У другому за величиною місті області — Конотопі — результативні вибори міського голови відбулись лише 24 січня, але вони тільки додали невизначеності партійному «пейзажу». Він став схожим на величезну строкату ковдру, яку кожен тягне на себе.

Форпост на кордоні з «русским миром»

На виборах 25 жовтня 2020 року мешканці Конотопа обрали міським головою Олександра Лугового. Однак переможець перегонів, у яких взяли участь 13 претендентів, помер у столичній лікарні від ускладнень, спричинених коронавірусом. Він навіть не встиг стати до виконання обов’язків очільника громади. Чинний на той час міський голова, представник «Свободи» Артем Семеніхін, посів друге місце, але його політична сила вийшла у лідери: із 38 нових депутатських мандатів «Свобода» виборола 11 та одержала можливість сформувати у міськраді найбільшу фракцію.

Повторні вибори міського голови відбулись у Конотопі 24 січня. Вони тривали за безпрецедентно низької явки, яка становила менш як 31 відсоток. Артем Семеніхін, здобувши цього разу 18,5 тисячі голосів підтримки з майже 62 тисяч можливих, залишився керувати Конотопом. Сергій Завгородній, другий номер в електоральному рейтингу, відстав від лідера більш як на тисячу голосів.

Маючи найбільшу фракцію у міськраді, А. Семеніхін зможе уникнути більшості проблем, через які Конотоп лихоманило у попередні роки. Тоді у місті розгорнулася справжнісінька «війна» між депутатським корпусом та головою. Влітку 2018 року перші відправили другого у відставку, але А. Семеніхін поновився на посаді через суд. Робота міськради попередньої каденції була надовго паралізована, там не могли ухвалити навіть найважливіших рішень, пов’язаних з фінансуванням найнагальніших потреб. Але тепер у Конотопі — принаймні станом на сьогодні — все більш-менш тихо. Політичні пристрасті поступилися місцем банальним проблемам, починаючи від «комуналки» та закінчуючи роботою міського транспорту.

Втім, про «чисто політику» також не забувають. Кілька років тому міські голови Конотопа та Івано-Франківська, свободівці Артем Семеніхін і Руслан Марцинків, домовилися встановити на Сумщині, неподалік кордону із державою-агресоркою, найсхідніший пам’ятник Степану Бандері в Україні. Іванофранківці вже зібрали необхідну суму грошей та виготовляють подарунок для жителів Конотопа. Якби Семеніхін програв вибори, проект міг би не реалізуватись, навіть попри численну фракцію свободівців у Конотопській міськ-раді. Але тепер, здається, вже ніщо не загрожує Степану Бандері постати на північно-східному рубежі нашої держави та продемонструвати звідти агресивному сусіду, що за ним уважно пильнують.

Попри «закон маятника», коли представники «помаранчевих» багато де поступилися «синім», яких іще називають «колишніми регіоналами», приклад Конотопа свідчить про неоднозначність такої амплітуди. Останні місцеві вибори на Сумщині засвідчили, що для порівняно невеликих громад, де всі добре всіх знають, політична поляризація неможлива у принципі. До влади прийшли не політичні сили, а представники цих сил, головний козир яких — особисті ділові та лідерські якості. У багатьох кишенях лежить по кілька партквитків, і далеко не всі їх власники знають, яким скористаються на наступних виборах.

Коней на переправах не міняли

У більшості територіальних громад Сумщини на керівних посадах залишились колишні очільники. Зрештою, це не унікальна ситуація в масштабах України: люди практично ніде не обирали «котів у мішку», а голосували за тих, хто раніше хоча б не «завалив» місто чи село.

Це стосується і найбільших населених пунктів області — окрім Конотопа, ще й самих Сум та Шостки. В обласному центрі міським головою у другому турі переобрали ставленика «Батьківщини» Олександра Лисенка, а у Шостці — Миколу Ногу. Останній представляє партію «Наш край», яка разом з ОПЗЖ контролює північні території Сумщини.

