У цій родині, окрім покійного Петра Третяка, ще троє військовослужбовців — його дружина Оксана, син Андрій та невістка Анастасія.

Він народився у серпні 1972 року в селищі Томаківка на Дніпропетровщині. Окрім нього, в сім’ї зростав молодший на 6 літ брат Сергій, тож Петрові змалку доводилося робити те, що він потім робитиме усе своє життя: брати на себе відповідальність за інших.

«Петя дуже любив математику, був схильний до точних наук і до навчання ставився відповідально, як і до будь-якої дорученої йому справи», — пригадує його класний керівник Валентина Заєць. А вчителька фізики Неля Булана додає: «Фізика його цікавила, я думала, що вступатиме до якого технічного вишу».

Батьки прищепили Петрові любов до рідної землі, він захоплювався історією України, мав власний погляд на різні історичні факти. Згадував, що на вибір професії вплинула радянська кінострічка «Офіцери», і він твердо вирішив стати військовим. «Я, як класний керівник, не радила йому цього. Переконувала обрати цивільну професію — це стабільність і можливість забезпечувати майбутню сім’ю. Але Петя не зрадив своїй мрії й доклав усіх зусиль, щоб ця мрія здійснилася», — каже Валентина Михайлівна.

Після закінчення школи Томаківський військомат видав Петру Третяку направлення на навчання у військовому виші у Північній Осетії. Мама Тетяна Петрівна згадує: «Скоро від нього надійшов лист: «Мамо, переводь мене звідси на Україну, я не хочу присягати на вірність Російській Федерації». Я оббивала пороги довго, доки Петю перевели до Одеського загальновійськового командного училища, яке він закінчив у 1993 році. Коли син прийшов у чергову відпустку, ми засватали Оксану. А потім справили весілля. Після випускного офіцерського балу його, молодого лейтенанта, перевели в Крим, Оксана поїхала за ним...».

Його називали серцем бригади

«Він умів вислухати, втішити, зробити майже неможливе, щоб вирішити будь-яке питання. Товариші по службі називали його серцем бригади, бо більше ніхто в частині не міг так вислухати та дати слушну пораду. Він був порядною людиною, відданою своїй справі, хоча завжди сім’я залишалася для нього на першому місці», — згадує дружина Оксана.

Уже шостий рік поспіль на роковини загибелі Петра Анатолійовича побратими приїздять із Запоріжжя до його могили й говорять високі слова. І за цими словами не лестощі, а щира правда, бо вона сказана крізь сльози.

Один із його кращих друзів майор М. Савчук пригадує: «У час Революції Гідності до патріотично свідомих військовослужбовців 55-ї бригади долучився й майор Третяк — заступник командира другого гаубичного артилерійського дивізіону по роботі з особовим складом. Він добре знав історію козацтва, любив Україну й легко вникав у ситуацію сьогодення.

Петро Анатолійович щоранку, проводячи інформування в підрозділі (нашій зведеній 3-й гаубичній артилерійській батареї), нагадував про патріотизм, виховував в людях любов до України. Він доносив до людей те, що ми віч-на-віч обговорювали і що на той час було необхідним. Петру Анатолійовичу було 42 роки, він мав повагу серед однополчан, умів і пожартувати, і водночас на серйозну тему «з’їхати» — доступно обґрунтовував позицію Майдану та наші подальші дії. Петро Анатолійович почав вітатися в батареї «Слава Україні! Героям слава!», що вкрай розлючувало прихильників Росії.

У Петра Анатолійовича був гучномовець, я до нього підключав свій телефон з повстанськими піснями, і ми щоранку в нашому підрозділі на полігоні слухали пісні УПА, не озираючись на тих, для кого це було чуже. На відстані ста метрів був табір протитанкової батареї 55-ї оабр, вони слухали все це й запитували, що в нас відбувається. Ми з Петром Анатолійовичем завжди намагалися «переламувати стереотипи» й пояснювали людям, за що вони мають боротися, що обстоювати. Це важливо, бо не кожен піде на смерть без ідеї.

