Ольга Василенька — одна із сотень волонтерів містечка Дубляни.
Сюди приходять діти й дорослі та розписують пряники для бійців. Буває, що залишають свої підписи та координати. Або ж кошти в спеціальній скриньці для потреб фронту. Господиня будиночка-музею просто неба — скансена, що в Шевченківському Гаї Львова — Ольга Василенька. Вона все ретельно фіксує і не втомлюється розповідати про будні Майдану 2013—2014 років, про Героїв Небесної Сотні, про волонтерську діяльність тисяч наших співвітчизників, котрі своєю працею підтримували добровольців, а так само нині — наших бійців у зоні проведення Операції об’єднаних сил.
Обмінюються пряниками — наче обручками
«Кожен із розміщених у старовинних дерев’яних будинках 29 об’єктів скансена має своє спрямування, — розповідає пані Ольга. — Цей, де ми перебуваємо, називається Хлібна хата, а ще — Волонтерська хата, де й поєдную обидва напрями.
Особливо людно тут вихідними, то напередодні напікаю сотні пряникових сердечок. Приходять не лише батьки з дітьми, а й наречені, котрі у такий спосіб після одруження в міській гарнізонній церкві Петра і Павла Львова беруть шлюб тут.
Молодята декорують пряники, а потім обмінюються ними, наче обручками. Відрадно, що так починають своє подружнє життя, із волонтерства. Бо недарма ж сказано, що сім’я — це маленький осередок суспільства. Дуже багато туристів долучаються. Приміром, якось зайшло двоє стареньких американців. То й собі на пам’ять узяли два декоровані сердечка. 90-річні, прилетіли до Львова аж із Нью-Йорка, щоб тут відсвяткувати 75-літній ювілей свого подружжя. Їм то було важливо, бо мають львівське коріння».
Пані Ольга розповідає, що львівські пряники започаткували під час Майдану. Дали клич, і люди приносили вироби до волонтерського пункту, а вона разом з іншими добровольцями везла їх поїздом до Києва. Іноді назбирувалося й до 30 ящиків.
Роздавали медсестрам, священикам, самообороні.
«На той час я працювала в соціальному захисті, завсектору грошових виплат і компенсацій, то брала кілька днів відпустки та й їхала, — пригадує співрозмовниця. — На Майдані мала своє завдання — нагодувати добровольців. Наш намет називали «Євроборщ». Варили по 900 л на добу, три котли. Мали посилену охорону, щоб, не дай Боже, не вчинив хто якої диверсії, та не потруїти людей. Кияни приносили продукти, готову їжу. До кухні допускали лише довірених людей. Приміром, волонтерка Ніна із чоловіком постачали вже зварені перепелині яйця. Дуже патріотична сім’я. Жаль, що їхній син загинув опісля в «Іловайському котлі».
Коли Ольга приїжджала до Києва, то приходили добровольці не лише за чимось смачненьким, а й за новою порцією львівського гумору. Адже в тривожній ситуації треба було підтримувати не тільки бойовий дух, фізичний стан організму, а й душевний спокій.
«Там страху не було ні на грам, — акцентує волонтерка. — Вдома було страшніше за всім цим спостерігати. Діти спочатку мене не пускали: мовляв, нема батька (на той час я вже була вдовою), то й мене боялися втратити. Побачили, як я вболіваю, дочка Маруся каже: «Мама тут від переживання помре». А я направду не боялася смерті. Вважала там загинути за честь, загинути за Україну — то для мене було святе. І нас таких сотні тисяч, котрі не могли миритися із побиттям студентів у листопаді 2013-го. Ми з чоловіком були волонтерами на помаранчевій революції 2004 року. Знаю, що він і тоді би мене підтримав. І тепер готова обстоювати справедливість, якщо доведеться. Нема в мене волонтерської втоми».
Дорога життя
Волонтерка демонструє альбом із листівками з Майдану, грамотами. За кожною — своя історія. Каже, що
найбільше закарбувалося в пам’яті, як «дорогою життя» повз їхній намет виносили вбитих майданівців. Ставали по струнці, скандували разом зі всіма «Герої не вмирають!», а сльози потоком.
