Сьогодні пишеться нова історія України – у вогні і муках, у сльозах і стражданнях, на тлі щоденних випробувань, котрі наближають день великої Перемоги нашої нації над московською темрявою, що поглинула, звела у безвість життя кількох поколінь розумних і працелюбних людей. Сьогодні збирається золотий матеріал для «маленьких» приватних і колективних історій, які потім стануть частиною героїчних біографій та хронік. Одна з таких – професійна участь ліцеїстів із Піщанобрідського аграрного професійного ліцею у війні проти загарбника.

Із любов’ю і… здобою

Хтось воює зі зброєю, а хтось робить те, чого навчили не військові інструктори, а цивільні, цілком мирні, викладачі, наприклад, кулінарних дисциплін. Уже згаданий заклад із першого дня війни працює, як велика штатна пекарня ЗСУ. Тільки на добровільних засадах, на щирих емоційних імпульсах. Станом на ранок 30 березня цей навчальний заклад випік і передав через волонтерів на передову понад 52 тисячі одиниць виробів. Акція допомоги фронту, що почалася вісім років тому, після 24 лютого набула абсолютної обов’язковості (волонтерство в режимі нон-стоп), гасло «Нагодуй українського військового!» стало порядком денним для цілого колективу, об’єднаного ініціативою директора ліцею Тетяни Ліщенюк. До цієї справи доєдналися десятки людей з Піщаного Броду, з усієї Добровеличківщини, з Кропивницького і навіть із-за кордону.

«Ми випікаємо по півтори тисячі штук смаколиків щодня, – розповіла Тетяна Ліщенюк. – Усе це старанно пакується і щодня в найсвіжішому вигляді доправляється на солдатські кухні. Ми знаємо, що військовому треба бути ситим, а не лише посмакувати, тому й печемо котлети в тісті, пиріжки з печінкою, з капустою, з яйцями та зеленню, з сиром та зеленню. Для рогаликів із вишнями чи з яблуками також знаходиться місце в посилках. Люди допомагають нам всім миром. Спонсорів-благодійників багато. Так, сир нам передає мій колишній учень – фермер. А моя подруга, керівник господарства Ніна Селецька забезпечує кухню борошном. На борошно ж дає гроші (уже вісім років поспіль) й адвокат із Кропивницького Наталя Сумська…»

Не рідко ситну здобу в посилках доповнюють запашною ковбасою або салом, придбаними за кошти благодійників. «Як же нам, українцям, воювати без національної стратегічної «зброї»?! – посміхається директор.

У кожної важливої місії чи просто корисної справи є і прозаїчний канцелярський зворотній бік. «Маю на увазі фінансові звіти, – зауважує Тетяна Ліщенюк. – Пишу їх щодня для всіх волонтерів – і «врукопашну», і на сторінці в соціальній мережі. Щоб усі знали, куди витрачаються кошти. До речі, мені багато пишуть, в тому числі – з-за кордону. Допомагають, щось підказують. Дехто звертається до мене, як до місцевого Арестовича, за порадами і заспокійливими словами. Хтось навіть вважає всесильною і пише аж із Чехії, що треба допомогти хлопцям під Херсоном боєприпасами. Я, звичайно, готова віддати на фронт усе, буквально до останнього, але снарядів у нас немає, а наш ліцей – не бронетанковий завод».

Волонтери – залізні люди

Заряду оптимізму, що замішаний на гніві й рішучості зробити для перемоги все можливе й неможливе, Тетяні Ліщенюк, здається, вистачить не лише на себе і на весь колектив ліцею, а й значно більше. Мабуть, цьому сприяє і щоденне спілкування з волонтерами організації «Серця матерів Кіровоградщини».

«Учора ми, мабуть – уперше, запізнилися зі своєю посилкою. Гумконвой пішов без наших пиріжків, – розповідає Ліщенюк, і цей момент важливий для розуміння того, що собою являють будні волонтерів Кіровоградщини. – Запізнилися через похорон молодого чоловіка, воїна, батька трьох дітей, найменша дитинка якого народилася без нього. Він її так і не побачив… Сьогодні ми передали для неї памперси… Отже, доїхали ми з Піщаного Броду вже після відправлення продовольчої допомоги і була загроза, що хлопці в окопах залишаться без свіжих і пахучих пиріжків. Але волонтер Антон сів за кермо і сам повіз на передову нашу здобу. Вони там усі такі – сміливі й відчайдушні».

На службі Федя

До речі, про гримучу суміш під назвою патріотизм, де ненависть до ворога є незамінним інгредієнтом. Розмірковуємо з Тетяною Ліщенюк про трьох дітей-сиріт убитого на війні чоловіка, які виростуть і вже ніколи, ніколи не назвуть росіянина братом-слов’янином чи ще якимось там братом. У неї самої є маленький онучок, який багато днів разом із мамою провів у підвалі на Київщині, ховаючись від бомб і ракет. Йому – три з половиною роки.

«У нас сьогодні не тільки дівчата-поварихи зайняті, – констатує соціальну й гендерну справедливість директор. – Допомагають їм, чим можуть, і хлопці. Приміром, зварювальники відремонтували стару тістозмішувальну машину. Тепер Федя, так ми назвали цей апарат (щоб ні з ким не плутати, бо в ліцеї жодного хлопця з таким іменем немає), місить тісто зранку до вечора. А в дівчат руки потихеньку стухають, бо вже були, як у боксерів після бою. Тепер і пиріжки набагато легші та смачніші, бо тісто після Феді більше насичене киснем. Словом, наша «біолабораторія» працює без упину – на перемогу. Так само без упину я дякую всім, хто допомагає нам радувати воїнів. Все буде Україна!»

Фото надано автором.