Завдяки Олегу Борисенку повернуто слух тисячам людей, у тім числі дітям з вродженою глухотою. Цього року вчена рада Інституту отоларингології подала кандидатуру О. Борисенка на обрання член-кореспондентом Національної академії медичних наук. А в Мережі про Борисенка пацієнти пишуть: «Це щастя, що він живе в нашій країні!»
Народився в Черкасах. Батьки — лікарі. Мама, Валентина Миколаївна, — гінеколог од Бога, батько, Микола Федорович, — відомий гігієніст. Обоє залишили по собі добру пам’ять і в Черкасах, і в Києві.
Як людина стає тим, ким стає? Якщо батьки лікарі, ти майже приречений на те саме. Але далі сам шукаєш власний шлях. Ми запитали у Олега Миколайовича:

— Чому ви обрали саме це? Адже у вашій сім’ї не було отоларингологів.

— Зате було багато друзів-отоларингологів, яскравих людей. От батьки й кажуть: бач, і робота делікатна, і компанія хороша. Послухався батьків. Якщо чесно, не мріяв про отоларингологію. Ну, думаю, подивлюсь, що воно. На четвертому курсі медінституту пішов до гуртка при кафедрі лор-хвороб. Помалу втягнувся, виступав на студентських наукових конференціях. Я був ленінським стипендіатом і після медінституту мав направлення на наукову роботу, в ординатуру Інституту отоларингології.

— Юності властивий ідеалізм: ось я прийду в науку і порятую людство!

— Коли прийшов сюди (1984), місця в ординатурі вже не було, й мене взяли лікарем до відділення термодіагностики. Мій «ідеалізм юності» полягав у тім, що мені мало було діагностувати — хотів допомагати людям своїми руками. Так і сказав завідувачу відділення, академіку Рустему Розенфельду. Це був мій перший учитель тут. Він каже: добре, але спочатку захистиш у мене кандидатську. І він мене знайомить з професором Юрієм Сушком. Це мій вчитель основний — і по життю, і по спеціальності. Бачте, мені тут щастило на вчителів. Знайомство з Юрієм Сушком розкрило мені новий світ. Прийшов до нього в операційну й побачив, які делікатні речі можна робити у вусі, як людям повертати слух. І аж отут я, сказати б, захворів мікрохірургією вуха, вона мене дуже-дуже захопила. Відтоді цим і займаюся. Спершу навчився робити операції на вусі при хронічних отитах, потім пластичні операції — відновлювати барабанні перетинки, слухові кісточки. А одночасно — наукова робота. Тема кандидатської (1989) — «Інфрачервона термографія в діагностиці і оцінці ефективності лікування середніх отитів», тож я працював і в рентген-відділі, і в клініці з хворими.

— Тобто, ідеалізм юності не вивітрився?

— Ні, лише уточнився. Я хотів бути практиком і водночас науковцем, але так, щоб «наука» не була відірвана від допомоги людям.

— Як мрії юності уточнювалися далі?

— 1988 року ми разом з Юрієм Сушком створили оцей відділ, який я зараз очолюю. Тоді це звалось відділ тимпанопластики. Нас було всього троє — Сушко, я і Наталя Шатківська. Відділ розростався, і ми почали з Юрієм Олександровичем готуватися до кохлеарної імплантації. То був дуже важливий етап нашої справи, бо ми почали втручатися у внутрішнє вухо і вживляти електронні стимулятори до слухового нерва, щоб повернути людям слух. 1991 року ми зробили першу таку операцію в СРСР — своїми силами. Лиш через кілька днів подібне зробили в Москві, але там оперував запрошений німецький хірург. А ми — самі! Я асистував Сушку під час операції. Пам’ятаю, як до неї готувалися. На скроневих кістках вивчали анатомію — як зробити доступ до внутрішнього вуха, щоб ввести електрод кохлеарного імпланта. То було дуже активне й цікаве життя. Юрій Олександрович перед тим зламав ногу й сидів за операційним столом, випроставши загіпсовану кінцівку...

— Скільки тривала тоді операція?

— Шість чи вісім годин, нині ми таке робимо за годину чи й менше.

— Ви були перші в СРСР, але не перші в світі?