«Одна молода жіночка запам’яталася на все життя. Вона була із величезним животом, здавалося — ось-ось народить. А то несли саме її загиблого чоловіка. Оборонці вели її попід руки, а вона, геть обезсилена, ледве тягнула ноги. Так закам’яніло ми і стояли, потім далі поверталися до кухні, бо треба ж було годувати майданівців. Не знали, що на нас чекає. Пускали, очевидно, якийсь отруйний газ, бо коли ми опісля зв’язувалися з іншими волонтерами, кожен розповідав про характерний кашель, навіть через кілька місяців після Майдану», — розмірковує волонтерка.
Ольга Василенька їздила на Майдан аж до березня 2014-го. Саме святкували 200-річчя Тараса Шевченка.
Один із телеканалів організував такий проект: читання Кобзаревого вірша «І мертвим, і живим...». Волонтерці випав уривок «Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну». І подумала, що саме стоїть серед руїни, на Майдані. І про те, яким же справді далекоглядним був Пророк...
Через часті відлучення Ольгу Василеньку звільнили з роботи, щоправда, опісля поновили. Багато добровольців Майдану подалося на фронт, боронити східні рубежі країни. Жінка разом з іншими активістами зорганізувала потужний волонтерський рух у містечку Дубляни: у школі, місцевій «Просвіті» та Аграрному університеті. Була координатором, сама сплела десь 700 комплектів шкарпеток і шапочок для бійців.
«Ми залучили до тисячі добровольців, кравчинь, шили маскхалати, труси, матраци, подушки, плели маскувальні сітки-кікімори. Опікувалися 24-ю, 80-ю, 73-ю та 51-ю бригадами, 66-м мобільним військовим госпіталем. На замовлення медиків шили простирадла, бахили, шапочки, халати, збирали кошти й заготовляли медикаменти. Адже армія тоді трималася на волонтерах.
Так тривало кілька років, поки під якимось приводом міський голова не закрив будинок «Просвіти». Ольга Василенька їздила аж до тодішнього голови Львівської ОДА Олега Синютки (нинішнього народного депутата). Допоміг відновити.
Мотивують бійці
Своє волонтерство пані Ольга продовжує і досі, вже на новій роботі. Мотивують колишні й нинішні бійці. Скільки їх, поранених та знівечених війною, відвідала в госпіталі. Каже, якби наші чиновники розпочинали свій день від лікарняного ліжка з тяжкопораненими, без рук-ніг, то по-іншому ставилися б до виконання своїх обов’язків.
«Передаємо пряники не тільки на фронт, а й ветеранам. Збираємо кошти на операції. Один колишній молодий боєць із Закарпаття після тяжкого поранення носить три металеві пластини в голові. Юнак наново вчиться говорити, ходити. Однак не втрачає оптимізму. Радіє, як дитина, подарункам», — коментує пані Ольга.
«На річницю Героїв Небесної Сотні, 20 лютого, щороку їжджу на Майдан. Торік наш місцевий майстер Богдан Новак виготовив величезну різдвяну зірку, то попросив перевезти. Художниця, яка розмальовувала ту «звізду», плакала над кожним променем, зробленим у вигляді свічечки, що згасає, як життя наших хлопців-майданівців. Отож, залишили мене з цим величезним виробом на пероні, а провідниця відмовляється брати. Добре, що втрутилися батько й син, котрі також їхали на річницю Майдану. Ми примостили аж на третю полицю та всю ніч переживали, коли під час маневрів зірка норовила скотитися. Видно, наші хлопці з небес опікувалися нею, щоб не впала. Так я й довезла. А в Києві мене зустрів Петро Гончар та забрав до музею Івана Гончара, поки не відкрито Музей Історії Майдану», — продовжує волонтерка.
Буває, що втрачає оптимізм, коли бачить якусь нинішню несправедливість у владі чи на місцях. Мимоволі думка — за що гинуть наші хлопці?! Або ж навідається якийсь турист і просить російською розмовляти, бо «не понімаєт»...
«Я бачила культуру росіян під час своєї давньої поїздки до тодішнього Ленінграда. Мене дивує теперішній їхній народ, в якого десь вилізло і пре завойовницьке нутро. Молюся, щоб та вся москальська нечисть десь пропала», — підсумовує Ольга Василенька.
Пряниками обмінюються, як обручками.
Скринька для пряникового проекту «Смакуємо разом із захисниками України».
Івано-Франківська область.
Фото автора.
