Саме з таким відчуттям, схоже, ми маємо сьогодні справу в Україні. Розвиток самостійної української державності впродовж трьох останніх десятиліть набув таких ознак. Природною реакцією суспільства на те відчуття тривоги стає з’ясування сенсу історичного буття країни у світовому співтоваристві, доповнене пошуком рятівної національної ідеї.

До наукового поняття

На жаль, ініціаторів пошуку національної ідеї часто турбує не так істинний зміст останньої, тобто її раціональний аспект, як її видимість, яскравість її виразу, можливість зацікавити нею публіку, тобто емоційний аспект. В останньому сенсі національна ідея відіграє роль красивої мрії, заспокійливої утопічної «мети», рух до якої нібито і становить сенс існування конкретного суспільства. Та насправді така «національна ідея» — усього лише носій ідеологічного «опіуму для народу», а тому вона є шкідливим суспільним обманом і самообманом.

Істинний зміст національної ідеї виражається в її науковому понятті, з якого і належить розпочинати її визначення. Національна ідея сприймається у значенні об’єктивної дійсності не як формула довільно обраної «мети» («європейське життя», «держава загального добробуту», «світове домінування», «комунізм» тощо), а у сприйнятті її як необхідного засобу поступального прогресивного розвитку країни.

Простіше кажучи, національна ідея — не уявний пункт призначення, якого необхідно прагнути коли-небудь якось дістатися, а той орієнтир, завдяки якому чітко визначаються координати руху та його належний спосіб.

Використовуючи національну ідею як такий орієнтир, суспільство завдяки реалізації своєї національної ідеї отримує справжній сенс свого життя — через поступальний саморозвиток у матеріальному і духовному аспектах на всіх рівнях суб’єктності: загальносуспільному, груповому та особистісному. При цьому загальносуспільним є рівень конкретного державно організованого суспільства, у нашому випадку — українського суспільства, організованого в державу Україна, що виступає як одна із національних складових світового співтовариства.
Саме тому визначення національної ідеї вимагає погляду на неї у контексті загального зв’язку України зі світовим співтовариством.

А це означає, що істинне поняття національної ідеї не можна скласти поза його відношенням до протилежного йому поняття «космополітизму». Оскільки останній заперечує право націй на самостійне національне існування і державний суверенітет, проголошує відмову від національних патріотичних традицій і національної культури. Космополітизм — різновид буржуазної ідеології, що висуває вимогу створення «світового уряду» на капіталістичній основі та ліквідації національної незалежності народів; як така ідеологія, космополітизм є, по суті, маскуванням агресивного імперіалістичного націоналізму (визначення з наукових джерел).

Відтак, наукове поняття національної ідеї повинно містити заперечення космополітизму, через діалектичне «зняття» його антинаціонального аспекту і утвердження замість нього позитивного моменту, який виражається поняттям «інтернаціоналізм». Інтернаціоналізм — принцип солідарності та співробітництва народів і соціальних груп, заснований на спільності їх інтересів, рівноправ’ї й незалежності. Виражається в обстоюванні свободи і рівності всіх народів, співробітництва і дружби між народами, у боротьбі проти шовінізму, національної замкненості, вузькості, відособленості, а також у добровільному об’єднанні націй та наданні допомоги й підтримки малим народам (визначення з наукових джерел).

Отже, істинна національна ідея — це діалектична єдність національного та інтернаціонального, це спосіб вираження інтернаціональної ідеї в специфічних умовах існування та розвитку окремих національних суспільств. Як свідчить історія, зокрема, історія ХХ століття, ігнорування діалектичної природи поняття національної ідеї обертається трагедією, як національною, так і усього людства.

Про особливості націоналізму різних народів свого часу розмірковував М. Бердяєв. З його точки зору, французи уявляють себе носіями універсальних начал греко-римської цивілізації, гуманізму, розуму, свободи, рівності й братерства. Так сталося, що Франція виявилася носійкою і хранителькою цих начал, але ці начала — для усього людства, усі народи можуть ними пройнятися, якщо вийдуть зі стану варварства. Тому французькому націоналізмові притаманні крайня зарозумілість і замкненість, слабка здатність проникати в чужі культурні світи, однак він не агресивний і не насильницький. Німецький націоналізм зовсім іншого типу. Німцям значно менше притаманна упевненість у собі, у них немає ксенофобії, вони не вважають свої національні начала універсальними і придатними для усіх; проте їх націоналізм агресивний і войовничий, проникнутий волею до панування.

