Останні тижні тільки те й роблять, що обговорюють Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення», який набрав чинності 1 липня... Що думають про продаж земель для ведення товарного агровиробництва фермери Рівненщини та прості селяни-одноосібники? Чи зраділи вони перспективі придбати шмат поля? Бо згідно з цим законом українці тепер можуть продавати одне одному ділянки сільськогосподарського призначення, наразі — до 100 гектарів в одні руки. Уряд і експерти сподіваються, що ринок землі сприятиме інвестиціям, розвитку українського села та наповненню бюджету.

Аграрії ж краю, з якими вдалося поспілкуватися, від малих фермерів і до великих компаній, готуються до нових витрат і до викликів, пов’язаних з можливим перерозподілом аграрних угідь. Між тим селяни — власники отриманих як пай ділянок, здебільшого не поспішають їх продавати, адже, за прогнозами, земля в Україні дорожчатиме. Одначе далеко не всі керівники сільгосппідприємств готові публічно озвучувати свою позицію. Зокрема, один фермер «не для друку» сказав, що «дуже не проти купувати землю у своїх пайовиків, бо ціна на неї нині рекордно низька, а для порівняння з об’єднаною Європою, то там вона оцінюється в десятки тисяч доларів за гектар». Зате його пайовики-орендодавці налаштовані не дуже позитивно. Безперечно, є ті, хто продавати не хоче. Адже вигідніше щороку отримувати плату за пай грошима чи збіжжям. А крім того, чимало пайовиків заявляють, що «ті фермери вже все позахоплюють».

Ганна, село Мости, Здолбунівщина:

— Я пенсіонерка, тримаю корову і вожу на базар молочну продукцію. З одного боку, містяни «пхикають» і скаржаться, що молоко в нас дороге. Диванні ж «філософи» постійно твердять, що, мовляв, на селі зменшилося поголів’я великої рогатої худоби, молока свого в нас обмаль, купуємо закордонну «хімію»... А скажіть, на милість Божу, де ту корівчину селянин має випасати, коли й кози ніде припнути? Землі сільгосппризначення тепер здебільшого в оренді у великих агрохолдингів. Нині якщо й виросла якась травина, то на узбіччях доріг, по краю полів. І не факт, що там можна пасти худобу, адже для обробітку полів використовують такі отрутохімікати, що коли їх розпилюють, то задихнутися можна! Гинуть бджоли, й худібка хворіє. А уявіть, коли все розкуплять, то вже й не поткнешся нікуди. Говорять і про приватизацію лісів. У нашій державі що хочеш може бути, якщо уже навіть землю розпродуємо. Думаю, ні до чого доброго цей «розпродаж» не доведе.

Микола, Березнівська ОТГ:

— Уже багато років я вкладаю гроші у свій невеличкий сімейний бізнес — вирощую ягоди, використовую для цього паї своїх батьків, дещо взяв в оренду в односельчан. Того, що піде земля-годувальниця з молотка, боюся як вогню. Наші українські люди вкрай зубожілі і змучені закордонними заробітками, нашою всюдисущою дорожнечею, які не можуть забезпечити собі достойний рівень проживання, зрозуміло, «клюнуть» і на таку ціну, яку нині нам пропонують. А тим олігархам це тільки на руку. Захоплять усю нашу земельку за безцінь і спродадуть іноземцям втридорога, а то й в десятеро дорожче, і, звісно, у валюті. А що робити нам, простим хліборобам, не власникам агрохолдингів? Чи по кишені нам придбати землю? Я, звісно, не проти купувати, але сам знаю, що надто великі площі «не потягну». Олігархам, такі, як я — не конкуренти.

Сергій із Зарічненщини, котрий також займається ягідництвом, готувався до запровадження ринку земель: якщо дехто з його пайовиків захоче продати свої наділи, він робитиме все, щоб викупити ділянки та зберегти виробництво. Конкуренція з великим аграрним бізнесом буде жорсткою, очікує фермер:

— Я 15 років, починаючи з нуля, працював, вирощував продукцію, щоб заробити на новий трактор, плуг, культиватор, сівалку тощо... Як я можу конкурувати з людьми, які 30 років грабували країну? Але ми думаємо про те, як зберегти своє землекористування. Якщо й ті нечисленні пайовики, в яких я орендую землю, будуть своє продавати, старатимуся за будь-яких фінансових ситуацій цю землю купити, щоб зберегти своє господарство. Однак, як я знаю, ті пайовики, з якими я співпрацюю, розважливо ставляться до ситуації й торгувати найціннішим не збираються. Однак бачу загальні тенденції. Є в нашому селі специфічний «контингент». «Дочекавшись», як це грубо не звучить, смерті батьків, успадкували паї і готові віддати свою землю за будь-яку ціну. Таких, ви ж розумієте, на жаль, чимало. І обдурити тих пайовиків нечистим на руку покупцям нічого не вартує. Хоча, якщо подумати, скільки грошей їм не дай, то вони прогуляють їх за лічені дні. А земля? Вона вже буде не наша, й умови нам диктуватиме її новий власник. Так ми, українці, станемо в себе ж удома як у гостях. Тоді ми пропали. Я все ж вважаю, що землю продавати не треба. На ній неодноразово можна заробити, постійно отримуючи орендну плату. Чому цього дехто не розуміє?!

