Учасники змагань «Тато, мама і я — дружна сім’я».

Велетенські матеріальні втрати. Тисячі загиблих та поранених бійців. Надщерблені долі їхніх родин. Такою важкою ціною дається прагнення захистити українські землі та зберегти суверенітет Української держави.

Позитивний образ 

Кожен, мабуть, відчуває на собі підсвідоме запитання від членів сімей загиблих чи поранених бійців, учасників буремних подій на Майдані: за що вони воювали, віддали своє життя? А як віддячуємо героям? Як у тилу віддаємо шану живим ветеранам та загиблим воїнам, а також їхнім батькам і дітям?

Спілкуємося на цю тему з дотичними до неї людьми. Насамперед — із начальником відділу Міністерства у справах ветеранів в області Володимиром Веркальцем. Власне, його кабінет — віддзеркалення численних подій у цій сфері. Тут скоординована вся офіційна інформація. А ще документальна та художня література про події Революції Гідності в 2013—2014 роках, у зоні проведення антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил на сході країни. Впадають в очі грамоти й медалі зі світлинами героїв — із численних пам’ятних заходів, турнірів та змагань.

«Справді, підтримуємо такі пам’ятні заходи, які ініціюють ветеранські організації, громадські активісти, місцева влада, — коментує Володимир Веркалець. — Залучаємо родини ветеранів. Відчуваємо їхній біль від втрати. Але бачимо радість від того, що не забувають про них».

Івано-Франківська облрада, територіальні громади виділяють кошти на проведення спортивних змагань. Приміром, напередодні Дня захисників і захисниць України проводять турнір «Тато, мама і я — спортивна сім’я». Допомагають і волонтери.

В області триває проект спортивної реабілітації ветеранів АТО/ООС та шляхів розвитку змішаних єдиноборств серед військовослужбовців за програмою Army MMA. У жовтні вже другий такий турнір відбувся на базі комплексу «Палац Потоцьких». Один із засновників Army MMA Назарій Кішак наголошує на тому, що учасники програми досягають відчутних спортивних результатів і, як наслідок, покращують свій психологічний стан. Діти, яких тренують франківські атовці, також задоволені. Безплатні заняття зі змішаних єдиноборств проводять у межах проекту «Спорт для всіх».

«Серед ветеранів є багато тренерів, які працюють з дітьми. Залучаємо їх до проведення турнірів, патріотичних заходів. Своїм вихованцям колишні бійці передають посил, що треба бути сильними, здоровими, готовими до всіляких життєвих випробувань. Приміром, велику роботу проводить Олександр Соколовський із Калуша», — каже Володимир Веркалець.

Державна та місцева підтримка

На обліку Івано-Франківського регіонального відділення Міністерства у справах ветеранів перебувають 28 тисяч мешканців області. Це постраждалі під час Революції Гідності, особи з інвалідністю, учасники бойових дій сучасної російсько-української війни і на території інших держав, а також родини загиблих учасників АТО/ООС і на території інших країн.

«Усі програми, що фінансуються з державного та обласного бюджетів, нині стосуються переважно періоду Революції Гідності й АТО/ООС, — наголошує Володимир Веркалець. — Маємо 150 загиблих героїв, статус родини чи сім’ї загиблого або померлого отримали 242 родини та 46 дітей віком до 18 років. Із держбюджету майже на 12 мільйонів гривень профінансовано чотири програми: на санаторно-курортне лікування, психологічну реабілітацію, соціально-професійну адаптацію та забезпечення житлом осіб цієї категорії».

Діє й обласна програма. Щорічно за побажаннями громадських ветеранських організацій до неї вносять зміни та доповнення. Якраз формуються нові місцеві бюджети, тож подають свої пропозиції. У комісіях із розподілу коштів — учасники бойових дій, щоб були дотичні до того, куди спрямовуються гроші.

Володимир Веркалець каже: Івано-Франківська міська асоціація учасників АТО безпосередньо співпрацює із забудовниками та громадськими організаціями. Разом із міською владою вирішують питання надання земельних ділянок тощо, ухвалюють рішення щодо черговості надання квартир.

