І не лише тому, що нашу родину, тьху-тьху-тьху, обійшла та лиха «корона».
Бачу позитив у тому, що ковідний екстрим допоміг багатьом землякам розібратися, ху із ху...
Ні, я не про місцеві вибори. На робочих місцях, у лікарнях, магазинах, у громадському транспорті, зрештою, в своїх сім’ях кожен із нас відчув, що насправді є головним, а що другорядним. Та й плюси ми навчилися бачити там, де раніше ввижалися одні мінуси.
Суджу по собі: минулий рік згуртував нашу родину, як, мабуть, жоден інший. Хоча за ті місяці карантинних обмежень і дистанційної роботи та навчання (ми з дружиною викладаємо у виші та гімназії, а п’ятнадцятирічна донька ще школярка, тож змушені були з головою зануритися в океан Інтернету) добряче намозолили один одному очі. Та тепер принаймні знаємо, хто в нашому домі хазяїн...
Адже навіть у часи найжорсткіших обмежень, коли майже всіх змушували сидіти вдома, єдиним представником родини з постійною необмеженою перепусткою на вулицю залишався наш... пес Арчибальд, або просто Арчик.
Причому, якщо раніше за чотирилапим улюбленцем не помічали схильності до тривалих відлучень від свого гніздечка в нашій квартирі, то після оголошення карантину він ні за що не хотів повертатися додому, доки разом із ним не обнишпоримо найпотаємніші куточки Прирічкового парку, що у полтавському мікрорайоні Левада. Тож кращих тренувань для ніг, легень і серця годі було й шукати...
А нещодавно наш Арчик під час прогулянки чомусь змінив маршрут, змусивши нас по дорозі до того парку накидати чималий гак. Все з’ясувалося тоді, коли за кількасот метрів від нашої багатоповерхівки спочатку відчули, а потім побачили огороджену працівниками водоканалу, даруйте, велику смердючу яму.
Та під час пандемії коронавірусу подібні ями — то вже, мабуть, не прикрість і додатковий клопіт, а найточніший... тест на COVID-19. Бо якщо проходиш повз таку екологічну «бомбу» повагом і не звертаєш на неї уваги, то, певно, втратив нюх. От і вирішив наш пес перевірити своїх господарів, чи не час їм телефонувати до сімейного лікаря?
Дбає Арчик і про гігієну наших мізків. Бо, скажімо, до телевізора в квартирі він і раніше ставився не надто прихильно — не хотів ділити уваги господарів із тим «зомбоящиком». А останнім часом до великого екрану на стіні став виявляти навіть якусь агресивність. Особливо тоді, коли, «гортаючи» канали, на хвильку зупиняємося на відверто проросійських. На «завивання» московських трубадурів Кремля пес тільки гарчить і гавкає. Бо добре розуміє, що у своєму домі треба бути господарем, а не попихачем і підбріхувачем у тих, хто гавкає з чужого підворіття. Дивлячись на таку поведінку чотирилапого друга, вкотре переконуюсь у справедливості твердження про те, що принаймні на час пандемії не зайве було б одягти захисні маски й на телеекрани, з яких також поширюються віруси всілякої зарази.
Тож Новий рік ми всією родиною зустрічатимемо вже не біля телевізора — у парку. Тобто на свіжому повітрі й із дотриманням соціальної дистанції від телевізійного «зомбоящика».
Монолог полтавця Андрія Олександровича записав Василь НЕЇЖМАК.
Полтава.
