Саме 22 січня 2014 року, у День проголошення незалежності УНР і День Соборності, кулі вбивць обірвали життя двох протестувальників — Сергія Нігояна і Михайла Жизневського, а біля села Гнідин, поблизу Києва, було знайдено понівечне тіло Юрія Вербицького.

Звістка про те, що рано-вранці, десь о пів на шосту, «беркутівці» розстріляли Сергія Нігояна, який стояв неподалік колонади стадіону «Динамо» на Грушевського, вразила усю країну. Двадцятиоднорічний боєць 3-ї сотні Самооборони Майдану дістав три вогнепальні поранення свинцевою картеччю в голову, шию і груди. Мобільна бригада медичної служби перенесла активіста до медпункту, розташованого у вестибюлі будівлі НАН на Грушевського, 4, і надала невідкладну допомогу. Втім, за півгодини лікарі констатували смерть вірменина, котрого історія першим вписала до Небесної Сотні.

Згодом до того ж медпункту майданівці принесли тіло ще одного загиблого — 25-річного білоруса Михайла Жизневського, котрому близько 9-ї ранку «беркутівець» під час штурму силовиків вистрілив у самісіньке серце.

...І знову трагічна звістка, що, розриваючи серця побратимів, облетіла Майдан. Біля Гнідина в лісі знайшли тіло сейсмолога, кандидата наук, альпініста Юрія Вербицького зі слідами катувань. Його у ніч з 20 на 21 січня невідомі викрали з Олександрівської лікарні.

22 січня тяжкі поранення і травми дістали 45-річний львів’янин Роман Сеник та киянин Олександр Бадера, які за кілька днів померли у лікарні.

Протистояння з 19 по 22 січня на Грушевського, що загострилося після прийняття 16 січня кримінальним кланом Януковича «законів про диктатуру», котрі обмежували права громадян і мали на меті криміналізувати опозицію й активну частину суспільства, назвали Кривавим Водохрещем та Вогнехрещем. З підпалу автобуса «Беркуту», яким загородили прохід вулицею Грушевського (нею учасники віча вирішили пройти до Верховної Ради), штурму кордону охорони урядового кварталу, із застосування силовиками світлошумових гранат, водометів та зброї розпочалася гаряча фаза протистояння. Опозиція оголосила повну мобілізацію, Майдан створив Народну Раду, щодня до Києва прибували сотні людей, котрі розуміли: тут у ці дні вирішується доля всієї країни, Європи, світу.

Розстрілявши Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Романа Сеника, закатувавши Олександра Бадеру і Юрія Вербицького, Янукович з поплічниками хотіли залякати активістів, думали, що вони відступлять перед силовиками, що Майдан враз спорожніє. Вийшло навпаки — Майдан, усвідомивши ціну свободи, став сильнішим і затятішим, багатолюднішим.

«Говорячи про перші смерті на Майдані... Пам’ятаю, загиблого Сергія Нігояна повезли на Дніпропетровщину, Юрія Вербицького — у Львів, а от Сергія Жизневського до Білорусі одразу відправити не виходило.

Коли його принесли до сцени, якісь слова знайти було надзвичайно важко. У мене тоді не те що в горлі пересохло... було просто страшно щось сказати. Гімн один раз пустили... Ну скільки разів його можуть пустити?.. Саме тоді я сказав звукорежисеру: «Пусти цю пісню». — «Яку?» — «Пливе кача». Я знав, що він любив цю пісню. До того ж вона такого ритуального, плакального характеру, і його ситуації відповідала — він етнічний білорус, загинув в Україні, а в пісні ж і є слова: «...Погину я в чужім краю. Хто ж ми буде брати яму?..». От я й подумав, що вона до прощання з ним якнайкраще підійде. І ця пісня викликала сплеск емоцій!» — пригадував громадський діяч, голос Майдану Євген Нищук. Ці його спогади увійшли до книги «Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності».

Сьогодні, 22 січня, та 25 січня у Києві відбудуться меморіальні заходи із вшанування загиблих учасників Революції Гідності — молебень, хода, покладання квітів.

Герої не вмирають! Героям слава!