Петро Анатолійович був дуже радий, коли нарешті ми почали рішучі дії проти руйнівників нашої держави. Казав, усміхаючись: «Ви тепер справжні борці за незалежність України...».

До останнього патрона

Оскільки живих солдатів, які пройшли те пекло, майже не залишилося, офіційну версію загибелі Петра Третяка озвучив заступник командира бригади по роботі з особовим складом підполковник Ігор Немінський:

«Перебуваючи два місяці в оточенні, цілком ізольовані від постачання боєприпасів, наші бійці утримували населений пункт у районі Дякового. Після цього була дана команда прориватися разом з іншими підрозділами. 6 серпня вони висунулися в район зосередження. Там їх обстріляли російські війська. Їхній підрозділ мав збиратися в дорогу. Ближче до вечора вони рушили далі на маршрут, де знову зазнали обстрілу з «Градів». Після того як відпрацює пакет «Граду», в повітря піднімаються велетенські хмари пилу, все навколо горить, тож підрозділ збився з маршруту і з’їхав на іншу дорогу. Коли зламалася штатна машина, Петро Анатолійович пересів в автомобіль 24-ї окремої механізованої бригади. Ближче до ночі вони натрапили на блокпост сепаратистів «ЛНР» під Красним Лучем і прийняли бій. Майор їхав на «броні» і відстрілювався, прикриваючи товаришів. Він бився до останнього патрона. Недарма ж його називали серцем підрозділу, де він служив.

У тому бою загинули також сержанти Микола Сало і Євген Сиротін. Ще четверо бійців 55-ї артбригади досі вважаються зниклими безвісти.

«Давайте поїдемо і заберемо татка»

10 серпня 2014-го... Того дня Оксана приїхала до свекрухи й заходилася разом із сином Андрієм копати картоплю на городі. Її чоловік Петро вже три дні як не виходив на зв’язок, таке часто бувало, відколи він опинився в АТО, та Оксана не переживала, адже сьогодні — її день народження, і він точно має перетелефонувати. Аж раптом десь о 10-й годині дзвінок... Але то був не її чоловік, а заступник командира частини
І. Немінський, який повідомив, що Петро вже три дні вважається таким, що не повернувся в частину. Серце обірвалося... Розум підказував: «Оксано, не сиди і не чекай! Доки ти його мертвим не бачила — він живий. Дій! Негайно!».

З цієї миті для неї почалися чотири довгі місяці відчаю, безнадії та віри в те, що вона таки знайде його. Ім’я Петра Третяка не значилося в списках ні живих, ні загиблих, ні поранених, ні зниклих безвісти. Але Оксана знала: його треба знайти живим чи мертвим, бо що казати дітям? Найменшій донечці Юлечці тоді було лише 3 роки. Як пояснити їй, де татко? Середня донька Тетяна була в таборі, й у телефонних розмовах мама всіляко оминала тему тата. Адже нічого не було відомо достеменно. Служби, яка б займалася пошуком та доставкою вантажів-«200», тоді ще не було. До Іловайська ніхто не вірив, що це справжня війна...

Оксана перерила Youtube у пошуках відео, виходила на зв’язок із сепаратистами, писала до прокуратури, СБУ, використовувала всі можливі й неможливі зв’язки. Їй вдалося зв’язатися з представником «Чорного тюльпана», що займався пошуком та вивезенням загиблих військових із території Донецької області. Та їй сказали, що не мають домовленостей із сепаратистами з Луганської області на вивезення «200-х». Щойно відгримів Іловайськ, територія перебувала у подвійному колі фронтів, і заїхати туди та повернутися живими не було надії. Усі радили зачекати...

Тоді старший син став їй справжньою опорою. Як Андрій усе те пережив, відомо лише йому. Оксана зв’язалася з родичами хлопчини, який був разом з Петром того дня і також зник. Обидві сім’ї об’єднали зусилля. Готові були їхати на пошуки в Луганську область, навіть знайшли машину, та не знайшли відчайдуха, який погодився сісти за кермо...

