На знімку: будівельники підіймають прапор на честь завершення спорудження об’єкта «Укриття» над енергоблоком № 4, грудень 1986 року.
Фото Укрінформу.
35 років тому, 14 грудня 1986 року, офіційно завершилось будівництво саркофага над зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС. Щороку цього дня українці вшановують тих, хто мужньо й самовіддано боровся зі смертоносною ядерною стихією та заплатив за перемогу над нею власним здоров’ям і навіть життям. Основну частину робіт виконано у 1986—1987 роках. У них взяли участь приблизно 240 тисяч осіб. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки — майже 600 тисяч чоловік.
Шість тисяч мешканців Вінниччини брали участь у ліквідації наслідків найстрашнішої техногенної катастрофи ХХ століття. Разом з чоловіками чесно і самовіддано виконували покладені на них обов’язки жінки.
Понад триста жінок з Вінниччини брали участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Спогади 90 з них зібрано у книзі «Полинові шляхи вінничанок». Про зустрічі зі своїми героїнями розповів «Голосу України» автор книжки Михайло Ястремський (на знімку). Він теж ліквідатор аварії...
Михайло Ястремський очолює вінницьку міську організацію «Союз Чорнобиль України». Її учасниками є, зокрема, й ті жінки, про яких йдеться у книзі. Мій співрозмовник гортає сторінки книги, вдивляється у фотознімки, вони супроводжують кожну розповідь. На деяких затримує погляд. Зі смутком в очах каже: «Нема їх уже з нами...»
Уперше не послухала маму
На початку нинішнього року провели в останню путь Любов Німенко. Вона була активна, ніколи не відмовлялася від пропозиції виступити зі спогадами про роботу в Чорнобилі. Її слухали у багатьох колективах — школах, вищих навчальних закладах, заводах...
«Знаєте, коли пані Любов говорила деякі фрази, у мене самого холодок пробігав по спині, — згадує ті зустрічі Михайло Ястремський. — В аудиторії в цей час стояла така тиша, хоч мак сій».
Любов Німенко працювала телефоністкою у міській телефонній станції рідної Вінниці. Говорила, що телефоністки одними з перших дізнавалися про деякі події. Такою була специфіка професії. Про те, що сталося на атомній станції, спершу повідомляли як про пожежу. Німенко слухала про це і думала: «Якщо це пожежа, то чому евакуюють людей, до того ж усіх?.. Значить, там не тільки пожежа». Її відчуття не підвело. Згодом про страшну аварію заговорив весь світ.
У колективі телефонної станції формували групу для поїздки у Чорнобиль. На той час синові пані Любові виповнилося заледве два рочки.
— Мамо, я їду в Чорнобиль, — з такими словами вона звернулася до мами. — Прошу тебе, побудь цей час з дитиною.
Мама у відповідь не знала, що сказати, тільки уважно дивилася на доньку і мовчала. Потім благала, умовляла не робити цього.
— Уперше в житті я в ті хвилини не послухала маму, — розповідала Німенко. — Слово мами для мене було дорожче за золото. Матусю любила, шанувала, оберігала. А цього разу...
Перед тим як потрапити у Чорнобиль, їхній автобус зупинили у містечку Іванків. Сказали, що тут мають заночувати. Розмістили у гуртожитку місцевого профтехучилища. Тоді вперше відчула незручності. Зрозуміла, що далі буде не краще. Сотні одиниць транспорту рухалися у напрямку Чорнобиля. Десь же їх усіх треба розмістити...
Будинок Чорнобильської телефонної станції розташовувався у самому центрі міста, поруч з будинком тодішньої влади. Було видно, що приміщення зовсім нове, його здали в експлуатацію незадовго перед тим, як на станції сталася аварія. Мали ще встановити нове обладнання, але не встигли.
— Працювали на старій базі, що ускладнювало роботу, — згадувала Любов Іванівна. — На зв’язок з Чорнобилем у ті дні виходив, здається, весь тодішній Союз. Коли під час роботи говорила традиційні слова: «Алло, я — Чорнобиль!», на тому кінці абонент замовкав.
