15 грудня 2013 року. Народне віче на Майдані Незалежності в Києві.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Він вивів українців на нову орбіту відповідальності за свою державу — насамперед тоді нам вдалося врятувати її від повернення до тоталітаризму та кривавих обійм Кремля.
24 листопада 2013 року. У Києві відбувся стотисячний мітинг громадян за підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
2014-й сприймався як сюрреалістичний проміжок часу між минулим й майбутнім. Але то був тільки початок. Початок «особливого» періоду в історії України та всього світу. А все почалося з київського Майдану ще в листопаді 2013-го, коли стало відомо, що уряд Януковича дав «задню» євроінтеграції. Спочатку то був дуже інтелігентний протест киян — не тільки студентів. Купка столичних пасіонаріїв після роботи та навчання збиралися в центрі міста, аби публічно засвідчити свою незгоду із зміною зовнішнього політичного курсу «страусиної» влади. І на цьому б і розійшлися, якби у ніч на 30 листопада вперше за роки незалежності України влада не пустила кров мирних громадян, думки яких вона не поділяла й не враховувала. Після кривавої бійні під стелою, де правоохоронці системи без приводу, з позиції сили, з особливою жорстокістю проламували голови своєму народу, повстала вся країна...
Революція Гідності почалася 1 грудня, коли люди різного віку, соціального становища, політичних поглядів вийшли на Банкову, під адміністрацію Президента, тому що не могли допустити, зрозуміти й пробачити владі звіряче побиття дітей. І саме це спровокувало масові протести по всій Україні. Бо свобода, людське життя і гідність у шкалі цінностей українців, яким не все одно, вищі за будь-які політичні лозунги та обіцянки.
У ніч з 31 грудня на 1 січня 2014-го на київському Майдані майже півмільйона небайдужих у центрі столиці разом заспівали гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля». І це фіксували експерти Книги рекордів Гіннеса. Люди сміялися і плакали одночасно через почуття великої родини. І мріяли, щоб Майдан переміг. Принаймні, так здавалося.
У своєму привітанні співвітчизникам із Новим роком тоді ще на посаді голови держави Віктор Янукович проголосив: «Вірю в те, що 2014 рік стане для нас роком єдності, розвитку і успіху». Невідомо як для Януковича, який за кілька тижнів втік до Росії разом із золотими батонами й унітазами, але для більшості співвітчизників 2014-й дійсно став роком єдності у протистоянні російській агресії.
У Києві та інших містах України продовжували стояти Євромайдани, які вимагали на той час відставки уряду Азарова та оголошення дострокових президентських виборів. Як ставилася тодішня влада до мирних протестувальників та їхніх вимог, які сценарії й мотивації протесту вбачала та чию точку зору висловлювала, добре зрозуміло з інтерв’ю радника Президента, першого заступника керівника фракції Партії регіонів Михайла Чечетова, яке було надруковано в «Голосі України» за 10 січня 2014 року: «Ми — між Росією, що набирає темпи зростання і могутності, і США, що нині втрачають вплив і колишню міць... Поза сумнівом, готувався сценарій силового захоплення влади шляхом імітації потужного невдоволення народу, щоби потім із цього протесту вилущити нових лідерів, нових месій, і вже був готовий альтернативний уряд і навіть деякі держави були готові його похапцем визнати. І все це могло скінчитися розколом країни. Але план не вдався. Бо у гру вступила Росія. Вступила щиро і чесно... Американців хвилювало не так входження України до європейської спільноти, як щоби цей маріонетковий уряд увів Україну до НАТО, і після цього на сході нашої країни повиростали би їх бази... Ми мали б військові бази НАТО на кордоні з Росією. Це і є фінал усієї цієї операції... Пік Майдану минув. Після того як Росія зробила кардинальний крок у фінансовій допомозі Україні (йдеться про домовленості Януковича з Путіним про надання РФ кредиту у розмірі 15 млрд доларів через розміщення українських цінних паперів, які викупить Москва. Невдовзі Росія викупила першу частину облігацій на суму 3 млрд доларів. — Авт.) ...Я можу сказати одне: жодного силового розгону не буде! Завжди, коли у країні криза, її вирішення має бути тільки за столом переговорів. Ми такий стіл започаткували. Координує його Леонід Кравчук, і ми маємо знайти рішення, яке би влаштувало всіх».
Не знайшли! Бо вже не впливали на ситуацію і самі стали пішаками у «щирій і чесній» грі без правил. Свідчення тому — прийняття провладною більшістю Верховної Ради 16 січня законів, які суттєво обмежили права мітингувальників та спровокували нові силові протистояння. 19 січня сталися криваві сутички майданівців з беркутівцями. А 22 січня почався траурний відлік Небесної Сотні Майдану — спецпризначенці, які захищали режим Януковича, почали вбивати неозброєних протестувальників.