Тетяна та Віктор, Здолбунівщина:

— У нас господарство невеличке. Ми зайнялися садівництвом. Вирощуємо, крім яблунь, груш, смородини, аґрусу, винограду та інших, звичних для наших земель фруктових, ще й різні екзоти: актинидію, лохину, жимолость тощо. Продаємо ягоду й займаємося живцюванням. Охочих придбати саджанці чимало — адже вони вже пристосовані до нашого клімату, й часто витриваліші, ніж у різноманітних інтернет-магазинах і плодорозсадниках. Вирощуємо й квіти на продаж. Отак і крутимося помаленьку. На заробітки не їздимо, й «на дядька» працювати не маємо жодного бажання. Що, ми за день двісті гривень не заробимо? Та набагато більше! Стаж, питаєте? А кому він нині треба? Он державні мужі кажуть, що через 15 років зовсім пенсій не буде. А чи, прости Господи, з нинішнім стресовим життям ми до тих пенсій подоживаємо? Землю для розширення свого саду ми б то хотіли купити, позаяк іншого виходу немає. Свого часу зверталися до сільської ради, щоб нам виділили землю під ведення садівництва. Відповіли: «Землі немає!». А як же закон, котрий дає право кожному українцю приватизувати до двох гектарів землі? Аби цей закон діяв, то ми родиною могли б отримати вісім гектарів. Але й справді, якщо землі немає, то де вони її візьмуть? Он навіть ще не всі атовці поотримували земельні ділянки. Але ж купити землю, мабуть, у нас не вийде. На Західній Україні ціна буде значно вищою, ніж деінде, бо земля в нас родюча. Тож заплатити в середньому 50 тисяч гривень за гектар найімовірніше ми не зможемо. Не те, що всілякі великі агрохолдинги... Тож, думаємо, що земельку зі своєї власності випускати не треба. Не маєш здоров’я — здай в оренду. Діти з онуками не хочуть працювати? От побачите, років через 10 всі іншої заспівають, бо з такими тенденціями в державі тільки на землі й можна буде вижити. В об’єднаній Європі це вже давно зрозуміли, й праця на землі вважається престижною. І саме той, хто має в користуванні землю — заможна людина. Нам до такого рівня, звісно, ще працювати й працювати, вчитися, а не торгувати тим, що за законами совісті й гідності продавати не можна.

ТИМ ЧАСОМ

Охочих збути наділ не так багато

З 1 липня охочих купити-продати земельні наділи виявилося небагато. За перший тиждень дії ринку в Україні, якщо вірити інформації Міністерства аграрної політики та продовольства, укладено менш як чотири сотні таких угод. Зокрема на Рівненщині донедавна «підмораторної» землі було продано 9,4 гектара, відповідно зареєстровано 14 правочинів.

Про основні нюанси нового закону ми поговорили з Олександром Придатком, експертом просторового планування управління земельними ресурсами, та Георгієм Мацюком, заступником начальника відділу рослинництва та механізації департаменту агропромислового розвитку Рівненської облдержадміністрації.

Георгій Мацюк:

— Я вважаю, треба було вже давно зняти мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення. Оскільки таке затягування не на користь власникам землі, користувачам. Чому? Тому що за результатами цієї земельної реформи повноваження щодо розпорядження землями передається на громади. І якщо громада проведе інвентаризацію, то зможе прозоро бачити наявність цих земель, оцінити, наскільки ефективно вони використовуються й ким, який буде прибуток від оренди і який податок сплачувати. Згадайте, ще років п’ять-сім тому громада взагалі не володіла інформацією щодо власників чи користувачів ділянок. Це була прерогатива адміністрації, або геокадастру, колишнього Держземагентства. Місцевий орган влади було позбавлено впливу на ці процеси. Сьогодні ці повноваження передано громаді і вона має право сама обраховувати і шукати найоптимальніші варіанти для ефективного використання цих земель і відповідно підсумовувати надходження до місцевих бюджетів.

А щодо того, чи продавати землю? То скажу таке — коли людина має у власності товар, а саме у цьому випадку таким є земля, вона має право сама вирішувати, що їй робити у рамках чинного законодавства. Досі власники паїв такого права були позбавлені. Сьогодні їм надано таке право. Це не означає, що всі продадуть, чи всі масово будуть скуповувати. Чому цього не робили раніше? Виправданням було, що не створили законодавчої бази щодо врегулювання всіх земельних відносин — а це інвентаризація, бази інформаційних даних щодо передачі, використання, контроль. Сьогодні, коли вже цей інформаційний вакуум заповнено, можемо говорити, що система земельних відносин більш-менш врегульовується, вона робиться прозорою. Геокадастрова карта щоразу поповнюється. І будь-яка людина може зайти на портал і подивитися. Це є також елемент земельної реформи.

Олександр Придатко:

— У нас є чотири нові закони, які вносять кардинальні зміни в земельні відносини. З 1 липня набрав чинності закон про ринок землі. Інформацію про угоди купівлі-продажу нотаріуси подаватимуть в управління юстиції. Тож ми будемо орієнтуватися в ситуації з продажем землі в області. Ціна не може бути нижчою за нормативну грошову оцінку. Тобто для нашої області орієнтовно 22 тисячі гривень за гектар ріллі.