Та за привабливою картинкою для приїжджих тут ховаються будні місцевих жителів зі своїми проблемами й клопотами.

Не старе село, а вже занепадає

Село Підгірник, а колись Перебрід, утворилося 191 рік тому. Але в останні десять літ життя тут поступово завмирає, молодь виїжджає, а пенсіонери доживають віку. Відчуття, наче відлік пішов у зворотному напрямку.

Щоб дістатися в Підгірник, можна заїхати маршруткою в Кузьмівку, а вже звідти три кілометри доведеться йти пішки. Від Сарн сюди — 43, від Рівного — 78 кілометрів. Звернувши з основної дороги села Кузьмівка, за сотню метрів зупиняємося біля хатини, що самотньо стоїть над стежиною. Заходимо, щоб дізнатися, чи це вже Підгірник. На подвір’ї поралася літня жінка. Побачивши нас, з усмішкою махнула рукою: мовляв, заходьте.

— Доброго здоров’я! Чи далеко до Підгірника? — запитуємо.

— Кілометри зо три, — каже господиня, підходячи ближче.

— А ви, значить, до Кузьмівки належите?

— Фактично це був хутір, але нині приєднали до Кузьмівки, зробивши вулицю Кузнецовську з єдиною хатою.

Надія Позняковська родом із Ремчиць. За спеціальністю — агроном, переїхала у ці краї на роботу, де разом із чоловіком придбали помешкання.

— Ким тільки не працювала, — каже Надія Мусіївна. — Й агрономом із захисту рослин, і вихователькою, потім нянею в дошкільному закладі. А перед пенсією вже в колгоспі трудилася. Виростили п’ятьох діток. А онуків у мене ого-го — 17 і 7 правнуків. Один із синів лишився жити з нами. У них із дружиною п’ятеро дітей. Тож у нас завжди весело.

Господарство в Позняківських чимале: дві корови, телятко, свині, птиця. Садять городину. Роботи ніхто не цурається.

— Онуки теж допомагають. Навіть наймолодшенька, якій 7 років. І зіллячко вирвуть, і курочок погодують. Влітку збирають чорниці в лісі, — Надія Мусіївна поглядає на дівчаток, які весело щебечуть, зрадівши гостям. — А ще разом із батьками ходять по соснову кору. Складають її у мішки й продають. Як-не-як, а заробіток. У селі ж роботи немає, а дітей одягати потрібно.

Нині збиранням кори майже ніхто не займається. Та й обсяги значно менші порівняно з попередніми роками.

— Раніше і по тисячі мішків складали. Чи не з кожної хати ходили, як по гриби. Добре ще й тим, що можна збирати цілий рік. А нині сухостою мало, вирізали, — зітхає жінка.

Райський куточок чи забута місцина?

Так по кам’янці проїхали ще пару кілометрів, аж доки за лісочком стали виднітися поодинокі хатинки. На шляху з інвентарем у руках зустріли місцевих жителів.

— А що ж про нас писати? — знизав плечима сивочолий чоловік. -З кожним роком людей дедалі менше. Наймолодшій дитині чотири роки. А от в останню путь літню жінку 92 років проводжали кілька тижнів тому. Ось так стрімко населення йде на спад.

У селі діє один магазин, розташований у приміщенні колишньої початкової школи. Відкривається тричі на тиждень. Та й працює декілька годин. Хоч ми приїхали в обідню пору, застати відчинену крамницю не вдалося.

— Асортимент там небагатий. Добре, звичайно, що й такий є. Хліб і крупи купити можна. А от за тютюном доведеться йти в Кузьмівку, — каже Микола Вєтров. До речі, це прізвище найпопулярніше в Підгірнику.

Чоловік до виходу на пенсію працював ветлікарем у Яблуньці. Пригадує, що роботи тоді вистачало, адже й худоби в рази більше було.

— Нині у нас інвестори поля орендують й обробляють. Вирощують кукурудзу, ріпак. Хоча місцеві там не працюють. От наша донька закінчила коледж й університет, а роботи не знайшла. Поїхала з чоловіком на заробітки за кордон, — розповідає Микола Вєтров.

Проте своє село чоловік любить за тишу і єднання з природою. Впевнений, що кращого місця для дачі не знайти:

— Це райський куточок для людей із міста. До нас часто приїжджають з Березного, Костополя, Рівного, Сарн. Збирають ягоди, гриби. Такого добра тут морище.

Якщо загинуть бджоли, наступними будуть люди

Коли вийшли на місточок, прокладений через річку Зульню, помітили димок біля вуликів.