У місті Городенка для ветеранів виділили багатоповерхівку-довгобуд ще кілька років тому. Голова місцевої асоціації учасників АТО Михайло Човганюк розповідає, що колишні бійці готові самі зробити внутрішній ремонт, аби лише територіальна громада виділила кошти на оновлення фасаду та підведення комунікацій. Однак у місцевому бюджеті ресурсів бракує, влада шукає інвесторів.

«У будинку можна обладнати 32 квартири, але потрібно залучити до 20 мільйонів гривень. Разом із владою шукаємо можливості фінансування, — каже Михайло Човганюк. — А загалом маємо підтримку в територіальних громадах Городенківщини. Приміром, майже всі охочі учасники АТО/ООС отримали земельні ділянки. Звісно, є й невдоволення, бо в одних селах виділяли по 0,5 гектара, в інших — по 2 гектари. Дехто з ветеранів здає отримані площі в оренду, та більшість обробляє самотужки. Як Роман Сивків із Топорівців, який із дружиною займається вирощуванням саджанців та ягідництвом. Є приклади об’єднання. Якщо воювали пліч-о-пліч, то знають, що можуть розраховувати на підтримку».

Михайло Човганюк називає різні питання, які доводиться вирішувати в асоціації учасників АТО. Приміром, черговості отримання путівок на санаторно-курортне лікування. Або ж побутові справи. Каже про наболіле: 

«У ветеранів АТО із Городенки Сергія та Віктора Завадовських із вини сусідів — відділення «Нової пошти» — пошкоджено будинок. Пожежа зі складу перекинулася на їхнє помешкання, повністю згорів другий поверх будівлі, а перший залили під час гасіння. Добиваємося відшкодування збитків. А тим часом допомагаємо громадою у відновленні житла».

У «Бандерівському схроні».

Потрібна інтеграція у мирне життя

На Івано-Франківщині діють навчальні курси для ветеранів АТО/ООС. Їх ініціюють центри зайнятості і профтехосвіти. Серед бійців є охочі освоїти ІТ-технології, актуальні на ринку праці робітничі професії.

В області реалізується проект «Норвегія—Україна. Професійна адаптація. Інтеграція в державну систему» (NUPASS), який надає ветеранам можливість професійного розвитку у сфері кібербезпеки та реінтеграції. Тут не тільки освоюють фах, а й діляться власним досвідом, отримують психологічну підготовку до роботи в команді, переходу від військового до цивільного життя і працевлаштування.

Важливою є професійна адаптація. На всеукраїнському фестивалі «Пульс Гідності» до 30-річчя Незалежності в Києві від Івано-Франківщини власний бізнес представили засновник ГО «Бандерівський схрон» Ігор Чернецький, підприємець із Коломиї Роман Янко та Андрій Лисканюк із Надвірної. Такий формат зустрічі став місцем спілкування не лише для реалізації продукції, а й насамперед для обговорення етапів відкриття власної справи.

«Здебільшого ветерани залучають до нової справи побратимів, на кого могли покластися в бойових умовах. Про такі позитивні приклади треба говорити, популяризувати», — наголошує Володимир Веркалець.

З обласного бюджету фінансують і громадські ветеранські організації. Кошти скеровують на реалізацію проектів цих організацій. Основний напрям — психологічна реабілітація родин загиблих та учасників бойових дій.

Третій рік поспіль у цій програмі активно діє Івано-Франківська обласна спілка членів сімей загиблих, померлих та безвісти зниклих у зоні АТО. Громадська організація укладає угоди з відповідними закладами. Приміром, у садибі «Джерело» в Калуському районі відбуваються соціально-психологічна реабілітація та адаптація для сімей загиблих учасників бойових дій та ветеранів. Допомагають військові капелани, психологи та практики із запобігання посттравматичному синдрому, а також творчі та художні колективи. Процедури в садибі мають профілактично-оздоровчу дію, що сприяє відновленню сил, здоров’я та духовному зціленню.

У програмі реабілітації — рафтинг.