— Звісно, ні. Колиска нашої спеціальності — Франція, Бордо. Там є Інститут Жоржа Портманна, це всесвітньо відома школа, фахівці звідусіль туди рвуться — повчитися. Зокрема, клініка професора Мішеля Портманна (його дід професор Еміль Мур, власне, заснував отоларингологію) відома передусім досягненнями мікрохірургії вуха. От і ми хотіли перейняти той досвід. Юрій Сушко їздив туди 1990 року, перед тим, як ми почали робити кохлеарну імплантацію, він хотів знати всі її секрети. А восени 1991 року поїхав я — на півроку, на стажування, якраз французьке консульство в Києві проводило конкурс для молодих фахівців, які хотіли навчатися у Франції. Пройшов конкурс (головний критерій — знання французької, а я її знав). У Франції світ нашої спеціальності відкрився мені ще раз. Бачив там операції, що здавались фантастичними — на основі черепа, на задній черепній ямі, й усі доступи — через вухо, через скроневу кістку. У нас тоді цього ще ніхто не робив.

Я дуже хотів навчитися й робити це для наших людей. Повернувся в Україну 1992 року й почав міркувати, як це влаштувати у нас.

— Але той, хто поїхав з України восени 1991, а повернувся через півроку, міг не впізнати країну! Ви не думали, що краще було залишитися у Франції?

— Про це всі питають... Цікаво було інше — я поїхав туди громадянином СРСР, а повернувся громадянином України. Це ніби як зобов’язувало. Знаєте, що ми зробили? Ми запросили до Києва Мішеля Портманна й провели тут з ним п’ятиденний семінар. Він читав лекції й робив операції у нас в Інституті, ми це показували на екрані в конференц-залі, я перекладав. У перший день у конференц-залі було, може, душ сто. А на третій день — уже не втиснешся! Почули, що Портманн у Києві — й з усього пострадянського простору сюди прилетіли лікарі, аншлаг! Ті п’ять днів перевернули уявлення отоларингологів про те, що можна робити і як. І то — в Києві!

Ми намагалися щось міняти. Я ж відчував, що ще треба вчитися задля операцій, які хотів робити. 1993 року знову поїхав до Франції. Там вступив до університету Бордо, за рік отримав диплом з напрямку «отологія та отонейрохірургія», водночас працював поруч з Мішелем Портманном в операційній, щоб усе вивчити досконало. Повертаюсь в Україну — і 1995 року робимо першу велику операцію у нас в Інституті — видаляли велику пухлину на основі черепа. Там проходять крупна венозна судина і нерви, що відповідають за голос, ковтання, м’язи лиця і рух плеча, це дуже ризикована зона, таких операцій у нас не робили. Ми — почали. Ту пухлину видаляли, видаливши всю скроневу кістку. Щоб таке робити, тренувалися в патоанатомії, оперували на трупах в моргу. Отак вчилися робити ці операції, іншої можливості не було тоді. Створили команду хірургів, куди входив мій добрий приятель ще зі студентських часів нейрохірург Вітя Гудков, якого вже нема на світі. Так узялися за отонейрохірургію. Далі почали видаляти пухлини із задньої черепної ями — це невриноми слухового нерва, операції з пластики лицьового нерва, операції пересічення вестибулярного нерва, на середній черепній ямі, підходили до верхівки піраміди скроневої кістки, щоб видалити холестеатому. Все це навіть сьогодні роблять не всюди, лиш у провідних університетських клініках світу. А ми це почали робити в Києві, в нашому Інституті.

— Якщо двома словами — що таке отонейрохірургія?

— Є хірургія вуха, а є нейрохірургія. Але на межі вуха і мозку виникає багато проблем, що стосуються одночасно і вуха, і мозку. Тоді оперують разом — отохірург з нейрохірургом. Оце і є отонейрохірургія. Між іншим, перші операції ми робили не у нас, а в Інституті нейрохірургії, спасибі проф. Рустему Трошу, нині покійному. Відтоді відділ розрісся. За підтримки директора інституту академіка Дмитра Заболотного ми створили собі умови для роботи, зробили ремонт, купили обладнання.

— Збоку глянути — все йшло гладенько.

— Не завжди. Скажімо, перші операції з кохлеарної імплантації фінансувала держава. Після десяти операцій грошей не стало. Ми були одними з перших у Європі, хто зробив цю імплантацію. Поляки — через рік після нас! Ми в 1991-му, вони в 1992-му. Потім увесь світ активно взявся за це, а в нас фінансування не було, й ми стояли на місці, наші хворі їхали до Польщі оперуватися.

