У ній передбачена кримінальна відповідальність за «подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», або умисне неподання суб’єктом декларування зазначеної декларації».

Яким може бути вихід із ситуації, що склалася через визнання Конституційним Судом цієї статті неконституційною?

Відповідно до положень Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, а також згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України, від 27 жовтня 2020 року № 13-р/2020, можна дійти таких висновків.

Конвенція ООН проти корупції і Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією, учасницею яких є держава Україна, не містять положень, які б зобов’язували держави-учасниці запроваджувати кримінальну відповідальність за подання суб’єктом декларування недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або за неподання такої декларації.

Жодна держава-учасниця цих конвенцій, крім України, не криміналізувала, тобто не встановила кримінальну відповідальність, за зазначені діяння — ними передбачені інші, некримінальні, види юридичної відповідальності за такі діяння.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду, яким визнано неконституційною ст. 366-1 Кримінального кодексу України, вказано: «За своєю правовою природою подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, а також умисне неподання декларації хоч і свідчать про порушення вимог антикорупційного законодавства, однак такі діяння не здатні заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі в обсягах, необхідних для визнання їх суспільно небезпечними відповідно до вимог статті 11 КК України.

Конституційний Суд України вважає, що декларування завідомо недостовірних відомостей у декларації, а також умисне неподання суб’єктом декларування декларації мають бути підставою для інших видів юридичної відповідальності...

Так, наведене свідчить, що законодавець не дотримався принципів справедливості та пропорційності як елементів принципу верховенства права, а отже, стаття 366-1 КК України суперечить частині першій статті 8 Основного Закону України».

Згідно зі ст. 151-2 Конституції України «Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені».

З цього випливає, що законодавець, будучи зобов’язаним виконувати рішення Конституційного Суду, має відмовитися взагалі від ідеї криміналізації такого діяння, як подання суб’єктом декларування недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або за неподання такої декларації. Така криміналізація є неприйнятною, оскільки суперечить зазначеному рішенню Конституційного Суду України, яке є обов’язковим для виконання законодавцем. Реалізація законодавцем у будь-який спосіб криміналізації декларування недостовірної інформації призвела б до порушення ст. 151-2 Конституції України.

Крім формально-юридичної неприйнятності змін до Кримінального кодексу України, які знову, навіть у новій редакції, передбачали б кримінальну відповідальність за подання суб’єктом декларування недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або за неподання такої декларації, мають бути взяті до уваги і доктринальні (наукові) зауваги.

Так, за своєю природою «подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або за умисне неподання такої декларації» є лише ІНДИКАТОРОМ, що має своїм завданням сприяти виявленню злочинного діяння, яке кваліфікується як НЕЗАКОННЕ ЗБАГАЧЕННЯ, чи іншого корупційного злочину. Тобто, юридичний факт «подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або за умисне неподання такої декларації» має службову (індикаторну) функцію для виявлення корупційних злочинів. Такі порушення антикорупційного законодавства, що відіграють роль індикаторів корупційних злочинів, не можуть мати таку саму соціальну природу, як і корупційні злочини (незаконне збагачення, одержання неправомірної вигоди тощо).

Запровадження антикорупційних декларацій спрямоване на підвищення рівня транспарентності поведінки визначених у антикорупційному законодавстві осіб. А порушення цими особами вимог щодо подання декларацій має своїм наслідком лише зниження рівня вказаної транспарентності, необхідної для виявлення корупційних злочинів. Тому немає підстав для їх криміналізації нарівні з самими корупційними злочинами (незаконне збагачення, одержання неправомірної вигоди тощо).

Фактично подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або умисне неподання такої декларації є ФОРМОЮ ПРИХОВУВАННЯ ВИННОЮ ОСОБОЮ СВОГО ЗЛОЧИННОГО ДІЯННЯ (зокрема, незаконного збагачення, одержання неправомірної вигоди тощо). Проте за сучасною доктриною антикримінальної політики не може запроваджуватися кримінальна відповідальність особи, що вчинила злочин, за приховування нею свого злочину. Наприклад, для особи, що вчинила вбивство чи крадіжку, не може запроваджуватися кримінальна відповідальність на приховування нею цих своїх злочинів.

Така антикримінальна політика випливає, зокрема, зі змісту ст. 63 Конституції України, в якій зазначається, що «особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе...», а також зі змісту ст. 18 Кримінального процесуального кодексу, яка передбачає «свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї».

Інший підхід призвів би до запровадження тотального декларування особами своєї доброчесності для перевірки і виявлення уповноваженими органами будь-яких злочинів і до абсурдної криміналізації недостовірних відомостей в таких деклараціях (наприклад, щодо подання особою в такій декларації недостовірних відомостей про її участь у вчиненні злочинів проти власності чи злочинів у сфері господарської діяльності і т. п.).

І ще один аспект — практичний. Навряд чи може кримінальна відповідальність за «подання суб’єктом декларування завідомо недостовірних відомостей у антикорупційній декларації або умисне неподання такої декларації» мотивувати особу, що незаконно збагатилася, подавати про таке збагачення достовірні відомості в своїй антикорупційній декларації.

ВИСНОВОК:

1. З огляду на сказане, для особи, винної в поданні недостовірних відомостей до антикорупційної декларації чи у неподанні такої декларації, прийнятними можуть бути пропозиції замість кримінальної відповідальності, визнаної Конституційним Судом України неконституційною, передбачити адміністративну (і/або дисциплінарну) відповідальність.

2. Водночас подані декларантом недостовірні відомості в антикорупційній декларації мають розцінюватися як індикатори вчинення особою корупційного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом України. Тому виявлення уповноваженим органом в антикорупційній декларації недостовірних відомостей може бути підставою для вирішення питання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності за злочини, приховані за цими недостовірними відомостями (незаконне збагачення, одержання неправомірної вигоди тощо).

Олександр КОСТЕНКО, доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України.