— Роблю ревізію, — пояснив господар Василь Чуприна (на знімку), який усе життя займається бджільництвом. — Батьки теж тримали пасіки. Так і мені передалося. Ще й дипломований зоотехнік. Працював завідувачем ферми, начальником комплексу на Костопільщині, 25 років у Малинському та Кузьмівському лісництвах. Декілька літ у Костянтинівці організовував роботу з розведення й утримання пасіки.

Як виявилося, проживає в Степані. На запитання, чому обрав саме це село для розведення бджіл, відповідає:

— Підгірник і Яблунька стали рідними, ще коли працював у лісництві. Це мої території, які обходив 10 років. З місцевими жителями склалися дружні відносини. Люди тут справді дуже хороші. Тож ця чиста місцевість стала базовою для пасічництва. Загалом маю 4 пасіки на 180 вуликів: у Волоші, Підгірниках, у лісі біля Кузьмівки.

Василь Чуприна разом з іншими пасічниками активно виступає проти отруєння пестицидами сільськогосподарських культур:

— Уже потрохи забираю звідси бджіл і переміщатиму ближче до лісу. Тепер їм тут не місце. Причина — агрохолдинги. Самі розумієте, що то хімія. Тому якісного меду з таких рослин не отримаєш. А для мене це дуже важливо, бо продукція повинна бути екологічно чистою, — каже чоловік. — Якщо вам рекомендують, наприклад, соняшниковий, гречаний, ріпаковий мед та ще й у пластикових відерцях, тікайте подалі від таких горе-пасічників. Поля з цими культурами кроплять пестицидами. Це ж усе діоксини. Те саме, що ви станете біля вихлопної труби заведеної автівки й подихаєте тим димом. З тієї ж причини не можна збирати біля проїжджої частини ні грибів, ні ягід, ні трави косити, ні корівку випасати. Хімічні речовини там осідають і з часом накопичуються. Для бджоляра, який думає лише про заробіток, це не проблема. Бо з вулика він візьме 100—150 кілограмів меду. Я ж беру 8—12. Більше немає медоноса. Але хоча Рівне завалене медом, їдуть до мене в Степань.

Василь Миколайович викачує мед раз на рік після цвітіння липи. За його словами, там міститься весь природний букет починаючи від лози й закінчуючи різнотрав’ям: ожина, малина, крушина. В розмові досвідчений пасічник поділився рецептом довголіття:

— Головне правило — споживати живе. Кип’ячена вода вже мертва. Прокинулися вранці — випийте сирої води з криниці та з’їжте ложку меду. А через годинку вже можна за звичним графіком: кава-чай, сніданок і так далі. У свої 70 років почуваюся чудово, не знав ні застуд, ні лікарень.

До Василя Чуприни з’їжджаються пасічники з різних куточків України для придбання бджолиних сімей. Навіть під час нашого спілкування навідалися двоє місцевих бджолярів.

— Добрий день заслуженим пасічникам України, — підходячи ближче, вигукнув один із них.

Як і Василь Миколайович, вони офіційно зареєстровані. Мед з їхніх пасік, бджоли й вулики регулярно проходять лабораторні дослідження в Сарнах. Володимир Лещик продовжує болючу для них тему щодо основних ворогів бджіл — агрохімікатів:

— Ми не можемо заборонити фірмам їх використовувати. Тож єдине, про що просимо, повідомляти час здійснення обробки. Адже того року постраждав колишній Гощанський район, а цьогоріч — Омеляни, Дядьковичі Рівненського. Варто зрозуміти, якщо загинуть бджоли, наступними будуть люди. Про це говорив ще Альберт Ейнштейн, — цитує Володимир Васильович.

Чоловік теж проживає в Степані, а пасіку тримає в селі Труди. Серед вуликів є і раритетний, якому 100 років. Володимир Лещик — ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

— Серед моїх побратимів живих залишилося зовсім небагато. Впевнений, що робота біля бджіл, апітерапія неабияк допомагають підтримувати здоров’я, — каже пасічник.

— А чи часто кусають? — запитуємо.

— Якщо вони припинять кусати, то ми почнемо хвилюватися, — сміється чоловік.

Липова алея

Торік Василь Чуприна разом із шістьма онуками вздовж дороги висадили липову алею. Загалом 320 саджанців, які виростили в теплиці.

З сусідами дружити — горя не знати

Проходячи вулицею села, вдивлялися на подвір’я, сподіваючись побачити їхніх мешканців. Запримітивши незнайомців, на поріг однієї з хат вийшла Надія Міщук. Вона саме няньчила сусідських дітей, доки їх мати поралася в городі.

— Допомагаю молодій сім’ї. І мені біля них веселіше. Мої діти вже дорослі. Внуки, яких маю аж 15, навідуються в гості, але в селі ніхто не проживає, — каже жінка.

