Пересічний господар, коли в нього залишається обрізок дошки, шматок дерев’яної рейки чи фанери, відправляє на дрова. Для Валерія Лобчука (на знімку) із селища Гоща, що на Рівненщині, таке марнотратство недопустиме. Він усьому знайде застосування, бо він — майстер-деревообробник. Працює і з камінням. Вистачає хисту й на інші справи. Він і водій, і тракторист, і зварник, і коваль. Мурувати, штукатурити, бетонувати, обрізати дерева... Для нього це не проблема.

Народився Валерій Лобчук у Синьові, але фактично все своє життя мешкає в Гощі. Ще в шкільні роки мріяв стати водієм, уже в 12-річному віці керував батьковим «Газоном», буквально стоячи за його кермом. Польовими дорогами їздив так, що аж пилюка здіймалась...

Здобувши середню освіту, Валерій вивчився на водія, тракториста-машиніста. Відтак кілька місяців працював трактористом у колгоспі с. Синьова. 1991 року 18-річного юнака призвали в армію. Два роки служби провів в Івано-Франківську. То був справжній гарт, який із юнака зробив сильного духом чоловіка.

Після демобілізації 1993 року Валерій повернувся в Гощу. Оскільки в напіврозваленому колгоспі робити вже було нічого, то чоловік вирішив шукати щастя за кордоном. Кілька років гарував різноробочим на будовах у Польщі. Під час заробітчанства намагався не лише гроші заробити, а й навчитися всього, що тільки можна було. Тобто, перебування за кордоном використовував із подвійною вигодою.

Далі було повернення на малу батьківщину й спроба знайти себе тут. Утім, роботи до серця не знайшов, а за копійки душа майстра працювати вже не дозволяла. Тож, коли 2004 року друзі запропонували йому їхати на заробітки в Росію, погодився, не роздумуючи. Бо й роботу пропонували до душі, і гроші обіцяли чималі. Та якою б не була гостинною чужина, душа завжди тягнеться до рідного дому. Попрацювавши кілька років у Москві, Валерій Лобчук повернувся в Україну. Однак тут знову постала проблема з низькою оплатою праці. Тому чоловік вирішив ще раз зловити фортуну й вирушив у пошуках роботи до Києва: разом із бригадою майстрів зводив котеджі.

Звісно, за роки, що минули, пан Валерій встиг не лише попрацювати та світ побачити. На одному з поворотів життєвої дороги зустрілася йому добра, чуйна й красива дівчина Наталка. Побралися. Наталка подарувала Валерію двох синів — Романа та Назара. Нині Роман опановує науку архітектора в одному з престижних вітчизняних вишів, а Назар поки що навчається в гімназії.

До слова, у гімназійному саду стоїть двоповерховий дерев’яний будиночок (на знімку вгорі). Навіть від дороги видно, що майстер уклав у роботу часточку своєї душі. Біля будиночка завжди людно, бавляться діти. Виявилося, що це — одна із робіт Валерія Лобчука. У колекції пана Валерія чимало виробів із дерева: столи, стільчики, гойдалки, альтанки, дерев’яні ліжка та апібудиночки, різноманітні садові меблі для інтер’єру, рами для дзеркал та інші речі. Навіть дощечки для нарізання овочів, м’яса та риби і то сам майструє.

Втямивши, що Валерій Лобчук має золоті руки, і що із купи дощок може змайструвати шикарну, модерну, ексклюзивну річ, за допомогою до майстра потягнулися родичі, друзі, знайомі. Нікому не відмовляє. І не тому, що вабить заробіток, а тому, що кожного разу, беручи до рук шматок дерева, він ніби говорить із ним, намагається відчути його душу, голос, тепло. У кожній речі, виготовленій майстром, відчувається не просто рука вправного майстра-митця, а й частинка його душі.

— Скільки часу я займаюся своїм хобі, вже й не пригадаю, — зізнався Валерій Васильович. — Але вважаю даремно прожитим день, якщо не маю можливості змайструвати із дерева щось красиве, потрібне і таке, чого більше ні в кого немає. Дехто вважає мене диваком. Але хіба можна назвати дивацтвом те, що щиро любиш?

Гоща Рівненської області.

Фото надано автором.