Уже вкотре нічого не виходило... Аж раптом їй передали номер телефону Сергія Шоніна — колишнього афганця, який жив у Луганську й на свій страх і ризик допомагав розшукувати загиблих з обох сторін та доправляти їх додому. Сергій сказав, що майор Третяк похований у Перевальську разом з іншими загиблими, і також не радив його зараз забирати. Треба чекати...

Якась жінка, котра у соціальній мережі ОК значилася Іриною, знайшла Оксану через соцмережі і запропонувала допомогу, адже вона жила недалеко від Перевальська. А там 4 комендатури і 2 кладовища. Ірина обійшла усі комендатури й таки дізналася: українських військових поховали за кладовищем, як самовбивць, але добре, що хоч у гробах.

Потім вона зв’язалася з волонтеркою з Тернополя Аллою Борисенко (позивний «Алла Чонгар»), яка також займалася пошуками загиблих. Коли Оксана зв’язала Аллу з Сергієм Шоніним, їй нарешті повідомили, що можна забрати тіло Петра додому. Оксана пригадує, як напередодні маленька Юля сказала: «Давайте поїдемо й заберемо татка». Хоча Оксана досі їй нічого не розповіла. Від тих слів мороз пішов поза шкірою, а на очі навернулися сльози.

Аж 26 листопада 2014 року тіло Петра Анатолійовича ексгумували й доправили до Запоріжжя для експертизи ДНК з метою встановлення особи. Оксана пригадує, що загиблих впізнавали за формою (Петрові Оксана придбала миротворчу форму), взуттям та різними дрібничками, адже телефони в них забрали і навіть якийсь час SIM-карта її чоловіка була в мережі по всій Україні. Хто нею користувався, вона не знає. Коли перетелефонувала на цей номер, незнайомий чоловічий голос відповів, що він знайшов телефон, і більше не відповідав на дзвінки.

«Ми готувалися до новорічних свят, я мала вдавати, що все добре, веселитися з дітьми, а в цей час робилася експертиза ДНК, і нам мали остаточно сказати, це наш тато чи ні», — пригадує Оксана. «І ось настав день, коли мені повідомили, що з вірогідністю 99,9 відсотка це саме Петя...».

...Поховали Петра Анатолійовича 8 грудня 2014 року на центральному кладовищі Томаківки. Спершу в Запоріжжі в його рідній 55-й бригаді відбулося урочисте прощання, а потім у Томаківці люди зустрічали машину з труною живим коридором. Прапор України, що майорить на його могилі, нагадує про те, що (лише за офіційними даними) у серпні 2014 року загинуло стільки українських бійців, скільки за 2017-й, 2018-й та 2019-й разом. У Петра Третяка залишилася дружина Оксана та троє дітей — Андрій, Тетяна, Юля.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року Петра Третяка нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Також посмертно присвоєно звання підполковника. На будинку, де він мешкав у Запоріжжі, йому, першому із загиблих запорізьких бійців, встановили меморіальну дошку. У його рідному селищі меморіальна дошка встановлена на стінах Томаківського НВК № 1. У Запоріжжі вулицю Ватутіна перейменували на вулицю Петра Третяка. За збігом обставин Петро Анатолійович народився і проживав у Томаківці також на вулиці Ватутіна, але ця вулиця досі не перейменована.

Замість епілогу

Оксана пригадує, як тяжко було пояснити Юлечці, де тато: «Я казала їй, що татко на небі. Якось я зібрала всіх дітей, ми купили кульки, вийшли надвір, написали побажання таткові, кожен — щось своє, і відпустили їх у небо... Ми іноді так робимо... А Юля запитала: «Мамо, а чому ми не можемо полетіти до татка на небо?..». Що їй відповісти?..». Зараз їй уже майже 10, і вона такого не питає...

Але до неба мають линути наші з вами молитви — за усіх, хто поклав життя за нас і нашу рідну землю. Пам’ятаймо про наших героїв!

Томаківка

Дніпропетровської області.