Я довго розмірковував над цим феноменом, зіставляв факти, у думках критикував як себе, так і інших. У результаті виникла ця стаття.

Дещо про кінець світу

Не раз чув у народі вислів: «Настає кінець світу!». Мені ж здається, що він уже проминув, почавшись з того, що в Україні дуже нахмарилося від продзагонів та чекістів. А 1932 проклятого року нас поглинула пітьма влаштованого більшовиками Голодомору. Коли в шлунках порожньо, совість покидає людей. З цього скористалася московська орда, спокусивши шматком хліба сільських лежнів. «І зібралася бригада: три гада, а про четверту слава, що то остання халява», — це залишки від фольклору тієї розпронещасної пори. Ось такі бригади прислужували більшовикам, вилучаючи у знедолених селян останні клунки із зерном. Тож мільйони хліборобських родин вимерли. «Самостійності закортіло! — зловтішалися московити. — От і маєте самостійну могилу!».

Отже, коли відбувається кінець світу — хоч би й регіональний, першою помирає совість. Тож і пекло — не вигадка церковників. З голоду люди втрачали ще й розум, померлих намагались уживати в їжу, рідної мови цуралися, білобокі хати свої покидали, тікаючи світ за очі. І мовчки проклинали Леніна і Сталіна, Косіора й Петровського.

Більшовики хотіли залишатися в очах людей білими й пухнастими. Тож узяли на своє озброєння розмаїті вигадки та брехні. З високих трибун залунало горде й фальшиве: «Коммунистическая партия — ум, честь и совесть нашей эпохи».

Кожному думаючому зрозуміло, що совість помираючих з голоду українців і совість їхніх ситих убивць мають різну природу і різну якість. Компартія називала совісним свій прихід до влади завдяки безсоромним брехням про майбутній добробут, але через десятиліття мусила ганебно залишити владні кабінети, а народ — ще злиденнішим, ніж він був за царів, то совість українців — це наче світлячок у душах, який освітлює дорогу життя й жадає від багатого чесно трудитися, допомагати бідним і любити Україну, а від бідного — шукати пристойних шляхів до успіху, не втрачати в собі людського й знову-таки любити неньку Україну. Світ так влаштовано, що паскудна смерть перемагає життя, проте й життя, у свою чергу, долає безносу — і так відбувається повсякчас. І тільки любов до Батьківщини ніколи не вмирає.

Після відмирання старого світу зароджується молодий, оновлений світ. Так сталося, що на наш вік випало велике щастя: після безлічі трагічних подій разом з новим світом народилася незалежна Україна, а разом з ними — нові люди з оновленими душами, і ці душі починає торкати промінчик напівзабутого попередниками почуття, мовчки підказуючи: отак чинити — будь ласка, проте ось так — не годиться. А глибоко в генах зачаївся світлий сумнів: чи правильно живемо? Це подає сигнал совість. Справжня — не більшовицька.

Нечистим бути легше

Кожна людина має душу. Кожна душа є прихистком совісті. Є сильні душі, є слабкі. Часом на душі буває легко, а часом тяжко — це наслідки роботи совісті, нашого внутрішнього судді. Незаплямована совість, яку до того ж прикрашає любов до Батьківщини, надає людині сил, а знівечена поганими вчинками — занурює душу в гноївку безпросвітності. І та людина стає нечистою. Яскравий приклад з радянської історії — Йосип Сталін. Він переміг усіх друзів і ворогів, і власну совість — у тому числі. Тож і сконав безсовісним. Тепер його підносять на щит слави схожі на нього подонки. Проте скільки б вони не старалися, але «чорного кобеля не відмиєш добіла».
Людям з отруєними московським великодержавним шовінізмом душами та мізками незалежна Україна, та ще й у статусі європейської держави, геть не потрібна. Але вона необхідна нам, українцям.

І в цьому суть конфлікту. Шовіністи, відкочовуючи на схід, залишили в нас свою «п’яту колону» з наказом далі будувати «рускій мір». Тому частина з нащадків цієї «колони» тепер стала олігархами, спрямованими на здобуття для себе щонайбільших матеріальних благ. Мораль, культура народу, історія країни, в якій живуть, їм геть непотрібні. Вони знають своє: великі гроші прагнуть великої влади. Тому скоробагатьки та можновладці, наче магнітом, притягуються одні до одних, утворюючи спілку нечистих, безсовісних, тобто олігархів.

Люмпени дивляться на цей цирк і розмірковують: «Ага, отой — грошовитий, отже, хазяїн. Значить, має щось у лобі, тож і пнеться до влади. Скоро вибори — не проґавити б...». Тому голосуватимуть за «гречку» — і зрештою через цих як занадто багатих, так і занадто бідних, проте однаковою мірою позбавлених совісті, суспільство знову потрапить у глухий кут. Бо обранці «гнаних і голодних», сівши у владні крісла, не дбатимуть про нещасних горопах, як і про Україну. Вони працюють на власні кишені, і що вище владними сходами підноситимуться, то місткішими ставатимуть їхні гамани і біднішими робитимуться їхні виборці. Здобувши перші великі гроші, олігархи не спрямовують їх на розбудову середнього класу чи на розв’язання інших проблем народу, як мала б підказувати їм совість, а зводять для себе коханих замки та палаци в козирних місцях. Потім стають власниками дачних комплексів на берегах теплих океанів. Далі починають «кров» економіки нашого краю — валюту — зливати в офшори. А Україна їм не треба.

