Прикрий випадок стався зі мною в Житомирі. Я, мешканка Любара, готую до друку в Житомирі книгу, й поїхала у видавництво. Мені, майже 90-річній людині, нелегко добиратися до обласного центру для зустрічі з видавцем. Але маю міцний життєвий гарт, набутий із дитячих літ.
Під час Другої світової війни мене силоміць вивезли на примусову працю до Німеччини, мусила 12-річною працювати там нарівні з дорослими, зазнала травм, знущань. Це загартувало волю, характер, виробило гостре почуття справедливості. Щоб висловити пережите, пишу вірші, прозу. Є лауреатом премій ім. Лесі Українки, Петра Полтави. Маю «золоту» відзнаку Товариства ім. Марії Конопніцької у Варшаві. Учасниця бойових дій.
Останній випадок, що стався зі мною у Житомирі, геть перекреслює уявлення про людське милосердя. Сіла на вулиці Київській, біля 17-ї школи, в тролейбус до Корбутівки, де зупинилася у Польському домі. Коли транспорт рушив, оскільки я стояла, бо ніхто не звільнив місця, я впала на підлогу і сильно забила кульшовий суглоб. Ви думаєте, хтось кинувся на допомогу? Всі сиділи на місцях, аж поки жінки закричали: «Мужчини, та ж підніміть, чого сидите?!» Повз мене пройшла байдуже кондукторка. Підвелися два чоловіки, рвонули мене і посадили. Біль — нелюдський! Підходить кондуктор: «Платіть!» Оговтатись не можу, шукаю в сумці посвідчення і не знаходжу. Аж дівчина поруч підвищила голос: «Ви бачите, що з людиною? Дайте спокій!»
Вона потім допомогла мені підвестися, піднесла до виходу пакети.
Добре, що директор Польського дому Ірина Першко була на роботі: допомогла. На сходах я вже повзла... Довелося викликати «швидку». Приїхали два медики, обстежили, спитали адресу. Кажу, що живу в Любарі. Вони спочатку завагалися, мовляв, їдьте в район. Я ж кажу, що не можу кроку ступити. Вони принесли ноші. Привезли в травмпункт лікарні № 2. Зробили рентген.
На щастя, перелому не було. Лікар каже: «Дзвоніть, хай забирають вас додому». Я пояснюю, що — приїжджа. А молодий лікар: «Нас це не обходить, тут — приймальне відділення. Хай вас забирають!» Найбільше переживала того вечора, що мене викинуть на вулицю. Питала, чи на дворі є лавочка, сказали: немає. Уже й про біль забула. А воно ще досі болить. Недарма пан лікар виписав милиці. Тепер вони мені, правда, не потрібні. Бо з хати не виходжу, згадую «доброго» доктора.
Гнітять мене бездуховність, байдужість одне до одного. Навіть за надзвичайних обставин, навіть у лікарні.
Ще одне: чому у водіїв така байдужість до пасажирів? Чому людям з інвалідністю і похилого віку не виділяють спеціальні місця? Повинно бути спереду завжди вільне місце, як колись для дітей. Перш ніж рушити, водій мав би поглянути, чи сіла немічна людина. Коли ж попросиш, щоб поступилися місцем, чуєш грубе: «Бабо, треба вдома сидіти». А ви знаєте, що старші люди більше трудяться, ніж молоді, бо змалку звикли?
Ярослава ПАВЛЮК, учасниця бойових дій, почесна громадянка Любара.
Житомирська область.
