У такий спосіб він сподівається не відстати від прогресу. І все ж одного весняного дня старий із прикрістю зрозумів, що починає пасти задніх. От наче б і в школі був не останнім учнем, і технікум закінчив, і рідну мову любить та шанує, а ось із засобами масової інформації що далі, то частіше у нього виникають тихі непорозуміння.
Наприклад, нещодавно слухав по радіо якусь передачу. Спочатку все було гаразд, а потім жіночий голосок почав уклинювати в солов’їну якесь чудернацьке хтозна й що: клапхаут, моніторинг, вайбер тощо. Далі взагалі полинула дика суміш рідного з тарабарщиною: хакерська атака, інклюзивне середовище, банківські акаунти, фінансовий лізинг — і так далі. Виникло враження, наче пан Іван серед сонячної днини несподівано провалився в якусь чорну діру, в якій чути зовсім не фіалковими запахами.
«Читав Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Остапа Вишню, — з прикрістю подумав чоловік, — і жодних запитань до їхніх творів не мав. А як тільки розгорілася війна з Московщиною, одразу з нашою мовою стали приключатися незрозумілі чудеса».
Спересердя вимкнув приймач і взявся до читання газет. І почалась та сама історія: впереміш із нашими словами виникали перед очима якісь чи не марсіанські покручі: «поетичний челендж», «низка онлайн веб-квестів», «модератор заходу», «адаптивний карантин», «діджиталізація — нова реальність», «Україна в топ-20», «інтерактивний стрілецький стимулятор», «медаль за бієнале», «виховують тренди», «концепти оновленого тренду», «завдання для бренд буку», «діалог з рилейтерами», «спеціальні стікери», «опрацювання у месенджер»... — і так без кінця. Як же треба ненавидіти українську мову тому, хто вклинює в неї таке!
«Що ж це за напасть така, людоньки добрі? — подумав пан Іван. — Хіба це наша мова? Чи це з головами загадкових писарчуків не все в порядку? Чи коронавірус на декого з них так трагічно навалився, що вони почали переходити на якусь абракадабру?..»
А тут ще потрапила чоловікові на очі замітка про оцифрування всіх послуг у країні. Читав і дивувався: це нещасне оцифрування подається читачам з такою помпою, що нагадує більшовицький наступ на здоровий глузд під гаслом: «Хай живе комунізм!».
Пан Іван подумав: «Що сталося з московським комунізмом, про це цілий світ відає. А що буде з теперішнім оцифрування? Нахваляються перевести всі послуги в онлайн. А що це воно за штука? Лайно — кожному українцеві зрозуміло, а онлайн — це чи не подвійне лайно?.. Далі сподіваються подолати «цифровий розрив», який начебто утворився в мільйонів людей. А це ще що за дивина? У мене, в родинах моїх дітей та й у наших сусідів наче жодних «розривів» немає. Усі розриви нині на сході — по-нашому вони називаються вибухами, — там від них люди гинуть... Але газета начебто про щось інше тлумачить... А невідомі добродії обіцяють значно збільшити «частку креативної індустрії у ВВП країни». А що ж це за проява така — «креативна індустрія», — не пояснюють. І начебто ці та інші загадкові дії нарешті дадуть змогу запустити в роботу законопроект під, очевидно, кодовою назвою «Дія.Сіті»... І знову незрозуміло: це ж якою мовою треба прочитувати? Якщо нашою, то здогадуюся: це збираються браконьєрничати сітками на якійсь водоймі... Але навряд, бо далі йдеться не про щук та карасів, а про податковий режим, який начебто «допоможе збільшити доходи галузі...» — і кругом розсипають цілком незрозумілі слова: стартапи, офлайн, сіті, клікі і багато-багато разів повторювані «креативні індустрії». Коротше кажучи, суцільний марсіанський туман, а не текст українською мовою...
Як зрозумів із прочитаного пан Іван, майбутнє України без креативних індустрій навіть не проглядається. Саме завдяки їм, креативним, населення України мають відвідати добробут і прогрес. Нарешті! Шкода тільки, що не відомо, що саме вони, ці індустрії, означають...
У пана Івана є непогана власна бібліотека. Є в ній енциклопедії та різні словники, в тому числі й український «Словник іншомовних слів», виданий у Києві 1951 року. Особливо цікаво те, що жодне з ужитих у наших ЗМІ, а потім і в цих «нотатках» іноземних слів у цьому словнику не згадується. Отже, теперішні чужі слова, які намагаються стати в стрій української мови, належать до нового покоління, тож старому чоловікові, як і більшості населення України, невідомі й незрозумілі.
Тому вся ця зарозуміла галіматья ще раз нагадала панові Іванові безуспішну боротьбу за комунізм у велетенському Союзі. Буде дуже шкода, якщо нас із цими незрозумілими креативними індустріями колись спіткає ганебний фінал.
