Лемківщина в художніх полотнах.
А після виселення з Польщі у 1944—1946 роках розмаїття звичаїв нашої країни й зокрема Прикарпаття доповнили та збагатили вихідці із Лемківщини. Стосується це й традиції Щедрого вечора — так іменують день перед Богоявленням 18 січня. Він ще має назву Пісна кутя, адже порівняно зі Святвечором, що напередодні Різдва Христового, ритуальних страв менше.
На сайті музейного комплексу «Лемківське село» йдеться «о хыжах заметених, о високій Яворыні, о Лемках, котры жыли під звіздами в горах і Бозьови легше было дітей спускати до лемківських хыж (драбына была куртша) і зато дітей было вельо в родинах. В моым виображыню мальовала ся байкова строна, далека чудна Лемківщына. І там, чомси в Бескыдах, по засніженому путі ішла Сьвата Родина, а Вифлеемска зьвізда над Лемківщыном світила найясніше».
Цілком доступно здогадатися, що йдеться про будинки заметені, про лемків, котрі жили високо в Бескидах-Карпатах, під зорями в горах, і Богові легше було дітей спускати до лемківських будинків (драбина коротша), й тому дітей багато в родинах. І Вифлеємська зірка над Лемківщиною світила
яскравіше.
Членкиня Івано-Франківської обласної організації ВО «Лемківщина» Анна Кирпан розповідає, що на Велию (Святвечір) по молитві сідали до столу, заставленого дещо інакшими стравами, ніж, скажімо, на Прикарпатті. На ньому не було куті, натомість ритуальним на Лемківщині вважався різдвяний хліб-крачун. Навколо нього стояли миски з киселицею (вівсяним киселем), бобальками-вареницями з такого тіста, як на вареники, грибами, капустою, квасолею, підбиваними борошном сливками, а ще галушками, голубцями, варениками, різними кашами із сухофруктами.
За інформацією музейного комплексу «Лемківське село», киселицю готують із вівсяного борошна, геркулесу чи вівсяної крупи. Дріжджі, окрайчик чорного хліба залити теплою водою і поставити в тепле місце на дві-три доби.
Перецідити закваску через сито, долити води, додати кмину. Варити, помішуючи, щоб не підгоріло. Коли закипить, додати цибулю (можна підсмажену), приправити часником та сіллю до смаку. Наприкінці дати лавровий лист, перець, лляну (соняшникову) олію. Їли киселицю з картоплею, квасолею чи просто
пили.
«Зробте си нашу кыселицю, додайте гу ней бандурок ци то груль і побудте кус за кельнера (офіціанта) в родыні, подайте своім тоту лемківску страву, най аж вимаскают тарелик од ней. Най си посмакуют ідло, котре ріхтували їх бабці — Лемкыні в рідних Бескыдах», — ідеться на сайті музейного комплексу «Лемківське село».
Зазвичай вечеря починалась із часнику, що відганяє злі сили, чи з розділеного на всіх яблука — певне, на згадку про гріх Єви та Адама. Народна творчість більше проявлялася в щедрівках, віншуваннях, ніж у колядках.
«Понад дві третини лемків були виселені з рідних Карпатських гір на території Польщі до Радянської України, решта — на північ і захід Польщі. Найбільше лемків — у Тернопільській, Львівській та Івано-Франківській областях. Їхні потомки живуть в Івано-Франківську, Калуші, Надвірній, Ланчині, Городенці та околицях, на Рогатинщині, Рожнятівщині, Снятинщині. Минуло понад сімдесят років відтоді, і дедалі важче лемкам зберігати свою ідентичність, яка виявляється, зокрема, і в різдвяних обрядах», — підсумовує пані Анна.
Івано-Франківська область.
Фото музейного комплексу «Лемківське село».
