Європою дехто в Донецьку називає вільну від окупантів територію України. Вибратися нині звідти непросто: окупанти закрили всі КПП. Шлях відкритий тільки в Росію. Ним тепер добираються ті, у кого виникає потреба дістатися на територію, підконтрольну Українській державі.

Як це відбувається і в що обходиться, розповів колишній вінничанин, який перед Новим роком їздив з Донецька до дітей і онуків у Маріуполь. Чоловік також поділився тим, як донеччанам живеться в окупації.

Від Донецька до Маріуполя, куди їздив пенсіонер Микола, — приблизно 110 кілометрів. Чоловік проїхав 1700 кілометрів. Стільки «накрутив» об’їзним шляхом через Росію. У дорозі провів 27 годин. Їхав мікроавтобусом. Заплатив 3,5 тисячі гривень. Зворотний шлях виявився ще складніший, тому довелося доплатити ще 500 гривень. Загалом одна поїздка коштувала 7,5 тисячі гривень.

Перевізників вистачає з обох сторін

Пан Микола в Донецьку ще з радянських часів. Після закінчення однієї з вінницьких шкіл поїхав навчатися на Донеччину. Відслужив в армії і знову повернувся у край териконів.
Нині на пенсії. Діти з дружиною виїхали ще в 2014-му. Він залишився. Каже, стереже квартири — свою і дітей. Інакше теж поїхав би.

Під час нашої телефонної розмови пан Микола поділився враженнями від поїздки в Маріуполь. Каже, їздив у Європу. Так вони називають вільну від окупантів територію України. З нотками іронії, звичайно.

— Через КПП не пропускають, змушений був добиратися десятими дорогами через Росію, зараз усі так їдуть, кому треба, — каже він.
На запитання, чому не пропускають, пояснюють, що там, за їхнім КПП, — страшний коронавірус. Бояться, аби не завезли такий самий у Донецьк.

— Але ж у Росії теж пандемія, — кажу співрозмовнику.

— Нам говорять, що там вірус не такий страшний, як в Україні, — чую у відповідь.

За його словами, через КПП можуть пропустити за виняткових обставин. Наприклад, коли треба їхати на похорон. Тоді йдуть до якогось міського начальства, пишуть заяву, її перевіряють, щоправда, не знаю як саме, а тоді надають дозвіл.

— Можна просити дозвіл з інших причин, — продовжує чоловік. — На весілля, наприклад, чи ще якусь оказію. Заяву теж приймуть. Але скажуть чекати, доки не зателефонують. Вважай, марна справа. Не подзвонять. Від людей чув не раз про таке. Інакше, чому б тоді добиралися, як то кажуть, поза городи.

Діти, онуки з Маріуполя дуже хотіли зустріти Новий рік зі своїм дідом. Сказали, що оплатять дорогу. Скільки б не витратив — повернуть усі гроші. Ось він і наважився.

— Закриття КПП — гарний подарунок для перевізників, — розповідає пан Микола. — Вони одразу скористалися нагодою заробити грошей. Довезуть, куди скажеш, навіть до під’їзду — тільки плати. Нас у бусі їхало восьмеро. П’ятеро до Маріуполя. Ми заплатили по 3,5 тисячі гривень. Хто виходив у Дніпрі чи Запоріжжі, трохи менше. От і порахуйте, скільки перевізник заробив в один кінець дороги. Назад він теж не поїде порожняком. Пасажирів вистачає. Навіть якщо половину заробленого за один рейс роздасть на лапу, а також витратить на солярку, все одно виходить непогана виручка.

Каже, перевізників вистачає.

Трьох оштрафували

З Донецька вирушили на Ростов-на-Дону. На кордоні пройшли перевірку. Усі пояснювали, що їдуть у Росію до родичів на Новий рік. Далі дорога пролягла на Бєлгород. Звідти — на Харків.
— На КПП у Харківській області прикордонники зібрали наші паспорти, — каже чоловік. — Через деякий час повернулися. Трьом пасажирам сказали йти за ними для додаткової перевірки. Решті віддали паспорти. Через деякий час наші попутники знову зайняли свої місця. Сердилися, злилися, лаялися. Виявляється, кожного з них оштрафували на 1700 гривень.
Коли доїхали до Дніпра, там вийшов перший з донецьких пасажирів. Водій підвіз його мало не до того місця, яке вказав. Довго петляли містом. Ще двоє вийшли в Запоріжжі. Рушта поїхали до Маріуполя.

Якщо вірити співрозмовнику, поїздка тривала 27 годин. Багато часу простояли на пунктах перетину кордонів. Інколи водій робив зупинки на відпочинок. Заїжджав на АЗС.