Старий довго чухав потилицю. Врешті дійшов висновку, що проголошувані в українських ЗМІ незрозумілі пересічним громадянам слова, вирази і навіть ідеї виникли в наших палестинах не без допомоги зажерливої Москви. Їй наші обійми з
Європою давно сидять у печінках. От вона й вирішила: «Ага, не хотите общаться на общепринятом, которым говорит почти полмира, то мы вас научим любить русский с помощью латыни». І, як бачимо, вчить з допомогою наших, тобто вітчизняних, набитих іноземним клоччям чиновників та всяких інших, які через силу і часто крізь зуби змушені послуговуватися українською. Свого часу їм, очевидно, не поталанило пізнати радостей від спілкування українською мовою, тож через ідеологічний вакуум, що утворився в їхніх думках, вони слідом за москалями пішли вигадувати в наших ЗМІ онлайн та офлайн оцифровування креативних індустрій. А, може, якась інша біда приключилася з їхніми апаратами думання — нехай самі розбираються із власними протиріччями. А пан Іван називає цих людей «умовними латинянами».
Проте «латиняни» в нас не самотні. Є ще один, так би мовити, загін, що залишається на узбіччі українського мовного процесу. У «Голосі України» від 4 березня нинішнього року опубліковано чудовий матеріал Ігоря Тьоміна під заголовком
«Пишаюся позиціє свого сина». У ньому розповідається про старшокласника однієї з дніпровських шкіл Михайла Пономаренка. Річ у тім, що до класу, в якому навчається цей юнак, прийшли діячі з військових комісаріатів із похвальною ідеєю розповісти випускникам школи про те, що Батьківщину треба захищати, тож їм пропонують вступати до військових училищ. І все було б гаразд, якби ці дядьки із солідними зірками на погонах висловлювали свої патріотичні промови державною мовою. Тим часом майже всім цим комісарам конче баглося оприлюднювати свої казання мовою ворожих московітів. Але тут знайшовся юний сміливець Мишко, який, не-
зважаючи на вчителів, що не втручались у хід справи, змушував цих дядьків виступати лише українською мовою.
Ні, ці військові не закохані в Путіна. Трагізм і водночас комізм ситуації полягають у тому, що ці підтоптані чоловіки не дуже тямлять спілкуватись українською, бо прожили життя в російськомовному середовищі. Тому їх умовно можна наректи «затемненими». І таке невігластво бачимо серед нашого чиновництва на тридцятому році незалежності України! А це ж наші захисники! Тож поки цей контингент перебуватиме на узбіччі мовного процесу, такі сміливці, як Мишко, змушуватимуть його осягати рідну мову, отже, й по-справжньому любити Батьківщину. Тож спасибі цим небайдужим.
А з нашими «латинянами», які так і не зрозуміли мудрості та образності української мови, справа складніша. Амбітні та гонористі, вони, як правило, виховувалися в російськомовному середовищі, вивчали общепонятний разом з англійською чи якоюсь іншою іноземною мовою, а українська в них перебувала на десятому місці. Тож тепер, коли вони стали вважати, що навчання завершилось, їхній поступ в успішне життя почала відчутно пригальмовувати державна українська мова, тонкощів якої вони так і не змогли осягнути, отже, й полюбити її теж не змогли. І тут вони, можливо, навіть несподівано для себе стали путінськими однодумцями, псуючи мову незрозумілими закордонними словами та виразами, бо українських просто не знають. З їхньої точки зору, вони наближають українську до західних стандартів, але, з точки зору пана Івана і всіх українців, — однозначно псують.
Що ж стосується латинського алфавіту, то він не потребує наших похвал, адже це абецадло давно довело свою життєздатність, проте на своєму місці. Як, між іншим, і українська абетка.
Кожному, хто має бажання осягнути розумом огром української мови, перш за все слід зрозуміти, що вона й досі є ще по-справжньому не усвідомленою всіма нами цінністю. Більше того: наша мова — живий організм, якому для подальшого розвитку потрібна пожива. Тож цілком може статися, що серед отих сотень незрозумілих панові Іванові — і не тільки йому — слів та виразів, якась частина з них із часом може виявитися будівельним матеріалом для наступного нового розквіту мови. Але цьому сприятимуть лише ті чужоземні слова, які пристосуються до нашої граматики і, зрештою, стануть своїми й рідними.
У цьому процесі немає жодної дивини. Адже колись в українській мові були чужаками й ось ці слова (беру їх із першої-ліпшої сторінки згаданого словника): «матч», «мікроб», «мінімум», «мемуари», «міграція» і навіть «мода» — і ще безмір інших. Тепер вони наші — рідні, свої.
Але для того, щоб настирливий натовп іноземних слів, підштовхуваних недоброзичливцями до нашої мови, навіть не пробував нахрапом завдавати шкоди солов’їній, і написано ці рядки.
Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України (між іншим, в усіх документах записаний росіянином).
Київ.