Після перших смертей майданівців ситуація значно радикалізувалася. У кількох містах спалахнули стихійні масові акції із захопленням будівель облдержадміністрації, голів ОДА змушували писати заяви на звільнення. Віктор Янукович спробував домовитися з лідерами опозиції. Арсенію Яценюку він запропонував посаду Прем’єр-міністра і погодився розглянути повернення до Конституції зразка 2004 року. Майдан (рішення приймалися на народному вічі) вже не захотів йти на жодні компроміси з Януковичем. Яценюк відмовився від пропозиції.
А далі — як на війні... Втім, може активна мілітарна фаза російсько-української війни почалася саме з розстрілу беззбройних майданівців у Києві у лютому 2014-го. А ще вже навесні саме з Майдану вирушили на схід захищати суверенітет та цілісність нашої держави від військової російської агресії перші добровольчі батальйони, сформовані з бійців самооборони. Групи добровольчих формувань з’явилися серед мітингувальників для захисту від дій міліції. Перемога Майдану в боротьбі з добре навченими і озброєними загонами правоохоронців зміцнила переконання, що сила духу та мотивація важливіша за теоретичну військову перевагу, і надихнула до подальших активних дій. Саме добробати зупинили бліцкриг «руськой весни» на початку російсько-української війни. Саме люди з Майдану — добровольці, волонтери, громадяни з активною проукраїнською позицією — стали основою новонародженого у 2014-му громадянського суспільства. Саме вони на певний час замінили більшість державних інституцій, у тому числі армію, які на той час перебували у стані руйнації та хаосу.
***
Чорний сморід від палаючих шин. Запах диму від багаття в столичному метро. Коди та шифри, які знали ті, хто стояв на барикадах, та всі причетні, аби прихистити в себе вдома людину з Майдану чи легкого пораненого, щоб не везти його до лікарні, де чатують правоохоронці... Протистояння «невідомій силі»... Важко було повірити, що свої українські правоохоронці можуть так по-звірячому бити своїх же громадян, «із натхненням» знущатися над ними, стріляти в неозброєних людей, полювати на журналістів і медиків. Але страху не було. Він відійшов на другий план. Була віра в перемогу та відчуття єдності в обстоюванні справжніх людських цінностей.
Тоді Україна опинилася в топ-новинах усіх міжнародних медіа. Дієве прагнення українців до демократії через криваве протистояння з тоталітарною владою вразило цивілізований світ.
Ще під час Майдану постало питання — кому він вигідний? Хто стоїть за цими протестами по обидва боки барикад? Соратники Януковича повторювали за російською пропагандою наратив про американський патронат та «печеньки» Білого дому, як про головний мотиватор та утримувач протестних настроїв. Натомість учасники тих подій у центрі Києва у виникненні антимайдану, снайперських розстрілах людей з дахів будинків, силових зачистках мирного опору, а потім — у зникненні всіх доказів й свідків цієї трагедії вбачали російський слід. Що не кажи, а провокаторів, співчуваючих з «московським акцентом», та, власне, телекамер проросійських ЗМІ на Майдані й за його периметром було чимало. Вони наполегливо створювали для російської пропаганди необхідні картинки про «київську хунту, фашистів-бандерівців».
Можливо, історія колись дасть вичерпну відповідь на всі питання, й людство дізнається правду про те, хто з «третіх сил» і як вплинув на українські події 2013—2014 років. А також навіщо і за чиїм наказом вже затухаючий вогонь протестного Майдану періодично підігрівався й розпалювався до пожежі: Банкова (01.12.2013), Грушевського (18—19.01.2014), Інститутська (18—20.02.2014), Будинок профспілок (18.02.2014)... Але в щирості громадянської позиції українців, які повстали проти владного режиму за власну гідність, аби відстояти право жити вільно в демократичній державі, не сумніваюся.
Ціна цього прагнення й перемоги Майдану були занадто високою. За даними прокуратури, загалом під час Революції Гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 106 з них загинули — більшість у лютому 2014 року. За інформацією МВС, від 18 лютого по 2 березня 2014 року під час виконання службових обов’язків у центрі Києва загинули також 17 силовиків.
Згодом частину вулиці Інститутської, на якій загинуло найбільше людей, перейменували в алею Героїв Небесної Сотні. Але «справи Майдану» за сім років не розкрито, а винних у масових жертвах серед мирного населення не покарано...