— Коли тобі під 70, проїхати таку відстань у бусику, повірте, непросто, — ділиться враженнями чоловік. — Машина жорстка в ходу, бо перероблена з вантажного в пасажирський варіант. Увесь наступний день мене хитало, як того моряка, що зійшов на берег після тривалого плавання.

У зворотному напрямку дорога видалася ще важчою. Але то вже тема для окремої розмови. Чоловік не став деталізувати, лише сказав, що заплатити довелося на 500 гривень більше, тобто не 3,5 тисячі гривень, а 4000. Якби діти не оплатили поїздку, сам би він таких грошей не назбирав.

Контраст між Маріуполем і Донецьком мій співрозмовник відчув одразу. До міста дісталися пізно. Каже, якби це сталося в Донецьку, могли б бути проблеми.

— У Донецьку комендантська година з 23-ї до 5-ї ранку, — розповідає він. — Якщо попадешся, будеш до ранку сидіти в клітці. Це в кращому разі. Патрулі ходять озброєні. Дехто виходить на чергування під шафе. А це вже небезпечно. Щоправда, можна відкупитися. Тільки де грошей узяти?

У трудових книжках — печатки терористів

Мій співрозмовник оформлювався на пенсію ще до початку окупації Донецька. Скаржиться, що нарахували мало. У гривнях виходить 2,1 тисячі. Як нині оформлюють пенсію, сказати не може, бо не знає.

Зате йому відомо, що в трудових книжках терористи ставлять свої печатки.

— Навіть якщо виберешся на неокуповану територію, хто тобі оформить документи з такими печатками? — розмірковує він.

За його словами, у «ДНР» пенсіонерам виплачують допомогу. Хтось називає це пенсією. Але офіційно такі виплати значаться як допомога.
Не приховує, що ціни дуже високі. Постійно зростають. Зарплати в людей слабенькі. За його словами, здебільшого працівники зароблять до десяти тисяч у російських рублях. Зарплата у 10—15 тисяч російських рублів вважається пристойною.

На кожному стовпі — запрошення йти воювати

Більшу зарплату обіцяють хіба що тим, хто піде воювати. Як стверджує співрозмовник, оголошення про це можна прочитати на кожному стовпі. За його спостереженнями і розмовами зі знайомими, охочих на таку роботу нині небагато.

— Переважно це наркомани і алкоголіки, — каже він. — Добре, що силою вже не тягнуть, як це було раніше. Тоді і по квартирах ходили до тих, у кого діти молодого віку. До сусіда приходили. Погрожували, що кинуть у підвал, якщо син не з’явиться на службу.

Перспективи для Донецька сумні. Принаймні таку думку висловив співрозмовник. Пояснив, що молодь дедалі більше виїжджає з міста. Одні — до Росії, інші — на неокуповану територію України. Молоді хочуть жити інакше. Їм не потрібна комендантська година. Молодь прагне волі, свободи. Вони не вірять у казки про укрофашистів чи в страшилки про Європу. Батьки, які це розуміють, радять виїжджати. Не всі, звичайно. Багато є таких, які все ще чекають на приєднання до Росії.

Пенсіонери, зрозуміло, нікуди не поїдуть. Ті доживатимуть свій вік у тих умовах, які випали на їхню долю.

— Навіть якби я хотів продати свою квартиру і квартири дітей,  то за них мені заплатили б, як то кажуть, миску вареників, — говорить чоловік. — Квартири дуже знецінилися. Щоправда, час від часу хтось запускає між людьми чутку, що скоро вони знову виростуть у ціні. Але це все казки. Навряд чи більшість донеччан вірить у них.

«Я в Горлівку вже не повернуся, а я — у Краснодон»

У Вінницькій області понад десять тисяч переселенців з Донбасу та Криму. Скільки з них мають намір повернутися на попереднє місце проживання, невідомо. Пані Галина, з якою спілкувався автор публікації, не має такого наміру. Жінка разом з донькою, сином і матір’ю прибула з Краснодона (з 2016-го місто має нову назву — Сорокине. — Авт.)

Ще одна переселенка на ім’я Наталія переїхала з Горлівки з малою донечкою і мамою. Обидві співрозмовниці свій вибір на Вінниці зупинили не одразу. Перед тим побували в інших містах, вільних від окупантів. У нашому їм виявилося найкомфортніше.

Нині тут споруджують перший будинок для переселенців. Обидві вкладають кошти в будівництво, мають намір отримати квартири. Кажуть, повертатися назад не мають наміру. Вінниця стала для них рідним містом. Як і для решти понад ста сімей переселенців, які теж беруть участь у фінансуванні будівництва.

Вінницька область.

Фото: v-variant.com.ua