Цей колектив ось уже понад 50 років щедро дарує своє неповторне, цілюще мистецтво мільйонам і мільйонам шанувальників по всьому світу. Із 1964 року хор незмінно носить ім’я свого засновника — талановитого композитора, диригента, педагога Григорія Гурійовича Верьовки.

25 грудня цього року визначному музикантові виповнюється 125 років від дня народження. З’явився на світ він 1895 року в багатодітній селянській родині в с. Березна, що на Чернігівщині. Батько Гриця служив регентом у церковному хорі. Він і став першим учителем сина. Саме від батька Григорій успадкував бездоганний слух, увібрав любов до музики й співу, з якими потім не розлучався все своє життя. Ця любов давала йому сили і вміння через мелодію пісні розкривати глибину і велич душі нашого народу.

Потяг хлопця до хорового співу остаточно сформувався в хорі Чернігівської духовної семінарії, яку він закінчив 1916 року. Там йому випало співати під керуванням відомих на той час диригентів — В. Ступницького, М. Приходька та інших. Робота в хорі дала юнакові можливість ознайомитися з класичною хоровою літературою, з творами М. Глінки, М. Лисенка, К. Стеценка. У Чернігові він познайомився з Павлом Тичиною, і це знайомство згодом переросло в міцну творчу дружбу. Саме в

Чернігові відбувалися перші композиторські спроби Григорія Гурійовича. Він обробляв церковні розспіви, збагачуючи їх інтонаціями українських народних пісень.
Із 1918 року у Києві в музично-драматичному інституті ім. Лисенка юнак навчається композиції і хорового диригування. В ці роки Г. Верьовка створює ліричні романси на вірші П. Тичини, інструментальні композиції, хорові обробки народних пісень. А також організовує аматорський гурток художньої самодіяльності. 1925 року Верьовка очолює новостворену професійну музичну школу. Тож його неабиякі організаторські здібності виявилися ще в ті роки. У 30-х Г. Верьовка активно займається педагогічною діяльністю, викладає в Київській консерваторії, очолює філармонію. Серед випускників Григорія Гурійовича були такі відомі згодом диригенти, як: М. Кречко, Л. Венедиктов, Г. Куляба, А. Бобир та інші.

У роки Другої світової Г. Верьовка працює в евакуації в Башкирії у відділенні Московської консерваторії, збирає й опрацьовує башкирський фольклор, веде наукову роботу. В цей період ним було створено низку патріотичних пісень на вірші М. Рильського, П. Тичини і, зокрема, дуже популярна на той час пісня «Клятва» на вірш М. Бажана. Разом з ансамблем Верьовка дав понад 20 концертів перед бійцями.

Активна діяльність музиканта, композитора, фольклориста не залишилася непоміченою. У вересні 1943-го його відкликали до Москви. Ще тривала війна. Україна палала в огні. Але того ж року в щойно визволеному Харкові вийшла постанова уряду про організацію українського народного хору. Очолити цю організацію було доручено досвідченому фахівцю, хоровому диригентові Г. Верьовці, який згодом став художнім керівником колективу. Враховуючи всі обставини, завдання було не з легких. Тож саме такому кваліфікованому різнобічному діячеві було під силу в стислі терміни зібрати хористів, танцюристів і музикантів, об’єднати їх у єдиний фольклорний колектив.

Почалася копітка щоденна праця. Буквально крок за кроком ішов Верьовка за лінією фронту, відшукуючи у визволених селах майбутніх артистів. Планку ставив високу: це мали бути найталановитіші з талановитих, із сильними чистими голосами і чутливими душами. Звісно, всі вони не мали жодної музичної підготовки, але Григорій Гурійович вважав безцінним те, що ці співаки були носіями високої духовної культури народу.

Досвід, здобутий Верьовкою ще в молоді роки в церковному хорі, в музично-драматичному інституті імені Лисенка, став йому в пригоді для успішної роботи з новоствореним колективом.
1944 року група майбутніх артистів дісталася Києва. Тут, на Дніпрових кручах за філармонією, вона знайшла свою домівку. Хористи самі доводили її до пуття, ремонтували, прибирали. І відчули цю домівку своєю, називаючи її «солов’їною». Саме тут відбувалися навчання і репетиції. Наука давалася нелегко. Та Григорій Гурійович і його вірна дружина, духовна посестра, соратниця Елеонора Павлівна Верьовка-Скрипчинська терпляче й невтомно допомагали своїм вихованцям опановувати музичну грамоту. Не забуваймо, що старанно добираючи майбутніх співаків, Г. Верьовка не меншу увагу приділяв підбору музикантів-народників. У створеному оркестрі багатобарвно зазвучали сопілкарі, цимбалісти, бандуристи, тощо. Задзвеніли, загули, затьохкали навіть предмети побуту.

