Пережите на війні не забувається, але й не може довго ховатися в глибині душі. У цьому свято переконаний воїн, який став письменником.

Запам’ятайте це ім’я — Василь Піддубний (на знімку). Втім, імен у нього багато — «Стівен Робертс», «Дубок», «Вася Дубовик», «Кіт» і навіть «Ісус». Хто він? Птах, що вилетів із клітки буднів? Романтик, який зійшов зі сторінок пригодницьких оповідей про море, кораблі з вітрилами і піратів? Яскрава комета в сучасній українській літературі ? Усе одразу. Та насамперед — воїн із гострим чуттям справедливості, котрий добровільно пішов боронити Україну у 2014-му.

Упродовж трьох років російсько-української війни Василь був і снайпером, і кулеметником-розвідником. А нині успішно воює на інформаційному фронті. Автор романів «Холодне серце», «Піастри! Піастри!». Генератор ідеї, упорядник та видавець уже трьох томів книги «Слово про війну», де зібрані живі, яскраві, страшні, справжні оповідання-спогади мужніх чоловіків. До того ж Василь ще й художник, який малює... все ті ж романтичні місячні ночі, морську далеч і героя, чий погляд стримить десь ген за горизонт.

А ще Василь Піддубний — актор-початківець, зеленоокий красень-українець, схожий на Алена Делона. Не здивуюсь, якщо за рік-два він відкриє в собі ще кілька творчих іпостасей, наприклад, сценариста чи режисера.

А почалося все з того, що одного дня (у віці майже сорока років) зумів розірвати зачароване коло свого ж ніби усталеного життя: робота — дім — робота. Василь родом з-під Житомира. Чимало років працював на заводі слюсарем, зварювальником, був одружений. Проте, зізнається, почувався, як у клітці, ніби й не жив. Перед самим початком буремних подій в Україні звільнився з роботи, розлучився і поставив собі за мету реалізувати той творчий поклик, що нуртував у душі. Відтоді — не зупиняється. Навесні 2017 року в славнозвісній «Піцца Ветерано» у Києві Василь Піддубний разом із побратимами презентував першу книгу «Слово про війну».

— Атовці нарешті розповіли правду, — каже він. — Учасники бойових дій об’єдналися, взяли до рук нову для них зброю — і знову пішли в бій! Але цього разу — на літературних теренах. Їм є що сказати. Пережите на війні не забувається, але й не може довго ховатися в глибині душі. І тому нарешті вони розповіли, як там, на війні! Добровольці та волонтери, бійці добробатів та ЗСУ, снайпери, санітари, артилеристи. Кожен сказав своє слово — «Слово про війну».

Через рік, 2018-го, власними зусиллями, за сприяння лише видавця Олексія Євенка, Василь Піддубний видав другий том «Слова про війну». Невдовзі побачив світ і третій.
І що феноменально: сам просуває книги, сам їх розповсюджує, наприклад, під час книжкових виставок-ярмарків. Мріє перекласти твори про війну на мови європейських народів, аби й там люди гостро відчували, що українським воїнам доводиться стояти на межі світів, аби захистити від знавіснілого «русского мира» не тільки Україну, а й усю Європу.

Слово не менш важливе

— Поклик до красного письменства я мав з дитинства, — згадує Василь Піддубний. — Ще у другому класі мені казали: ти будеш письменником. Але затягнуло життя-буття: люди часто гублять своє покликання у гонитві за хлібом насущним. Моя душа прагнула писати, малювати, але доводилося заробляти гроші. Та настав час, і я сказав «досить». Вирішив не відкладати свою мрію, бо далі вже нема куди.

Повернувшись із війни, я почав писати давно задуманий роман «Піастри! Піастри!». Потім народилася повість-казка козацьких часів «Холодне серце». А тоді мене запросили до школи публіцистики для ветеранів АТО. Понад чотири місяці ми слухали лекції, виконували завдання. Одним із завдань було написати оповідання про війну. Так я написав перше оповідання «Шоста хата від фронту», яке надрукували сайти «Новинарня» і «Лівий берег». Отримав чимало позитивних відгуків, дехто плакав. І я зрозумів, що слово теж може бути сильною зброєю, особливо для тих, хто сумнівається, хто не хоче згадувати про війну. Тож почав писати спогади. А потім вирішив, що мушу дати змогу іншим авторам розповісти про пережите. 11 жовтня 2017 року звернувся до друзів з пропозицією об’єднатися. Так вийшов друком перший том «Слова про війну». Було дуже багато критики, зневіри. Деякі відомі письменники кепкували з проекту. Однак «Слово про війну» таки здобуло популярність, та й далі знаходить нових читачів і прихильників.

Усі мої книги вийшли у видавництві Олексія Євенка, якого я вважаю саме тим видавцем, з яким автор може перевернути світ. Він дуже скромна, чесна і шляхетна людина.
Третій том «Слова про війну» має трохи інший формат: відкриватиметься повістю Миколи Поровського та міститиме оповідання кількох авторів.

А далі шукатиму кошти і можливості для перекладу на англійську мову та щоб розіслати книги до великих бібліотек і найбільших університетів світу. Видання створюються силами патріотів, так само і популяризуються.

Є ще такий момент. Те, що ми пишемо, не до вподоби україноненависникам. Я вже й погрози отримував... Але нам своє робити.

Важливо усвідомлювати: у нас з’явилося покоління дітей, які народилися вже під час війни. Слава Богу, що ця війна триває не на всій території України. Коли я приходжу до школярів і починаю розповідати, ніхто навіть не ворушиться.

Плани на завтра і «Фєдін телефон»

— І хоча я намагаюся нічого не планувати, адже, як мовиться, будь-який план розбивається об початок атаки, четвертим томом проекту буде збірка «Неймовірні історії життя», — ділиться задумами Василь Піддубний. — Це вже не тільки історії з війни, а взагалі — захопливі життєві колізії.

Наприклад, така, як про «Фєдін телефон». Був у нас боєць, який знімав на телефон перший обстріл. Казав, що не боїться. Ми уп’ятьох ночували на підлозі у кімнатці на ваговій заправці. Якось вдень сепаратисти туди пустили радіокеровану ракету, розбомбили вщент. Ми врятувалися, бо повтікали перед тим у бліндаж. А Фєдін телефон лишився. Прибігаємо після обстрілу — все горить, димить, а серед тієї цегли лежить телефон, цілий-цілісінський. Звідти пішли вони уп’ятьох до хати неподалік. І щойно там Фєдя поставив телефон на зарядку — прилетів снаряд: хату розірвало разом з людьми. Загинули троє наших хлопців. Четвертий зазнав страшної контузії. П’ятим був Фєдя, прибіг закривавлений, контужений, просить знайти серед завалів хоч карточку від телефона. Ми почали розгрібати цеглу, дивимось — лежить... абсолютно неушкоджений Фєдін телефон. Ще й заряджений. Після контузії Фєдя через півроку повернувся на фронт і ще воював. Оце і є неймовірна історія...

Фото автора.