У літературі відзначається, що одним із мотивів агресивного націоналізму правлячих кіл новоутворених держав після Першої світової війни стала їх спроба самоствердитися всередині країни і на світовій арені за рахунок розпалювання націоналізму. Такі настрої у своїх власних інтересах активно заохочували країни-переможниці. Разом з тим, Брестський і Версальський договори передбачали стимуляцію малих націоналізмів заради послаблення Росії та Німеччини. У підсумку отрутою націоналізму виявилися отруєними кілька поколінь, а Версаль перетворив німецький націоналізм у германський нацизм, що, як відомо, не тільки знищив свою власну німецьку державу, а й приніс багато горя іншим народам, а особливо, нашому — українському — народові.

Український націоналізм, з точки зору бердяєвських характеристик, виявляє себе як еклектична суміш окремих рис французького і німецького націоналізмів: з одного боку, йому притаманні слабка здатність проникати в чужі культурні світи; а з іншого боку — войовничість, прагнення до панування.

Про необхідність

Для формулювання національної ідеї недостатньо самого лише відчуття тривоги за майбутнє країни та потреби визначити майбутній шлях її розвитку. Значно важливіше усвідомити об’єктивну необхідність обраного, а не іншого варіанта національної ідеї, тобто треба бути переконаним у тому, що саме ця конкретна національна ідея є необхідною за наявних умов розвитку країни.

Необхідність української національної ідеї виникла з припиненням Союзу РСР і об’єктивно зумовлена переходом від інтернаціонального розвитку України в складі єдиного союзу соціалістичних республік до самостійного національного розвитку українського народу. Зважаючи на цю обставину, національною ідеєю України об’єктивно виявляється ідея суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави — як необхідного замінника Української радянської соціалістичної республіки, що існувала як складова єдиної союзної держави до припинення останньої.

Тому не випадково, а через глибоке інтуїтивне відчуття національної ідеї України політико-юридичне визначення цієї ідеї знайшло своє закріплення у статті 1 Конституції України, хоча в ній прямо і не сказано, що розбудова України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави саме і означає національну ідею нашого суспільства. Інтуїція — справа тонка, вона не те саме, чим є ясне розуміння, яке може прийти до нас тільки з часом (а може, й не прийти взагалі, якщо не утрудняти себе роздумами...).

Коли ми «приміряємо» цю національну ідею до її наукового поняття — як «орієнтиру, завдяки якому чітко визначаються координати руху та його спосіб», то розбудова України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави цілком вкладається у це поняття національної ідеї. Суверенна і незалежна держава, в якій панують народовладдя, соціальна справедливість і правова законність — достатні якісні орієнтири, що визначені Основним Законом країни. Щоправда, від такого визначення вони не стали дійсним законом, за яким фактично живе суспільство, а тому ми мали справу з національною ідеєю України до цього часу лише умоглядно, на теоретичному рівні, а не практично.

На практиці ж навіть тодішній глава держави, який підписав закон про прийняття Конституції України та введення її в дію, усе ще з’ясовував: «Скажіть мені, що будувати?». Не так від браку розуму, як через абстрактність теоретичного визначення національної ідеї в Конституції, від недостатньої конкретизації щодо її практичної реалізації. На місці глави держави треба було б поставити перед Національною академією наук завдання про теоретичну розробку проблеми національної ідеї та формулювання для політиків і влади необхідних науково-практичних рекомендацій...

Проте все сталося не так, як гадалося, і як потрібно було народу. Влада відвернулася від науки; а наука, позбавлена суспільної підтримки, постала перед проблемою виживання і врешті-решт потрапила в найми до нових «хазяїв життя». За такого статусу дев’ять із десяти науковців почнуть танцювати під дудку хазяїна, а не думати про національну ідею.

