...Чарівник. Не такий, звичайно, як у казках. Ні посоха, ні довгої сивої бороди, ні хоча б магічної кулі. Просто Чарівник, який вирішив до прийдешнього Різдва виконати по одному бажанню кожної родини, котра лежить у відділенні. Саме так: по одному повноцінному бажанню. З листами умовному «Дідові Морозу», де ці бажання й будуть озвучені.

Ельфом-добровольцем, відповідальним за збирання листів і складання загального списку, призначили доктора із цього відділення. Зрештою, кому, як не йому, знайомому з усіма важкими дітками, довірити таку відповідальну справу.

Доктор, звичайно, переживав за листи. Бо Чарівник у відділення приходив уже не вперше. І, якщо дуже пощастить, не востаннє. І від нього, Чарівника, користі для відділення було багато. Всілякої і різної. А відділення невелике, та й лікарня не на слуху. Без Чарівника жити складно. Хтозна, що і як напишуть...

Саме тому один із листів довго лежав окремо від інших. І доктор усе ніяк не міг вирішити, що з ним робити. Бо написане в ньому було дивним. Усі інші мами (а з дітьми у відділенні традиційно лежать мами) попросили цілком передбачувані, хоча й дуже сумні подарунки. Комусь потрібна була нова трубка для трахеостоми. Комусь запас безлактозної суміші. Комусь оплатити реабілітацію. І тільки один лист вибивався із загального списку. Від мами дівчинки із діагнозом, що важко вимовити, яка лежала у своєму боксі нерухомо, дивлячись чи то в стелю, чи то вглиб себе. Лікувати її діагноз на нашій планеті поки що не навчилися. Тому дівчинка з мамою жили переважно в лікарні. Від реанімації до реанімації. Від крапельниці до крапельниці. Від нападу до нападу.

Всупереч здоровій логіці мама просила в Чарівника якийсь зовсім немислимий меч джедая. Настільки немислимий, що гуглити довелося довго, а ціна його виявилася порівняною з піврічним запасом ліків для цієї самої дівчинки.

Прохання виявилося настільки дивним, що доктор, ніде правди діти, вирішив: мама не витримала постійного напруження й потихеньку з’їхала з глузду. І про всяк випадок попросив зайти у відділення психолога.

...Її син з’явився на світ лише через рік після того, як народилася дочка. Ідеальна родина. Усе, як вони із чоловіком мріяли. Обоє молоді, повні сил, з кар’єрами на злеті, двоє дітей — один краще за другого. От тільки щось дочка вагу повільно набирає. Але це дрібниці, напевно.

Ще за рік стало зрозуміло, що це не дрібниці. І що діагноз, уперше невпевнено озвучений доктором з райцентру й через певний час підтверджений відомим світилом, — не страшний сон, а нова реальність. А ще за рік чоловік не впорався з тим, що відбувається, й виїхав у далеку теплу країну. Спершу неначебто за контрактом, потім остаточно. З якимось сюрреалістичним прощанням по смс. Як у поганому серіалі, чесне слово.

А ще через кілька років мама з дівчинкою практично остаточно перебралися в лікарню. А син переїхав до бабусі з дідусем у сусіднє місто. Там і в школу пішов.

Із самого дитинства йому казали «потім», «не зараз». Потім приїде мама й забере тебе — зараз вона сестричці потрібніша. Потім зможеш ходити на бокс — бабусі водити важко. Потім з’їздиш на море — зараз грошей немає.

Потім. Невже ти не бачиш, як дорослим важко.

Він бачив. Тому зростав тихим і слухняним хлопчиком. І дуже намагався бути зручним. Поменше смикати дорослих. Не просити нічого для себе. Не скаржитися: у нього ж усе добре, а сестрі он як важко довелося в житті! І мамі. І бабусі з дідусем.

Про його захоплення мама знала з телефонних розмов. Їх було не так багато. І головна пристрасть — Зоряні Війни. У всіх виявах. Він постійно малював улюблених героїв, знав напам’ять другорядних персонажів і навіть на телефоні в нього стояв дзвінок з мелодією з фільму.

За все його життя вона жодного разу не виконала жодного його бажання. Усі зусилля й усі ресурси кидалися на полегшення життя його сестри. Та їх все одно не вистачало. Про свої власні мрії і бажання мама забула вже давно. У її житті не залишилося місця ні кар’єрі, ні подругам, ні новим сукням, ні подорожам. Від нападу до нападу, від крапельниці до крапельниці. Нескінченний день бабака... І тут — Чарівник. Справжній. У якого можна взяти й попросити що завгодно. Звісно, правильно було б просити ліки. Або в крайньому разі маленький холодильник у палату, щоб не бігати через увесь поверх у загальний блок. Або теплу куртку собі: стара зовсім потріпалася, зиму обіцяли сувору, але ж і в аптеку іноді вискочити треба, і в магазин. Або курс реабілітації для дочки. Вона, звичайно, ніколи не навчиться ходити, але після реабілітації судоми не так крутять ніжки. Хоч деякий час. Це було б правильно, але...

...Я не побачу очі її сина, коли він розгорне подарунок під ялинкою. Втім, вона не побачить їх теж. Вони так само будуть у лікарні. Але я точно знаю, що в цей вечір він повірить у диво. Бо діти обов’язково повинні вірити в дива. Навіть ті, які дуже рано подорослішали.

А ще я знаю, що в нього чудова мама. Мама, яка вміє правильно загадати найзаповітніше бажання Чарівникові. Навіть якщо це видасться комусь дуже дивним.

Леся ЛИТВИНОВА, Благодійний фонд «Свої».

P. S. Цією історією Леся Литвинова поділилася на своїй сторінці у Фейсбуці. На неї відгукнулося стільки охочих підтримати цю родину, що до моменту, коли ми додзвонилися в фонд, «усі потреби родини були закриті». «Ця історія про те, що дива трапляються!» — підкреслила Леся.