Моє покоління журналістів часто відмірювало десятки кілометрів пішки в пошуках матеріалів до газети. Особливо ж працівники районних видань. Був час, коли при редакціях районок тримали коней, щоб кореспонденти мали можливість возом добиратися до найвіддаленіших сіл. Їхали в ті відрядження із запасами харчів (бо ж не на один день) — мов чумаки у Крим по сіль. А потім стало налагоджуватися автобусне сполучення. Однак автобуси курсували не в усі села, тож ходити пішки доводилося часто. Траплялися всілякі пригоди. І на моєму журналістському шляху цікавих зустрічей, гострих ситуацій, пригод не бракувало. Можна багато чого розповісти...
У своєму архіві натрапила на пожовклу від часу газету «Радянське село» (нині «Ружинська земля»). Така газета тривалий час випускалася в Ружині — райцентрі Житомирської області. А оцей номер «Радянського села» з’явився одного грудневого дня 1965 року. Тобто, через кілька місяців після того, як мене, недавню випускницю філологічного факультету Дніпропетровського держуніверситету, прийняли на посаду літпрацівника редакції цієї газети. У тому її номері вміщена моя гумореска під назвою «Жовта акація». І постала у пам’яті пов’язана з нею ситуація.
...Сиджу я, тоді скромний літпрацівник, за своїм робочим столом і щось там творю. Підходить редактор і каже:
— Так, Галино, наступний номер у нас сухуватий: вивезення гною на поля, ремонт техніки, лекційна пропаганда... Відчуваєш? Пиши-но терміново гумореску на актуальну тему.
Від такої пропозиції я розгубилася.
— Анатолію Івановичу, — кажу, трохи оговтавшись, — ніколи гуморесок не писала — не вмію...
— Запам’ятай раз і назавжди, — суворо мовив редактор, — у редакції такого слова — «не вмію» — нема. Але я тобі допоможу: дам сюжет для гуморески. Слухай-но...
І він розповів кумедний випадок, що трапився з одним уповноваженим райкому партії. Тоді була поширена така практика (вона довго зберігалася): у села для контролю за перебігом сільськогосподарських робіт партійні органи посилали з числа свого активу відповідальних осіб. Але інколи серед тих уповноважених були люди, які, вказуючи колгоспникам, коли, що і як вони мають робити, самі нічогісінько не тямили в сільському господарстві. Про одного з таких уповноважених із райцентру мені й належало написати гумореску — точніше, про те, як мудрі селяни взяли його на сміх і провчили. Ще б не провчити... Побачивши на подвір’ї колгоспної ферми бугая, він дав категоричну вказівку: надоювати від цієї «корови» за добу щонайменше по п’ять відер молока. Потім подався на поле і взявся повчати сівачів, які темпи роботи вони повинні забезпечити. Та ось, нарешті, запитав:
— А що сієте?
Хитрувато перезирнувшись з іншими колгоспниками, один чоловік сказав:
— Жовту акацію. Ще гектарів двадцять залишилося засіяти. А насіння жовтої акації — такої цінної зернової культури — в нашому колгоспі більше нема. Може б ви допомогли його дістати?
— Аякже, допоможу, — не запідозривши жодної каверзи в тих словах, пообіцяв уповноважений. — Зараз же піду в контору та й зателефоную в райком із цього приводу.
І пішов, і зателефонував. Тільки в тому селі його більше не бачили — був посланий уповноваженим в якесь інше...
Редактор розповідав про цю пригоду яскраво, жваво, артистично. Я від душі сміялася. Але завідувач партійного відділу редакції, що нагодився на ту мову і зрозумів до чого йдеться, похмуро зауважив:
— Засмієтеся ви, Анатолію Івановичу, на кутні, коли отаке з’явиться в нашій газеті...
— Ет, — махнув рукою редактор. — Вовка боятися — у ліс не ходити. Хай-но вона спершу напише так, щоб люди газету один в одного з рук виривали...
Тут треба сказати бодай кілька слів про тодішнього редактора ружинської райгазети «Радянське село» Анатолія Івановича Бондаренка. Був він людиною не з полохливих, просто відчайдух, сам писав гострі об’єктивні матеріали і нас на те спрямовував. Відслуживши років шість у військово-морському флоті (був моряком-підводником), закінчив вищу партійну школу і став журналістом. Працював власним кореспондентом обласної газети «Радянська Житомирщина» (нині «Житомирщина»), а потім його відрядили в Ружин редактором заснованої там районної газети.
Але повернемося до «жовтої акації». Я впоралася з тим надзвичайним завданням редактора. Гумореску під назвою «Жовта акація» таки вмістили в черговому номері газети...
Одноповерховий приземкуватий будинок нашої редакції розташований майже навпроти двоповерхової будівлі, де містився райком партії (їх розділяла неширока вулиця), і здавалося, що звідтіля, з висоти другого поверху, повсякчас суворо й недовірливо зирить на нас, газетярів, недремне око. Звідтіля ж після випуску чергового номера газети нерідко телефонували й лунав невдоволений голос: «Що це ви написали?!» або «Редактору негайно до першого секретаря!». Так було і того ранку, коли побачила світ газета з гуморескою «Жовта акація». Надійшов наказ, щоб наш Анатолій Іванович негайно з’явився у райком партії...
Понад годину його не було. А прийшов розпашілий, очі блискавицями спалахують. Однак, побачивши мене, принишклу, мов мишеня, за робочим столом, тепло усміхнувся і сказав:
— Нумо, вище носа, гумори-и-и-стка! Не бійся! Піди-но краще та глянь, яка зараз черга біля газетного кіоску. То за твоєю «Жовтою акацією». Люди поспішають купити, поки райком оптом не загріб...
Ще чимало років після опублікування тих чи інших матеріалів, підготовлених працівниками редакції нашої газети (а колектив був бойовий), з будинку навпроти вергали на нас громи і блискавиці. Анатолій Бондаренко згодом виїхав у Київ. Там працював кореспондентом газети «Сільські вісті», а потім тривалий час — головним редактором журналу «Хлібороб України». З вдячністю згадую його, свого першого редактора і наставника на довгому журналістському шляху, котрий в часи жорстокого партійного диктату подавав нам, районним газетярам, приклад відваги, правдивого висвітлення реалій тодішнього життя, оптимізму.
Житомир.