— Лікарська професія жорстока. Бо йдеться про чиєсь життя. У вас бували поразки?

— Так. Зрештою, кожну операцію пропускаєш через себе, переживаєш за її перебіг та результат. Було, що помирали — пацієнти з пухлинами, де потрібні ризиковані операції. На жаль, наш перший хворий з вестибулярною шваномою, якого ми оперували — помер, молодий хлопець, літ сорок. Помер не від хірургічної помилки — може, то була його індивідуальна реакція на якийсь препарат, використаний при наркозі. Але уявіть, як починати новий напрям у хірургії саме з цього — коли твій перший пацієнт не прокинувся після наркозу. Довелося це пережити і йти далі, бо треба оперувати інших з таким діагнозом. Це було дуже складно. Отак, якщо без глянцю.

— Колись ви їздили за кордон учитися, тепер — їдуть до вас. Звідки?

— Польща, Литва, Латвія, Естонія, Ізраїль, Лівія, Болгарія, тобто, передусім країни, які мають давні контакти з пострадянським простором. Із Заходу приїздять теж — читати лекції, оперувати разом з нами. Ми з 1999-го чотири рази на рік проводимо п’ятиденні курси для лікарів — читаємо лекції, робимо показові операції. До речі, програма курсів затверджена Європейською академією отології і отоневрології, і ми видаємо сертифікат європейського рівня. Дехто приїжджає на місяць, два і три, щоб навчитися того, що робимо ми. Наше відділення щороку проводить міжнародні семінари, куди запрошуємо колег і друзів з усього світу. Один день — лекційний, ще два дні робимо показові операції. Даємо можливість оперувати спеціалістам з різних країн, і самі оперуємо, щоб усі бачили, на якому рівні працюємо. Ми створили Українську асоціацію отіатрів, отоневрологів та отонейрохірургів, їй вже 20 літ. Юрій Олександрович її президент, я віце-президент.

Асоціація проводить на базі Інституту великі міжнародні конференції.

— Міжнародне визнання — це приємно?

— Звісно, а іноді навіть весело. Якось у Словаччині колеги, дізнавшись, що я з України, спитали: «А Борисенка знаєте?» Або ще: мій колега просить влаштувати свого пацієнта на операцію у Німеччину. Телефоную німецьким колегам, а ті кажуть: не треба його сюди везти, бо те, що робиш ти, у Німеччині ніхто не зробить...

— Отонейрохірургія розвивається в Україні ще десь, окрім Києва?

— Ні, сьогодні у нас оце єдина клініка, і не тільки в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Зараз щось у Москві лиш намагаються зробити. До нас їдуть оперуватися з Молдови, Білорусі, Середньої Азії й з тієї самої Росії. Зараз багато людей втрачають слух, зокрема солдати на війні — у кого розірвані барабанні перетинки чи розлетілися слухові кісточки. Хтось мав травму основи черепа і зовсім оглух, і ми слух повертали. Був солдат, якому поставили два імпланти на обидва вуха, й він повернувся воювати.

— Завершимо тему наукової кар’єри. Ви захистили кандидатську дисертацію, далі докторську...

— Докторська була присвячена вдосконаленню варіантів тимпанопластики хворих на хронічних отит. Тимпанопластика — це санація і реконструкція трансмісійного механізму середнього вуха. Матеріал збирав по всьому світу. У Франції робив акустичний експеримент в лабораторії професора Арана, там ми порівнювали різні варіанти тимпанопластики на скроневих кістках. У США досліджував мікроанатомію барабанної порожнини й її задньої стінки. Все потім увійшло в розділи докторської дисертації. Ну а хворих я вже оперував у Києві й набирав клінічний матеріал, де порівнював різні варіанти операцій.

— Можна говорити про школу Борисенка?

— Багато молоді прийшло до нашої команди, ця молодь робить самостійно всі операції. Серед моїх учнів — п’ятеро кандидатів наук, які працюють зі мною.

— У мережі є відгуки ваших пацієнтів, один пише, що ще на операційному столі звідкись раптом почув музику...

— Дивно, як він це почув, операція ж іде в повній тиші. Мабуть, якісь перші побутові звуки, почуті на власні вуха, справді здалися йому музикою.

— А ви музику любите?

— Аякже — рок! Класичну теж шаную, але рок — на першому місці!

Бесіду вів Віталій ЖЕЖЕРА.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.