Фронт довго не відпускає

За 15 кілометрів від Івано-Франківська, в селі Клубівці, ось уже понад п’ять років діє Центр для учасників АТО та їхніх сімей «Бандерівський схрон», де займаються соціально-психологічною реадаптацією ветеранів та нинішніх учасників російсько-української війни. За цей час тут безоплатно побували понад 700 хлопців та дівчат. Обов’язковими є сухий закон, посильна трудотерапія, участь у групових та індивідуальних консультаціях психолога. Діють два соціальні підприємства — «Кава зі схрону» та «Іграшки зі схрону». Засновник цієї громадської організації — Ігор Чернецький. А «виконавчий і арт-директор» справи — його дружина Наталія, з якою Ігор познайомився й одружився під час Майдану в Києві.
Ігор Чернецький — учасник Революції Гідності та сотник Майдану. Як колишній спецпризначенець у вересні 2014-го подався в добровольчі батальйони зони АТО.

«У лютому 2015-го з побратимами об’їжджали підрозділи, сформовані з бійців, котрі вийшли з Дебальцевого, Іловайського котла, — розповідає ветеран. — Їхній стан був, м’яко кажучи, поганий. Після демобілізації я повернувся до дружини в Київ. Стали думати, що робити. В 2016-му приїхали до Івано-Франківська. Тисменицький отець-декан Петро Скрипник виділив стару церковну резиденцію в Клубівцях, де ми з однодумцями заснували Будинок ветерана. Організували десятиденні заїзди колишніх бійців. Тепер практикуємо їх піврічне перебування. Це хлопці із посттравматичним розладом, із різними залежностями, не потрібні суспільству. Співпрацювали з обласним психоневрологічним диспансером, що тепер став Центром психічного здоров’я. Після медикаментозної корекції, роботи психотерапевтів, психіатрів та психологів визначається необхідність дальшої адаптації та соціалізації. Я категоричний неприхильник використання слова «реабілітація», бо це повернення організму або людини до певного стану. Поверненню ментальне здоров’я не підлягає. З якимись розладами можна навчитися жити, адаптувати, реінтегрувати, але не реабілітувати».

Дуже багато хлопців повертаються із зони бойових дій «гарячими», тому після завершення контрактної служби їх раптове переведення з війни до звичайного життя, із «червоної» зони в «зелену», є важким випробуванням. Ігор Чернецький наводить приклад країн НАТО, де ветерани після демобілізації перебувають не менш як сорок днів в особливих санаторних умовах. З ними та їхніми сім’ями працюють психологи, аби дати зрозуміти, що можна чекати від колишнього бійця. Ще під час служби, після кожного бойового завдання, складають психологічний портрет бійця.

«Навіть вдома ще довго живеться солдатськими буднями. Адреналін в організмі зашкалює. Коли не спиш, коли сняться загиблі порбатими, коли шукаєш способи приглушити страшні спогади, треба дати виплеск адреналіну, плавно переходити з гарячого в холодний стан. Щоб не забуватися за допомогою алкоголю чи наркотиків, не кинути нікуди гранату, не падати від гучного вистрілу чи вихлопу автомобіля. Це має бути якийсь тихий простір, де з ветераном працюють капелани, психологи. На жаль, кількість колишніх бійців із психічними розладами зростає, є суїцидальні настрої, тут уже йдеться про так званий донбаський синдром. Якийсь тригер — і вже виплеск агресії, неадекватної поведінки. Зарубіжний досвід щодо опіки над ветеранами цінний, але в нашому суспільстві інша ментальність. Із шести хвиль мобілізації до зони АТО/ООС тільки перша була добровільною на 80—90 відсотків. Та й великим тягарем є те, що доводиться воювати на рідній землі», — наголошує співрозмовник.

І додає, що в суспільстві не готові приймати таких ветеранів. Так, відзначати їхній героїзм, нагороджувати... Але це ще не все. Потрібна на державному рівні фахова допомога, а не волонтерська. Хороших спеціалістів мало. Колишні вояки, котрі вже адаптувалися до мирних умов, самі стають психологами, вчать, як працювати з ветеранами, як це роблять у Клубівцях.

Є випадки, що після такої соціалізації відновлюються нормальні стосунки в сім’ях, родинах. І немає нічого поганого в тому, що за якогось зриву хлопці знову звертаються по допомогу. Головне, що є підтримка.

Має бути чесна відкрита гра

Мабуть, найбільшою проблемою ветеранів є медзабезпечення, особливо в розрізі медичної реформи. З цим питанням стикається Володимир Федоришин — гендиректор обласного госпіталю ветеранів війни, голова постійної комісії обласної ради з питань захисту прав учасників АТО/ООС та їхніх сімей.

