Яків Пасічник (на знімку) народився у знаному всій Україні Суботові, зовсім неподалік славетного Чигирина — у далекому ХVІІ столітті — столиці Війська Запорозького (так тоді називалася Українська держава). Народився 13 вересня 1924 року. Його батько Петро Лук’янович у 20-ті роки ХХ століття був заможним чоловіком — мав двійко гарних коней.

Напередодні сталінської колективізації батьків небіж, який працював у сільраді, по секрету повідомив дядькові, що він «записаний у куркулі та буде виселений із села». Тому батько, як тільки у Суботові в 1928 році організувався колгосп імені Леніна, здав до нього коней та пішов трудитися конюхом. Дементій (Дьома), ледацюга-активіст і сусід через дорогу, «в якого в господарстві навіть сапи не було, і все на позиченому», постійно чіплявся до Петра Пасічника, стверджуючи, що в колгоспі той годує тільки «своїх коней». Батько залишив колгосп, продав корову, купив коня та вирішив поїхати із села на недалекий хутір.

«Від 1933 року вже минули десятиліття, — розповідає Яків Пасічник, — а й досі ятрить серце трагедія, яку довелося пережити ще хлопчаком. У той рік мені було дев’ять, ходив у другий клас, але добре запам’ятав Голодомор, бо й сам був пухлий. Вижила наша сім’я, мабуть, тому, що коли помер батько, його брат, зарізавши телицю, віддав нам шкуру, й мати потроху відрізала її і варила суп.

Із розповідей старших братів і матері пам’ятаю, що в 1928 році почалася колективізація. Влада вирішила насильно забрати у заможних людей коней, волів, реманент і самих селян загнати в колгоспи, змусити працювати задарма. А хто відмовлявся йти в колгоспи — тих або судили як державних злочинців і відправляли до Сибіру, або вивозили із сіл цілими сім’ями в пусті яри й балки, під відкрите небо. У 1932—1933 роках влада організувала із селянської бідноти, тобто п’яниць, нероб, що першими вступили в колгоспи, озброєні залізними штирями групи, які проводили обшуки в селянських дворах, витрушували все до зернини й квасолини. Я сам пам’ятаю, як до нас прийшли активісти, витягли з печі великий казан із квасолею й забрали його з собою.

Села спустошили, продуктів не було, і вже з початку 1933 року почався страшний голод.

Коли в моєму рідному селі Суботові на Чигиринщині почали масово помирати люди, обладнали подалі від центрального ще два цвинтарі. Тільки там ховали не по-людському, вивозили мерців підводами і зсипали багатьох в одну яму.

Про голод 1933 року при радянській владі старалися не говорити, а якщо й заходила коли розмова, то представники влади звинувачували в усьому посуху. Старші люди з нашого села говорили, що літо 1932 року було дещо посушливим, але в добрих господарів (у тих, у яких ще землю всю не відібрали) вродило гарно. Голод стався не через посуху, а через великий злочин влади проти народу. Судіть самі. До колгоспів у нашому селі було сім млинів-вітряків, у трьох із них були встановлені привезені аж із Франції спеціальні камені. До вітряків привозили молоти з усієї округи. А радянська влада наказала поламати млини, залишити тільки один для дерті колгоспним коням. Було понищене дороге обладнання, а скільки болю завдано людям! Споконвіку млини-вітряки були окрасою сіл, символом достатку. І от знайшлися «хазяї», які «довели все до діла».

Та, попри все, люди шукали вихід зі становища, робили маленькі млини, які крутили вручну. Але влада і цими жорнами заборонила користуватися, позабирала і побила камені. От тоді в 1933-му повимирали деякі наші села повністю, і їх (це мені запам’яталося) заселяли приїжджими росіянами.

Млинів і олійниці не було й після війни. І от мій брат, який із фронту повернувся без ніг, змайстрував за допомогою товариша, який працював у Києві токарем, невеличку кустарну олійницю. Люди крадькома носили туди міняти насіння протягом 1949—1951 років, поки про це не дізналися в сільраді. Брата мало не засудили за самовільне обслуговування населення. Ось такий чорний слід лишила по собі в Україна більшовицька влада. Голодом і політичними репресіями винищили цвіт нації, мільйони людей. У моєму Суботові тоді вимерло до 15 відсотків жителів!..

З моїх близьких помер від голоду батько, у трьох сім’ях родичів по матері — двох її сестер і брата Степана Велька — померли малолітні діти... Померли сім’ї двох недалеких наших сусідів Дорошенків і Кривенків... Я пам’ятаю, як ми їли листя, збирали в лісі гриби, ходили в поле шукати кагати колгоспної картоплі... Пам’ятаю, як мололи на домашніх жорнах дві чи три жмені зерна, як мати з того «борошна» варила нам «затірку»... Якби не допомога брата Тимоша, який у цей час приїхав додому із шахт Донбасу, та старшої сестри Марії, яка була заміжня за головою колгоспу Сергієм Нескребою, якби не допомога дядька Платона Пасічника, то наша сім’я також би вимерла голодною смертю... Нам просто пощастило... Але сотням тисяч, мільйонам українців не пощастило, і їх спіткала така страшна доля — піти із життя через голод...»

***

Яків мав шістьох братів і двох сестер. Із семи братів Пасічників шестеро воювали на фронтах Другої світової війни, двоє з них — Борис і Степан — загинули, Григорій повернувся без руки, Порфирій без ніг, тільки Яків і Тиміш повернулися цілими... Яків Пасічник воював з 21 жовтня 1943-го по 1945 рік.

«...На десятий день на фронті був поранений у ногу, а взагалі мав чотири поранення і дві контузії. Осколки в тілі є й зараз...».

Мужній воїн брав участь у Корсунь-Шевченківській битві, Яссько-Кишинівській наступальній операції, визволяв Будапешт, а перемогу зустрів у Відні в шпиталі.

За ратні подвиги мав чотири подяки верховного головнокомандувача, медалі «За бойові заслуги», «За відвагу» та інші нагороди.

Продовжив службу в армії до кінця 1947 року. Після демобілізації повернувся в рідне село, закінчив курси зоотехніків і сільськогосподарський технікум у Золотоноші, працював у Суботові зоотехніком, агрономом, десять років — заступником голови колгоспу. Побудувався. Має сина Івана.

У 70-х роках минулого століття переїхав у Городище Черкаської області, де мешкав наймолодший брат Іван (1932 року народження). Побудувався й тут, бо «хату у Суботові залишив синові», працював у воєнізованій охороні, звідки пішов на заслужений відпочинок.

Але й нині трудиться, «бо козаки на пенсію не йдуть!.. Тим більше суботівський, чигиринський козак!».

Дуже любить техніку, має трактор «ЮМЗ» й автомобіль «Славута». Ще й зараз сідає за кермо.

Живе сам, син не захотів переїздити. Господарює, бо є город і трохи землі.

На запитання про харчування, відказує: «Їм усе, що зварю: і картоплю, і суп, і кашу... Ще овочі й фрукти. А раніше любив молочне, завжди тримав корову...»

Черкаська область.

Спогади очевидців-земляків записала і передала до редакції співробітниця Черкаського обласного краєзнавчого музею Ольга ОСИПЕНКО.