Надія Павлівна народилася в Підгірнику. Працювала 38 років у колгоспі. З сумом згадує ті часи, коли життя в селі вирувало:

— Була й школа в нас, і людей вистачало. Тоді здавалося, що згодом житимемо краще, село розвиватиметься, розбудується. А зійшло все на пшик. Після розпаду колгоспу стало все занепадати. Роботи немає. Молодь шукає, де б заробити. А старшим уже й нікуди не хочеться. Хати лишаються пустками, хоча ніхто їх не продає. Діти, онуки приїжджають сюди як на дачу, садять городи. У сезон грибів і ягід тут повно машин.

Як і більшість місцевих, у Кузьмівку дістається пішки. Тож буває там нечасто.

— Хто молодший, то їздить велосипедом. Якщо поштарки не носитимуть пенсії, навіть не уявляю, як забиратиму. Бо ж потрібно йти три кілометри, а потім ще маршруткою доїжджати в Степань. І так назад, — бідкається господиня. — Іншим разом здається, що про нас зовсім забули. Ще перед виборами трохи побігали, обіцяли, що пустять маршрутку через село. Але вже і водою запили.

Попри ці проблеми жінка не проміняє своє рідне село на місто. Хоча й була така можливість.

— Поїхала до доньки в Рівне. Вже за десять днів сказала, що все ж повертаюся додому. Там і вночі шумно, що заснути не можна. Машини гудуть, гамірно. У нас же тихо, спокійно. Якщо незнайома автівка проїде, вже всі насторожі, хто ж то такий, — усміхається Надія Павлівна.

Про мізерну пенсію

Те ж повідав нам і Василь Гоч. Чоловік саме рвав бур’яни на городі за допомогою ручної фрези, як сам її називає.

— Де вже тільки не бував. Навчався в Сарнах, працював на крані. Пас не лише корів на фермі, а й оленів у Якутії, — усміхається селянин.

Між іншим, Василь Іванович найстарший чоловік у Підгірнику. А йому лише 60 років.

— А що дивуватися? Тепер навіть у селі вже мало хто доживає до 80. Мабуть, комарі вже не ті, — жартує чоловік.

З рецептом Василя Чуприни про воду й мед Василь Іванович добре знайомий. Але зізнається, що не завжди дотримується рекомендацій.

— Коли пива немає, то й меду можна випити. Але нащо те пиво, коли є самогон, — сміється. — От колись у наших лісах гнали житньову. Там був апарат ого-го! Технологія не з легких, можливо, тому нині вже ніхто її не жене.

Бідкається Василь Гоч, що пенсії все ж мало. За повний стаж отримує 1700 гривень.

— Дружина сама хліб пече. Нам на двох вистачає. Тож у магазині майже не купуємо, — каже чоловік.

Майбутнє глибинки — за молоддю

Багатодітна мама Тетяна Миронець (на знімку з дітьми) теж випікає паляниці в печі. Троє старших дітей уже виїхали з Підгірника. Тож біля батьків лишилося троє молодших.

— Добре, що ходить шкільний автобус. Хоча і він нестабільний. Бувало, що й місяць не курсував, бо ремонтувався. Цьогорічні замети взимку теж розірвали зв’язок із цивілізацією. Дороги не чистили. Ми вже й не виривалися з дому, бо ж страшно. Навіть вантажні авто не могли проїхати, — розповідає Тетяна Федорівна.

На подвір’ї подружжя Миронців зводить новий будинок. Роботи в ньому ще багато, та сподіваються, що хтось із дітей оселиться там із сім’єю.

— Взагалі ми з чоловіком жили в Малинську. Там народилися двоє діточок. Якось косили в Підгірнику сіно. І дуже нам сподобалася ця місцина. Ще діяла ферма, дівчата приїжджали доїти корів.

Напитали хатину, яка продається, і придбали. Так і живемо 21 рік. Щоправда, з дітьми в селі нелегко. Адже туди-сюди — й треба в центр їхати. Колись, бувало, попросиш у когось коня запрягти, то підвозили. А нині... — зітхає багатодітна мати.

Нещодавно в селі загорівся трансформатор. Жителі досі дивуються, що хати вціліли.

— Тоді на будинки пішло 10 тисяч вольт. Відпадали люстри, летіли пробки, кипіли лічильники. Село могло спалахнути, як сірник. Тож поставили ще один трансформатор, замінили лінії електропередач, — розповідає Тетяна Федорівна.

Жінка вже й не сподівається, що Підгірник колись стане великим і перспективним селом. Але прагне, щоб з ними рахувалися, розширювали асортимент товарів у магазині, а маршрути не скасовували...

Сарни

Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.