Надзвичайно високий професіоналізм керівників хору, а ще — їхня людяність, тепле ставлення до вихованців, уміння знайти підхід до кожного принесли свої плоди. Спочатку хор успішно гастролював Україною, потім — усіма республіками Союзу, а згодом, із 1954 року, почалися гастролі країнами Європи, для яких це знайомство з хором було дивовижним відкриттям пісенного багатства, музичного і танцювального мистецтва нашого народу, цього справжнього феномена української народної творчості. Керівникам хору вдалося створити колектив, який засяяв на музичному небосхилі однією з найяскравіших зірок. Практично після хорової капели О. Кошиця саме хор Верьовки послідовно демонстрував самобутнє українське хорове мистецтво на міжнародних теренах. Зарубіжні гастролі проходили «на ура», з аншлагами. Це окрилювало і колектив, і його керівників.

Як бачимо, український народний хор ім. Верьовки навіть у часи залізної завіси об’їздив десятки країн, але завжди з хвилюванням повертався до рідної «Солов’їної домівки» над Дніпром, яка була для хористів справжньою колискою їхнього мистецького життя, своєрідною лабораторією пошуків нового, цікавого звучання народних пісень.

Григорію Гурійовичу випало жити в дуже непрості часи (1895—1964). Дехто із сучасників закидає йому, що, мовляв, хор виконував пісні про партію, про колгоспників тощо. Так, виконував. Керівник хору мусив тоді йти на певні компроміси (та хіба тільки він?), щоб зберегти колектив, який культивував і демонстрував світу українську пісню, а через неї — мову й душу народу. Так, Г. Верьовка не був дисидентом. Але він був патріотом, професіоналом, який на своєму місці робив усе можливе для популяризації нашої культури, України загалом, про існування якої в ті часи знали далеко не скрізь. До того ж він справді щиро любив і поважав людей праці, бо часто спілкувався з ними, серед них шукав перлини для свого колективу.
Своєрідною цікавинкою закордонних виступів хору було обов’язкове виконання пісні народу, до країни якого колектив приїздив, мовою оригіналу. Це, безперечно, дуже зворушувало глядачів.

Як композитор Верьовка працював на ниві хорової та масової пісні. Старші читачі, напевно, пам’ятають, якими популярними були  свого часу пісні «Ой, чого ти, земле, молодіти стала», «Шахтарочка» тощо. Чимало авторських пісень з роками ставали справді народними. Зокрема, сприймалася як народна пісня Верьовки на слова В. Лагоди «І в вас, і в нас хай буде гаразд». До речі, цією піснею хор зазвичай закінчував свої виступи. А за кордоном виконували її місцевою мовою. Такий «сувенір» ретельно готували заздалегідь.

Минали роки, мінялися учасники хору, слава його ширилася світом. Було чимало творчих планів. Але Григорій Гурійович і Елеонора Павлівна дедалі частіше замислювалися над подальшою долею колективу. Подружжя розуміло, що треба шукати собі молоду енергійну зміну, фахівця, якому б можна було впевнено передати в руки своє випестуване «дитя». Уважно приглядалися до запального керівника Поліського ансамблю «Льонок» Анатолія Авдієвського. Саме він згодом таки перейняв естафету керівництва хором.

На жаль, 1964 рік став для артистів хору Верьовки трагічним. Григорій Гурійович пішов із життя. З величезним болем і скорботою прощався колектив зі своїм названим батьком, котрий подарував їм мистецьке життя. Адже Верьовка був для них значно більше, ніж просто вчитель і керівник. Саме ім’я Г. Верьовки несло в собі найвищу планку хорового мистецтва. Цього ж 1964 року Українському народному хору було присвоєно почесне ім’я його засновника.

Саме в цьому статусі відбулося велике турне хору містами і селами України, а потім і західними країнами під орудою Е. Верьовки-Скрипчинської. І знову — шалений успіх, компліментарна преса. Глядачі сприймали виступи, затамувавши подих, а в кінці зал вибухав шквалом овацій.

Так було в 60-ті роки, і всі інші роки кінця ХХ століття, так є і нині. Хор увічнив ім’я його засновника своїм неперевершеним виконанням.

У залі всі завмерли —
 ні шелесть,
  Пливуть пісні,
грановані до блиску.
  У них митець уклав
свій запал весь,
 Вони йому —
найвищі обеліски...
 А в залі — жартівливі
вже пісні,
 Вогнем іскряться
жваві співомовки...
 І втіха наростає
у мені:
 Митець живе —
співає хор Верьовки!

(В. Лагода)