Така наука почала спрямовувати інтелектуальну й політичну еліту суспільства в бік лібералізму, з позицій якого новоспечені «експерти» подають до вжитку народові звабливі ідеї демократії, свободи й права, «європейських цінностей» та інший ідеологічний непотріб.

За цих умов звернення до пошуку національної ідеї стає уже реакцією суспільства на ліберально-націоналістичну практику «розбудови» держави, від якої («розбудови») люди отримали чимало проблем у різних сферах життя країни. Замість національної ідеї «попрацювала» антинаціональна ідея, без розуміння якої дарма розраховувати також і на істинне розуміння національної ідеї.

Антиідея

Як уже відзначено, національній ідеї протистоїть ворожа до неї ідеологія космополітизму, що запанувала в епоху глобалізації світу. Матеріальною основою космополітизму глобалістів є «цифрова колонізація» світу, що «підгодовується» фінансово-спекулятивною олігархією при пануванні «американського» долара. Глобалісти — нинішні «хазяї життя», які стирають національні кордони і змішують національні культури в єдиній універсальній моделі з її «загальнолюдськими цінностями» та «європейськими цінностями», «природними правами людини», ліберальними «свободами» для меншин та іншими «привабами» неолібералізму. Це з їх «легкої руки» усі пострадянські країни записали в своїх конституціях одне й те саме — про суверенність, незалежність, демократичність тощо своїх держав, з їх соціальністю та верховенством права. А водночас виписали такі юридичні механізми публічної влади, через які глобалістам зручно керувати населенням цих країн. Там і президенти, яких легко купити, і принцип поділу влади, через який реалізується гасло «розділяй і владарюй», і уряди, підпорядковані не тільки парламентам, а й тим же президентам, і переважання міжнародного права над національним, і абсолютна юрисдикція конституційних судів, рішення яких не можна ревізувати, і так далі і так далі. Як кажуть, диявол криється у дрібницях...

То невже у нас такі безграмотні конституціоналісти, що не усвідомлювали усього цього? Ні, звичайно. Науковці уже через рік після прийняття Конституції 1996 року помітили її головну суперечність: високому рівню конституційних прав не відповідає система влади, юридичний механізм, який не забезпечує та не гарантує цих прав. Відтоді минуло понад двадцять років, проте суперечність цю не тільки не знято, а ще й поглиблено наступними конституційними змінами. А хіба могло бути інакше, коли наука і влада потрапили у рабство до «хазяїв життя», які проводять у життя свою антинаціональну ідею світового панування?

Відтак, національна ідея у протиборстві з антинаціональною ідеєю набуває особливого значення: національна ідея стає прапором, під яким патріотичні сили суспільства здійснюють національно-визвольну революцію, звільняючи країну від панування колонізаторів-глобалістів.

Щось подібне ми спостерігаємо нині після виборів у США, і ще спостерігатимемо найближчим часом у країнах Європи, на пострадянському просторі та інших країнах. Чому? Тому що розвиток людства увійшов у стадію глибокої кризи, спричиненої протистоянням глобалістів з усім іншим світом. Якщо фінансово-спекулятивні капіталістичні відносини гальмують подальший розвиток продуктивних сил людства (а відповідність цих відносин і цих сил — відкритий марксизмом закон розвитку людства), тим гірше для глобалістів, які уособлюють вказані, такі, що гальмують розвиток, відносини. І так само, як після Другої світової війни було зруйновано стару колоніальну систему внаслідок національно-визвольних революцій, так само шляхом сучасних національно-визвольних революцій буде знищена нинішня глобальна колонізація світу. А разом з глобалістами зазнає краху нав’язана ними антинаціональна ідея.

Про інтернаціональну сутність 

Звичайно, крах антинаціональної ідеї внаслідок національно-визвольної революції не залишить незмінною і національну ідею. Як уже сказано, діалектичне «зняття» антинаціонального аспекту космополітизму означатиме утвердження позитивного моменту інтернаціоналізму. Іншими словами, національна ідея набуде істинного значення тільки за умови діалектичної єдності національного та інтернаціонального. До такої єдності «змушує» об’єктивна реальність — єдиний інформаційно-технологічний («інтернетний») простір людського співжиття: міждержавного, міжнаціонального та особистого.