У попередньому скликанні у «синіх» на півночі області відібрали Глухів, де переміг Мішель Терещенко, але тепер без їхнього впливу залишився лише Конотоп. У Глухові міським головою замість Терещенка обрали Надію Вайло, котру висунув «Наш край». Зрештою, і в цьому випадку не можна перебільшувати вагомості політичної орієнтації очільників територіальних громад та їхніх виборців. Якби Мішель Терещенко, котрий часто фотографувався у вишиванці, зумів добре зарекомендувати себе на посаді, Глухів не повернувся б під опіку «колишніх регіоналів». Однак сталося те, що сталося: перевагу віддали Надії Вайло. Вона — директор і власник одного з найпотужніших сільськогосподарських підприємств Сумщини, а минулого року очолила «Топ-100 рейтингу найкрупніших». Його сформували із жінок, котрі найбільше впливають на розвиток аграрного бізнесу в Україні. Надія Вайло була під першим номером.

Саме за таких діячів сумчани голосували найчастіше — незалежно від того, яку політичну силу вони представляли. У Тростянці міським головою знову обрали Юрія Бову, котрий за попередні роки вивів громаду на передові позиції в державі.

Тим часом, політична партія «Сила людей», яку представляє Ю. Бова, відома небагатьом і скрізь тримається не на «центральних», як більшість політичних сил, а на місцевих лідерах. Ризикну припустити, що саме в такому напрямі й розвиватиметься децентралізація: жителям невеличких міст чи сіл дедалі частіше стає байдуже, хто керує політичною силою у Києві, бо у містах та селах життя залежить від тарифів, погоджених місцевою владою, від кількості комунальних тролейбусів, якості тротуарного покриття та наявності місць у дитсадках. Зі столиці таких місцевих нюансів не видно.

Ставка на масштабність виявилася правильною

На виборах до обласної ради президентська партія «Слуга народу» зробила ставку на місцевих лідерів, намагаючись включити якомога більше таких діячів до свого списку. І така тактика себе виправдала: Сумщина виявилась одним із чотирьох українських регіонів, де «Слуга народу» сформувала найбільшу фракцію в облраді. Із 64 депутатських мандатів ця політична сила здобула 16. Практично всі депутати-«слуги» — відомі в області люди, котрі досягли значних успіхів у політиці, бізнесі чи адміністративній роботі. На другому місці — ОПЗЖ, котра провела до представницького органу Сумщини на двох депутатів менше. Десять мандатів здобула «Батьківщина», дев’ять — «Європейська солідарність», вісім — «Наш край».

Найменша фракція у Сумській обраді, яка складається із семи депутатів — у партії «За майбутнє». Саме така пропорційність і визначає нинішню політичну мапу регіону в цілому: хоч «Батьківщина» та «ЄС» і рідко підтримують позицію провладної більшості в обласній раді, голосів у останньої все одно вистачає. Найчастіше їх дає «Наш край».

Як і очікувалось, лідери поділили між собою головні «портфелі» — голови облради та його заступника. Головою обрали власника великої будівельної компанії Віктора Федорченка, котрий балотувався від «Слуги народу», а на другу позицію — представника ОПЗЖ Олександра Стрельченка.

Після Указу Президента про зупинку центральних телеканалів ОПЗЖ та посилення конфронтації між владою і проросійською опозицією на загальнодержавній політичній арені багато що змінилось, але на місцевих рівнях конфронтації поки що не спостерігається. Принаймні у Сумах: облрада працює у штатному режимі, а її лідери продовжують вітатися.

Представник Комітету виборців України в області Олексій Захарченко вважає, що на Сумщині «відбувся певний реванш екс-регіоналів». Але він же і визнає: «Це хвиля, яка іноді накочується, але потім сходить нанівець». Іншими словами, «хвиля» — це «закон маятника», про який ми вже говорили.

Сумська область.