Мама знову вийшла заміж, і вони переїжджають до іншого району — в село їхнього нового батька. Тому хлопчик подумки прощався зі своїми друзями, тіткою Мариною (материною рідною сестрою), зі школою. Хоча вчилися вони слабенько, але були слухняні та привітні. І завжди були першими в праці. Особливо коли потрібно було виорати шкільну грядку, перевезти з городу картоплю та овочі у шкільний погріб. Тітка Марина давала Сашку свого коня Карого, і вони не поспішаючи виконували цю важливу роботу.
Директор школи завжди сердечно дякував юним трудівникам, а Карого ніжно тріпав по пишній гриві. У такі хвилини хлопчик був дуже щасливим, бо добрі й ніжні слова на свою адресу вони з меншим братиком у своїй убогій оселі чули дуже рідко...
Батька хлопці не пам’ятали взагалі. Мати працювала в місцевому колгоспі, а коли роботи в селі не стало, найрідніша для них людина почала десь зникати ночами з дому... Незабаром у їхній хатині з’явився оцей прокурений, зі шрамом на щоці та дуже неприємним поглядом дядько — їхній новий батько.
Сашко знову згадав теплі губи Карого — і на його великі блакитні очі навернулися сльози. Що чекає їх з братом у чужому краї?
...На вузенькій сільській вуличці мело. Сердито загавкав у дворі собака. Тітка Марина виглянула крізь замерзле вікно й поспіхом побігла до дверей. На порозі стояли по вуха в снігу, посинілі від пекучого морозу та сильного вітру, дві дитячі постаті.
Сашко і Вовчик непоспіхом переступили поріг будинку замерзлими, як колоди, ногами. Тітка швиденько кинулася до печі — готувати гостям вечерю.
— У новій хаті ми не прижилися, — почали стиха розповідати хлопці. — Мати народила сестричку, а за нас ніби й забула. Не хочемо слухати щоденні сварки мами з вітчимом. Та й навіщо нам жити в чужій хаті та селі? У школі ми теж почувалися зайвими. Там і своїх двієчників вистачає. Ото ми й вирішили повернутись назад додому, до рідної хати, до близьких людей і до Карого, — уважно вдивляючись у тітчині очі вів далі Сашко. — А мамі ми написали записку, то вона знає, де ми поділися. Не переживатиме. За літо заготовимо з коником дров на зиму, зробимо у хаті сякий-такий ремонт і будемо з братом жити, як колись! Тут же і рідна школа поряд, і друзі.
— Їсти варити я вмію, — продовжив, зігрівшись і підкріпившись смачною вечерею, Сашко. — Якщо допоможете нам, тітонько, то посадимо навесні город. Усе у нас буде своє, і все буде добре. Ми ж вас завжди слухали й допомагали, чим могли. І Карий мене дуже любить. Тільки не відправляйте нас назад, до матері, прошу! Хочемо, щоб і в неї, і в нас було щасливе життя...
Житомирська область.
