Олександр Сущенко під час демонстрації «червоної» кнопки.

На підходах до музею, що неподалік Первомайська, на Миколаївщині, наша група помічає іноземців. Це родина із Саудівської Аравії. Вже побували в Карпатах, у Львові й тепер вирішили подивитися на ракетний комплекс, яким колись лякали цілий світ. Як розповів глава сімейства, під час поїздки вони переконалися, що Україна — окрема держава зі своєю історією, культурою, звичаями і автентичністю, тому із задоволенням подорожують і пізнають нашу країну.

Чому тут? Бо такі комплекси в світі закриті, а це єдине місце, де можна побачити військову міць і водночас ту загрозу, яку вона несла, та й несе подекуди досі.

Поспішаємо в музей і ми, група журналістів, яких запросило в прес-тур управління з питань туризму та курортів Миколаївської ОДА.

«Музей працює з 2004 року, коли з території військової частини було вивезено останню партію ядерного палива», — починає розповідь наш гід, а свого часу військовий офіцер, інженер групи пуску Олександр Сущенко. — Музей створили на базі реформованого 309-го полку з позивним «Таймень» 36-ї ракетної дивізії. В недалекому минулому це був один із найсекретніших об’єктів». Тут, на території в 10 га, розміщувався підземний командний пункт і одна пускова установка. Ще 10 шахт з ракетами було розкидано в радіусі 30 кілометрів.

Одразу на території помічаємо вінець творіння дніпровського «Південмашу» — ракету Р-36М, яку, виходячи з характеристик пекельної машини, на Заході прозвали «Сатаною», а згодом було занесено до Книги рекордів Гіннесса як надпотужну ракету в світі (на знімку).

І нині, коли з неї вже давно вилучили ядерні боєголовки, відчуття все одно якесь трохи моторошне і не зовсім зрозуміле цивільній людині.

«Це найбільший у світі бойовий ракетний комплекс, — веде далі розмову Олександр Сущенко. — Дальність польоту 15 000 кілометрів. І один пуск «Сатани» міг знищити все на 500 тисячах квадратних кілометрів». І додає, що ракета могла спокійно пройти крізь хмару ядерного вибуху.

Свого часу наш гід Олександр ніс службу на одному з найвідповідальніших пунктів цього комплексу — там, де знаходилася так звана червона кнопка. Тож прямуємо туди. Для цього треба пройти неабияку відстань під землею, а потім здолати ще троє дверей, звісно, з кодом та іншими перепонами.

— Щоб потрапити під землю, треба було зв’язатися з офіцерами внизу, — розповідає гід. — Начальник штабу видавав на кожний день пароль — назву міста СРСР із цифрою. Скажімо, сьогодні пароль «Київ5». Я дзвоню вниз, мені кажуть: «Три». Тоді я маю відповісти: «Київ2», щоб у сумі вийшло 5. Після цього треба набрати ще код із шести цифр, і тоді двері, за якими  ліфт, відчиняться. До речі, поки одні двері не зачиниш, інші відчинити неможливо.

На запитання: «Чи міг офіцер забути чи переплутати код?» Олександр лише посміхається. Каже: такого в його практиці не було, бо вдруге ти туди вже не потрапиш. Але такого не могло статися, оскільки під час відбору на службу їх ретельно готували і перевіряли на міцність.

Тим часом, здолавши троє дверей, спускаємось ліфтом і опиняємось у відсіку. Це монолітна капсула, спущена сюди, на глибину 45 метрів. Тут усе автономне. Є санвузол, ліжка, кухня. До речі, остання мала в ті часи мікрохвильову піч. І це тоді, коли про таке диво технічного прогресу прості домогосподарки ні сном ні духом. Чи розповідав він про піч дружині? Каже, лише незначними натяками, адже все під великим секретом. Та й дружини військових фактично не знали, що їхні чоловіки роблять, і загалом що вони — ракетники, йшлося про зовсім інший рід військ.