Здавалося, саме слово викликало у людей страх. Якось під час розмови з Іркутськом телефоністка на тому кінці не стримала схлипувань. Я зрозуміла, що жінка, слухаючи мене, розплакалася.
Німенко теж витерла сльозу. По-справжньому плакала інколи під час нічних чергувань. У таку пору на станцію крадькома забігали солдатики. Просилися подзвонити додому, до мами. Телефоністкам забороняли допускати сторонніх, але... Поки той чи інший хлопець заспокоював когось із своїх рідних, вона підходила до вікна і не випускала з рук носову хустинку.
Поховали Любов Іванівну з усіма почестями. Прийшли друзі, знайомі. «Підтримуємо один одного, особливо у такі важкі хвилини», — каже Михайло Ястремський.
«Це сталося у день мого народження»
Одним з перших після аварії спрямував бригаду лікарів у Чорнобиль Львівський обласний відділ охорони здоров’я. Серед медиків була лікар Тетяна Зонова. Каже, чорнобильську дату ніколи не забуде — реактор вибухнув у день її народження. На той час пані Тетяні виповнилося 26.
У Чорнобилі її, лікаря-педіатра, включили у бригаду швидкої допомоги. Доводилося робити не тільки те, що має робити лікар, тобто надавати невідкладну допомогу. Їх залучали до евакуації людей, багатьох місцевих треба було переконувати, що залишатися в зоні не можна, бо це небезпечно для здоров’я. Люди плакали, сперечалися, не погоджувалися нікуди їхати. Такі розмови виснажували фізично і морально. Навіть перевірку води у криницях у сусідніх з Чорнобилем селах також доручали бригаді «швидкої». Скажімо, виїжджають на виклик до хворого, а їм доручають ще й взяти проби води на аналізи.
13 травня 1986-го закінчилося її відрядження у Чорнобильську зону. Два тижні минули у напруженому ритмі роботи, що інколи забували про сон, не кажучи про харчування.
До Вінниці пані Тетяна перебралася після навчання у медичній академії післядипломної освіти імені Шупика, де набула спеціальність лікаря спортивної медицини. Працювала у двох вінницьких ДЮСШ. Напередодні Олімпіади у Пекіні у 2008 році її запросили до Києва, готувала наших олімпійців до стартів на головній спортивній події того літа.
Нині пані Тетяна одна з найбільш активних у міській організації «Союз Чорнобиль України». Принаймні так про неї відгукується керівник організації.
Згадав автор книги про ще одну медичну працівницю — медсестру Галину Ніжньовську. На зборах медсестер лікувального закладу, де вона працювала на той час, запропонували визначитися, хто поїде в Чорнобиль. Багато відмовилися. Називали різні причини. У пані Галини теж був вагомий аргумент не їхати. На той час її синочку виповнилося тільки два рочки. Їй самій було 22 роки. Каже, молодість взяла гору. Твердо вирішила для себе: «Поїду!». Для неї складнішим виявилося переконати маму в тому, щоб догледіла дитину на час її відсутності.
З Києва їх везли стареньким автобусом марки ПАЗ. Згадує, що їхати довелося стоячи. Молодші поступилися місцями старшим. У Чорнобильській районній лікарні їх розподілили по відділеннях. Їй дісталося хірургічно-травматологічне. Вдома вона працювала в реанімації. Приймали пацієнтів переважно з радіаційними опіками. Здивування викликали ті, кого доставляли з переломами рук і ніг. Зміни тривали безкінечно: інколи починали роботу о шостій ранку, а закінчували о 12-й ночі.
Закінчився вересень 1986-го, а разом з ним закінчився час перебування Галини Ніжньовської у Чорнобильській зоні.
У ГО «Союз Чорнобиль України» пані Галина має відповідальне доручення — її обрали до складу ревізійної комісії організації.
Вінниця.
Фото надано Михайлом Ястремським.