Нічого нового в цих діях немає. За панування більшовиків у Москві діяв потужний «насос» під назвою ЦК КПРС. Він політичними брехнями задурював людям голови й водночас перекачував українські економічні здобутки до голої та п’яної Росії. Тепер же маємо московських виплодків — олігархів, котрі діють, як «насоси», висмоктуючи українські економічні цінності й зливаючи їх до багатших країн, куди й самі планують, якщо запахне смаленим, чкурнути.

Виникає запитання: чи настане час, коли народ України нарешті зрозуміє, що його дурять, підведеться на повний зріст і зажадає, аби українські гроші, котрі працюють на іноземців, повернулися на Батьківщину й почали будувати сучасні підприємства, здатні забезпечити народ роботою й заробітками, а також наповнити ринок товарами високої якості за прийнятними цінами. А самих олігархів, якщо вони не підпадають під кримінальні статті, необхідно перетворити на корисних суспільству людей. У такий спосіб Україна спростує поширену серед народу думку, наче бути безсовісним економічно вигідно.

Не все так безнадійно

На нещодавній науково-практичній конференції у Львові йшлося про інформаційну безпеку в умовах гібридної війни. Там поряд з багатьма слушними думками було сказано, зокрема, й таке:
«Російсько-українська війна — це війна морально-духовних цінностей, національних цінностей, світоглядних, гуманістичних орієнтирів».

Вкидаючи п’ять копійок до дискусії, хочу спитати: а з чого всі ці цінності та орієнтири починаються? Як на мене, вони починають по-справжньому діяти з народженням у людських душах чистих помислів, тобто совісті. І тільки коли ці помисли подадуть сигнали про своє пробудження, а до них долучиться ще й національна ідея, виникне поняття духовності. Далі до в такий спосіб озброєної совісті долучається ще й розум, і вони гуртом вирішують, у якій справі та з якого боку їм стати, після чого спільними зусиллями ухвалюється план дій. Розум і совість розгрібають, зокрема, й завали неправди в так званій «Історії держави Російської», створеній заангажованими загарбниками. Зрештою стає зрозуміло, як саме давній московський невгамовний розум, викинувши власну совість до вигрібної ями, вигадував побрехеньки на кшталт «колиски трьох народів».

Не бракує плутаників різних рангів і в теперішній Україні. Вони, наприклад, стверджують, що в політиці перемагають зуби й кулаки. Такий спосіб здобування успіху може мати сенс хіба що в п’яній бійці, а також у тоталітарних країнах — у тій же Росії, де править бал як відверта, так і завуальована брехня. Може статися таке протистояння й на початковій стадії формування демократичної держави, коли ще не встоялися закони. У політиці ж зрілих демократичних формацій по праву перемагає совість у спілці з досвідченим розумом. Там розумних, проте безсовісних, швиденько прибирають з керівних посад. Якщо бажаємо Україні добра, це треба робити й у нас.

Процес збагачення владних-безсовісних та овладнення (новий термін!) грошовитих-безсовісних з допомогою гречки в країні, де значна частина народу по-справжньому бідує, не виробляє у багатеньких, здавалось би, такого необхідного почуття — обережності. Тому своїми діями вони доводять справи в державі до точки кипіння, за якою в пересічних українців залишаються два виходи: для обачних безробітних — шукати долю по інших країнах, що вже й маємо в повному обсязі, а для рішучих та відчайдушних, які можуть горою постояти за себе та за Вітчизну, — розпочинати чергову національно-визвольну війну.

Але вона, тобто війна національно-визвольна з Росією, вже триває сьомий рік. Східна безсовісна сусідка знову прагне загнати Україну до своєї стайні. Інакше Україна стане рівноправною європейською державою, тож наступною на черзі може бути Білорусь, а це означатиме, що мрія про відновлення імперії лусне остаточно й назавжди. Тому Московщина вчепилася зубами зразу за два кінці — за Крим та Донбас — і вичікує, коли Україна припинить борсатися. А вона не лише опирається — ще й дає по носі загарбниці.

Українці-добровольці ринули на захист Батьківщини під патронатом таких же добровільних волонтерів. Що тих і тих штовхає на ризиковані кроки? Тільки совість у спілці з національною ідеєю! Маючи такий самовідданий та відчайдушний народ, Україна зобов’язана завершити цю війну тільки перемогою. Інших варіантів для неї не існує. А потім — ще й розібратися з олігархами, якщо вони до того часу не посовіснішають і не почнуть вкладати кошти в перемогу України.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.