«У Національній службі здоров’я розглядають учасників бойових дій як пацієнтів на загальних підставах, тобто для ветеранів немає спеціального пакета послуг, — стверджує Володимир Федоришин. — У НСЗУ аргументують свою позицію тим, що надають медичну, а не соціальну допомогу. Але не можна порівнювати пацієнтів, які воювали і мають важкі фізичні та психологічні травми, з мирним населенням. Вони потребують покращеного лікування і харчування, а додаткового фінансування немає. Відчуваємо це на прикладі обласного госпіталю для ветеранів війни. 

Важливо, щоб і родини загиблих могли лікуватися у госпіталях, де й обладнання краще, підготовлений персонал. Однак дається ця справа важко. Як маємо це пояснити людям, які запитують: за що воював і віддав життя їхній син, батько, чоловік?».

Співрозмовник наголошує, що має бути чесна відкрита гра: якщо в законі прописано пільги, треба чітко говорити, що саме може забезпечити держава, бо все перекласти на місцеві бюджети нереально. Ветерани чи родини загиблих не мають турбуватися, що не відбувся тендер на ліки, не проведено розрахунок із НСЗУ.

Так само — щодо пільгових місць на навчання, пенсійного забезпечення та житлово-комунальних послуг. Особи з інвалідністю І—ІІ груп мають стовідсоткове відшкодування в межах норми, учасники бойових дій — 75-відсоткове, родини загиблих — 50-відсоткове. У потужних тергромадах — Івано-Франківській, Коломийській, Калуській — з місцевого бюджету доплачують на послуги цій категорії, то виходить 100-відсоткове відшкодування.

«Нині широко обговорюється питання монетизації пільг, — підключається до розмови Володимир Веркалець. — Кожна тергромада може по-різному компенсувати пасажирські перевезення. То чи не варто запровадити електронний квиток, який діятиме на всій території країни. Не відомо, як прозоро і чітко виконується закон про пасажирські перевезення, адже на більшості місцевих маршрутів не видають квитки. Тобто треба навести лад з перевезеннями, а тоді братися за пільговиків».

Або ж таке. Приміром, водій не хоче везти ветерана-пільговика. Звісно, правоохоронці тут би допомогли. Але в салоні 20—30 пасажирів, поки приїде поліція — на того ветерана посиплеться шквал лайок, криків, ненависті. І такі ситуації породжують негатив щодо колишніх бійців.

«У кожній справі має бути чесність, — зазначає Володимир Веркалець. — Закон без фінансового підкріплення натикається на проблеми. Скажімо, багато говоримо про пільгове кредитування для учасників бойових дій. Держава взяла на себе такі зобов’язання, а на практиці пільгові черги щороку зростають. Або ж програма 50/50 щодо фінансування вартості житла. Є ветерани, готові проплатити половину суми за нову квартиру. Держава повинна закупити житло, щоб ветеран сам не шукав забудовника».
Соціалізація

На державному рівні не вирішено питання з реалізацією ветеранської продукції. Чому б у супермаркетах не встановити полиці з відповідним маркуванням, щоб покупці звернули увагу, що колишній боєць воював, а тепер розвиває власний бізнес. Проте така практика на рівні області є. Приміром, ГО «Грибна рота України», яка вже третій рік поспіль організовує працю та відпочинок ветеранів у Карпатах.

«За три роки через табір у селі Шибене Верховинського району пройшло понад 250 ветеранів, — розповідає командир «Грибної роти України» Василь Абрамів. — Із колишніми бійцями заготовляємо гриби та ягоди, сушимо і реалізуємо під брендом, що вже став відомим. А ще впроваджуємо різні проекти щодо підтримки сімей ветеранів. Маємо багато запитів щодо прийому на відпочинок, але база невелика. Плануємо розширитися, шукаємо спонсорів. Наш приклад уже підхопили на Львівщині, де в одному з гірських районів організували такий само табір. 

Найкраща соціалізація та адаптація до мирного життя — у праці. Якщо ветеран живе якоюсь ідеєю, тоді легше повертається в родину, в звичайне соціальне середовище. Тут, у горах, чудові можливості для соціалізації».

Івано-Франківська область.

Фото надано автором.