Від хвилювання бабуся Соня спочатку розгубилася — довго шукала, але так і не знайшла свою, як каже, «третю ногу». Так само не вдалося поспіхом прилаштувати слуховий апарат. «Нащо він мені, я й без нього добре чую, дарма тільки чотири тисячі шістсот гривень викинула на покупку... А ви проходьте до великої кімнати, правда, там у мене на підлозі сушиться календула, назбирала на городі, та куди подіти, не знаю...»
Так розпочалося моє знайомство з 91-річною жителькою Копайгорода Софією Хоменко (на знімку), до якої приїхав разом з працівниками сектору соціального захисту та охорони здоров’я місцевої селищної ради Інною Тукало та Людмилою Войтович.
З перших хвилин спілкування вразив світлий розум і чіпка пам’ять літньої жінки. Вона гортала сторінки свого життя, як по написаному сценарію — від далекого дитинства до нинішніх спогадів про те, що вчора готувала сливове повидло. «Наварила на всю зиму, а ще сік з яблук зробила», — розповідає жінка.
— Ви не звертайте уваги на мій вік, я ще не піддаюся своїм рокам, думаю, соціальна помічниця Оля Карелова не має зі мною багато клопотів, — ділиться думками жінка. — Сама готую їсти, перу, вишиваю, плету, читаю газети і дивлюся телевізор без окулярів, тримаю ще сім курок, півня і кота... Оля навідується два рази на тиждень, принесе хліба, таблетки від серця, посидимо з нею, вип’ємо чаю, згадаємо минуле, поплачемо... Часом думаю, що про моє життя можна книгу писати, так у ньому Господь Бог все складно закрутив-переплів, що й сама б ніколи не додумалась...
Бабуся Соня згадує, що вона — сьома дитина у Матвія і Марії Цехмістерів. Після неї, через дев’ять років, на світ з’явилася сестра Валя, яка нині проживає у старій родинній хаті, поставили її ще у далекому 1928 році.
Дотепер стоїть. Її дитинство припало на страшні голодні роки.
— Тоді я найменшою в сім’ї росла, мене всі жаліли та няньчили. Ми жадні були шматочка хліба, вдягалися в зноски одне з одного, ходили від снігу до снігу босими, не мали іграшок. Першу ляльку з грубої мішковини мені хтось подарував... Коли трохи підросла, як вигнали німців, разом з дівчатками-однолітками ми стали модистками — з перелицьованого дерматину, зрізаного із сидінь трофейних німецьких машин, шили собі димки — одна полоса чорна, друга — коричнева... Дратвою і шилом майстрували.
Але «модничати» Софії не довго судилося — на наступних вісім років її впрягли у колгоспне ярмо. На рівні з дорослими жінками вона мала півторагектарну норму цукрових буряків, які треба було висапати, висмикати із землі, почистити і загрузити на машину. А до цього ще й вчасно підмогоричити водієві полуторки, щоб він швидше під’їхав до її куп і вивіз буряки. Возили корінці на Котюжани, а далі на цукроварню.
— У сорок сьомому від голоду помер тато, а мама була калікою з покрученими ревматизмом руками і ногами. Я тягнула норму і ходила разом з іншими людьми жати серпом жито, пшеницю, соняшник, кукурудзу, косити ячмінь, гречку, просо і дуже боялася наряду на косовицю гороху. Він не піддавався моїй дитячій силі і валком клубочився на косі... Вдень гнула спину в полі, а вночі йшла на тік до молотарки. Раділа, коли траплялася поломка і рвався пас, тоді можна було покуняти трохи. Грошей за роботу ніхто не платив, тільки обліковець виводив палички-трудодні, на які в кінці року давали по пуду-два зерна...
Моя колгоспна каторга закінчилася в 1952 році з виходом заміж. І того ж року нам з чоловіком Валентином вдалося виїхати в Молдавію. До 2000 року ми жили в Сороках, за 105 кілометрів від Копайгорода. Він працював викладачем технікуму, знав чотири іноземні мови — англійську, німецьку, румунську, молдавську, не кажучи вже про російську. А я вивчилася на медсестру і трудилася в дитсадку, потім закінчила педучилище і стала вихователькою. Ми виростили двох чудових дітей — Олександра і Галину. Син залишився в Молдові, а дочка проживає у Вінниці. Так сталося, що нам з чоловіком довелося виховувати до повноліття синових дітей Дмитра і Андрія. Вдячні онуки не забувають мене, але вони далеко.
З рідних людей в мене найближче сестра Валя. Хоч і в одному селі, але мало бачимося. Вона так само, як і я, з мішком років на плечах. Навпроти моєї хати — сусідка Галя. Соцпомічниця Оля навідується, як я вже казала. А чоловік Валентин на цвинтарі. Ми з ним прожили в парі 63 роки... Коли він помер, то на мене перекинули його більшу пенсію, як інваліда першої групи, у якого не було половини легень. Я отримую 3800 гривень пенсії. Витрат великих не маю, але багато грошей йде на ліки — одна пластинка сердечних таблеток коштує 170 гривень. Після перенесеного інфаркту мушу приймати по дві таблетки на день. От і порахуйте мої статки. Добре, що дають субсидію. Оце отримала її та й купила машину дров. Найняла чоловіка, щоб порізав, поколов. У погребі є картопля, буряки, морква, яблука, то до зими я готова, тільки б здоров’я не підвело.
Онуки телефонують, дочка приїжджає з Вінниці, тільки через поріг і одразу береться допомагати по господарству. Синові з Молдавії не вдається добратися. Важко ковід переніс. Боюся, що вмру і не побачуся з ним...
Минулого року в Софії Матвіївни побував французький журналіст, який пише книгу про Голокост. У них у селі було гетто, де гітлерівці утримували євреїв. Софія з такими, як сама, дівчатками і хлопцями перекидали через колючий дріт картоплю, буряки. «Самі не мали що їсти, але ж там теж люди за колючим дротом... Шкода було їх». Дуже боялися вівчарок, з якими фашисти охороняли територію. Найстрашніша картина дотепер перед очима, коли євреїв вели на розстріл. Дівчатка бігли за колоною приречених і плакали...
Коли гість з Франції просив її розповісти про те, що пам’ятає про розстріл, не могла стримати сліз. Тепер знову після розмови попросила подати води, щоб запити пігулку. Жінка каже, коли читає молитву, щоразу у неї є своє прохання до Всевишнього — щоб ніколи більше не повторилося все те лихе, що їй довелося пережити у минулі роки.
Вінницька область.
Фото автора.