Усе це оснащення в підземному бункері мало прислужитися у разі ядерного вибуху. Тут офіцери могли протриматися автономно до 45 діб. Щоправда, чому там сидіти, якщо вже півсвіту немає, я так і не зрозуміла. А підірвати могли за допомогою вже згадуваної «червоної» кнопки. До речі, ми її теж побачили, і що цікаво — переконалися, що ніяка вона не червона, а сіра. «До того ж, — розповідає Олександр, — сам офіцер нажати «пуск» не міг. Наказ про початок світового апокаліпсиса мав прийти від головнокомандувача. Тоді на пункт надійшла би цифрограма з трьох команд: «бойовий режим», «пуск» плюс шестизначний шифр, які двоє офіцерів злагоджено повинні виконати. При цьому вони не знали, куди полетять ракети.

«Нас вчили, що ми перші зброю не застосовуємо, а лише можемо завдати удару у відповідь». Щоправда, який може бути «удар у відповідь» з такою потужною зброєю, що фактично здатна знищити півсвіту?

Вражає на території музею і його наземна частина. Зокрема, бачимо величезний «МАЗ». Це спеціальна машина, в яку по рейках завантажували ракету, щоб у разі потреби перевезти. Робилося все під прикриттям ночі. Для цього в дивізії була окрема військова частина ТРБ — технічна ракетна база. Технарі займалися перевезенням, установленням та ремонтом.

Загалом територія полку мала багаторівневий захист. Тут було п’ять мінних полів, котрі можна підірвати дистанційно. Всі сітки огорожі були під напругою. Працювали система «Радіан» — невидимий радіопромінь, що визначав непроханих гостей, а також система «Піон», яка мала датчики, що реагували на рух по землі.

На моє запитання: «Чи були випадки, коли на територію все-таки проникали диверсанти?» Олександр з посмішкою ствердно відповів, що такі були — це птахи й невеликі тваринки. Інколи місцеві мешканці хотіли скоротити шлях, але їх, каже, перехоплювали ще далеко на підступах до бази.

Нині всі ці об’єкти збережені в такому самому вигляді, як і в далекі дев’яності, лише з тією відмінністю, що тепер вони не несуть жодної загрози. Утім, добре це чи погано, судити важко, адже не відомо, чи напала б на нас Росія, якби нині Україна мала ядерний статус. Сам Олександр теж на це запитання не дав однозначної відповіді. Каже, коли є ядерна зброя, це вже фактор стримування, і світ би тоді більше з нами рахувався, а так маємо те, що маємо.

До слова, нині такі ракети є на озброєнні в Росії, і згідно з договором до 2022 року вони мають бути виведені з ладу та знищені, проте, як розповів Олександр, за даними вітчизняної розвідки, Росія зараз намагається зробити точні копії наших південмашівських ракет і переназвати їх на свій лад. Ось така історія.

Та хай там як, статус ядерної держави ми втратили, залишився лише музей, який налічує понад 24 тисячі експонатів, і колекція весь час поповнюється. Нині тут чимало техніки, яка пройшла російсько-українську війну. Стоїть і танк, який колись був пам’ятником на Луганщині, проте сепаратисти його зняли, підрихтували і намагались на ньому воювати, але наші хлопці танк відбили, і тепер він у музеї. Також є літаки, що воювали на Донбасі.

До музею приїздить багато іноземців. А от співвітчизники, каже наш гід, мабуть, ще не зовсім обізнані про таку унікальну туристичну локацію. Насправді ж тут є що подивитися, особливо в серці надсекретного об’єкта – підземному командному пункті, це вже повірте на слово. Музей працює щодня, оглядова екскурсія коштує 150 гривень, а якщо захочете спуститись у підземну частину, то це обійдеться ще в 300 гривень. Варто також розрахувати час, бо пробудете там точно не одну годину.

Довідково

На початку 1990-х років Україна була третьою за потужністю ядерною державою в світі. Старт відмови від зброї масового ураження дав Президент Леонід Кравчук. Уже 5 грудня 1994 року Україна, Росія, Велика Британія та США підписали Будапештський меморандум, який мав надати гарантію про ненапад на будь-яку з держав-учасниць. У червні 1996-го, вже за президентства Леоніда Кучми, Україна офіційно втратила ядерний статус, а менше ніж за 20 років Росія порушила домовленості й окупувала український Крим та напала на Донбас.

Фото автора.