Наш видатний співвітчизник академік В. І. Вернадський, ім’я якого носить НАН України, ще сто років тому написав: «Людство єдине, і хоч найчастіше це не усвідомлюється, але дана єдність виявляється формами життя, які фактично її поглиблюють і зміцнюють непомітно для людини, стихійно, в результаті неусвідомленого до неї устремління. Життя людства, при усій його різнорідності, стало неподільним, єдиним. Подія, що сталася у глухому куточку будь-якої точки будь-якого континенту або океану, відбивається та має наслідки — великі й малі — в інших місцях, усюди на поверхні Землі... Зносини стають усе більш простими та швидкими. Щорічно організованість їх збільшується, бурхливо зростає. Ми ясно бачимо, що це початок стихійного руху, природного явища, яке не може бути зупинене випадковостями людської історії... Цей процес — повного заселення біосфери людиною — обумовлений ходом історії наукової думки, нерозривно пов’язаний із швидкістю зносин, з успіхами техніки пересування, з можливістю миттєвого передавання думки, її одночасного обговорення усюди на планеті».

І ще: «Державні утворення, які ідейно не визнають рівності й єдності усіх людей, намагаються, не соромлячись у засобах, зупинити їх стихійний прояв, однак навряд чи можна сумніватися, що ці утопічні мріяння не зможуть твердо здійснитися. Це неминуче виявиться з плином часу, рано чи пізно, оскільки створення ноосфери з біосфери є природне явище, більш глибоке і могутнє в своїй основі, ніж людська історія. Воно вимагає проявлення людства, як єдиного цілого. Це його неминуча передумова. Це нова стадія в історії планети, яка не дозволяє користуватися для порівняння, без поправок, історичним її минулим. Адже ця стадія створює по суті нове в історії Землі, а не тільки в історії людства. Людина уперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може — повинна — мислити й діяти в новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім’ї або роду, держав або їх союзів, але й у планетному аспекті».

Нарешті, пророче: «Недалекий час, коли людина отримає в свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона забажає... Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до вміння використовувати ту силу, яку неминуче має дати їй наука? Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, наукового прогресу. Вони повинні себе відчувати відповідальними за усі наслідки їх відкриттів. Вони зобов’язані зв’язати свою роботу з кращою організацією усього людства».

Вироблення наукового поняття національної ідеї і наукових рекомендацій стосовно її практичної реалізації — саме з розряду цього обов’язку вчених.

Зважаючи на це, реалізація національної ідеї повинна підпорядкуватися процесам соціалізації та інтернаціоналізації внутрішньої і зовнішньої політики держави, бути спрямованою на розвиток державного капіталізму і посилення економічних, гуманітарних, соціальних, політичних, безпекових тощо зв’язків, насамперед із сусідами, переосмисленню місця України в сучасному світі та у світовій історії. Не змінивши у цьому напрямку ідеологічні орієнтири суспільства, марно навіть розпочинати спроби здійснення якоїсь національної ідеї.

Альфа і омега

Абстрактність визначення національної ідеї в Конституції України вимагає надати їй такої конкретики, яка б максимально наблизила національну ідею до програм і планів розвитку країни, до законодавства і технологій реалізації цих програм, планів та законів. Проте така конкретизація — не справа газетної статті, для цього існують наукові монографії, партійні програми тощо. Щодо останнього, зверну увагу на політичний проект розвитку України, орієнтований на процеси соціалізації та інтернаціоналізації політики держави, на розвиток державного капіталізму, економічних, гуманітарних, соціальних, політичних та інших відносин, на осмислення історичного минулого і шляху до майбутнього, про що зазначено вище. Це — програма Соціалістичної партії України 1992 року (в її першій редакції), в якій хоч і не йшлося про національну ідею України, проте достатньо конкретно були визначені всі принципові аспекти розвитку нашого суспільства: політичні, економічні, соціальні, гуманітарні, міжнародні тощо.

Тодішньому партійному активу вистачало інтелектуального потенціалу для правильного усвідомлення необхідних країні реформ, але не вистачало суспільної підтримки й організаційних, інформаційних, політичних та інших ресурсів для ефективної протидії постійно зростаючому тиску провідників антинаціональної ідеї. У підсумку сьогодні ми маємо спотворену політичну систему без впливового лівого руху, на відміну від тієї Європи, яку нам нав’язують «свої» й чужі «євроінтегратори», а також зруйновану публічну владу.

Альфою і омегою тієї партійної програми було повновладдя народу в усіх сферах суспільства. Практика майже трьох десятиліть — а саме вона є критерієм істини — показала, що ідея народовладдя є «несучою конструкцією» національної ідеї України, без якої ця ідея перетворюється на щось легковажне, щось примарне, на чергову утопію. Навпаки, варто було певній політичній силі заговорити про народовладдя, як вона одразу отримали небачену до того підтримку виборців. Хіба це не свідчення інтуїтивного народного сприйняття самої серцевини нашої національної ідеї? Тому політики, які розраховують лише поспекулювати на ідеї народовладдя, дуже ризикують...

Від теорії до практики

Національна ідея, як і будь-яка ідея, за відомим класичним виразом, стає матеріальною силою, якщо вона оволодіває свідомістю багатьох людей. Мало проголосити національною ідеєю розбудову України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави і навіть скласти її наукове поняття. Проголошена національна ідея не перетвориться з можливості на дійсність за наявних несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов розвитку України, за того напряму цього розвитку, яким заперечується її державна суб’єктність, все більше посилюється залежність влади від національної олігархії та імперіалістичного зовнішнього управління.

Практичною формою існування національно-державних орієнтирів, про які сказано вище, мають стати «Засади внутрішньої і зовнішньої політики України», визначення яких — конституційне повноваження, встановлене у ст. 85 Конституції України, що водночас є також обов’язком Верховної Ради України, як і всі інші її повноваження. Те, що до виконання вказаного обов’язку «не доходять руки» парламенту кожного скликання, аж ніяк не випадковість, а уже закономірність. Адже це одна з тих «диявольських дрібниць» у юридичному механізмі публічної влади, яка «працює» на зовнішніх управителів країни.

Для того й сформована в Україні карикатурна «багатопартійна» політична система, щоб у суспільстві не з’явилося дієздатного політичного суб’єкта, який самостійно визначав би політику держави; для того й «виборчі кодекси» нам «допомагають» виписувати такі норми, щоб у владі опинялися лише потрібні «партії», з найвищими рейтингами, звичайно, за даними «незаангажованих» соціологів...

Разом з тим, визначення засад державної політики хоча й важливе з точки зору системного підходу до практичної реалізації національної ідеї, проте воно не зобов’язує розпочинати її реалізацію саме з цього акту. Такі засади потребують ще свого наукового обґрунтування та відповідного формулювання легітимним політичним суб’єктом і сприйняття їх суспільством. Але часу на це країна уже не має через глибокі кризові процеси, які руйнують нашу державність. За такої ситуації, повторюючи класичне висловлювання, — «гаяння часу смерті подібне». А відтак, як вчив той самий класик, треба знайти «ключову ланку, ухопившись за яку, можна витягнути увесь ланцюг».

У нашому випадку такою ключовою ланкою є невідкладне реформування юридичного механізму публічної влади, через недолугість якого дедалі швидше збільшується гора проблем у всіх сферах життя і тягар яких держава скоро уже не зможе витримати. Тому з усіх напрямів внутрішньої і зовнішньої політики на перший план виходить правова політика і правова реформа — реформування політико-юридичного механізму публічної влади. Але не хаотичні «реформи», якими нас «обдаровують» знову-таки закордонні «доброзичливці», а комплексне системне реформування публічної влади на наукових засадах, на основі юридичної доктрини України.

Така доктрина сформована з урахуванням майже тридцятирічного досвіду розвитку нашої державності та може бути запропонована суспільству і владі хоч сьогодні. (Матеріал, присвячений юридичній доктрині України, було опубліковано 1 грудня 2020 р. у «Голосі України», у 29-ту річницю першого Всеукраїнського референдуму).

Реалізація юридичної доктрини України — найважливіша частина практичної реалізації національної ідеї, що є чітким орієнтиром не тільки правової політики нашої держави, а й визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики взагалі. Як вчить давня мудрість, початок — половина всього. Отже, справа за початком.

Олексій ЮЩИК, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України.