Прощання з полеглими героями відбулося на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища. До церемонії долучилися рідні, друзі загиблих, воїни ЗСУ, сотні земляків, представники громадськості та місцевої влади. Панахиду відслужив єпископ Кропивницький і Голованівський ПЦУ Марк.
Про загибель доньки і зятя повідомила громадська діячка, голова ГО «Територія успіху», одна з координаторів Гуманітарного центру з надання допомоги переселенцям у Кропивницькому Інга Дуднік. На своїй сторінці в Фейсбуці Інга, зокрема, написала, що намагалася прийняти вибір Тараса і Ольги змінити цивільні професії на зброю у руках заради захисту українського народу.
Тарас Мельстер — син керівника громадської організації «Флора» Людмили Шестакової, працював в IT-компанії. А Ольгу Мельстер земляки знали як прекрасну художницю-кондитера.
У перший день повномасштабного вторгнення Ольга написала в Інстаграмі:
«Ще вчора публікувала пост про те, що страшно починати готувати пряники. Як смішно це читати сьогодні. Сьогодні я вперше зрозуміла, що таке СТРАШНО. Сьогодні я прокинулася та дізналася, що у нас війна. На нас напали. Йдуть обстріли в різних точках країни, обстрілюють мирне населення. Я вперше лягаю спати і не знаю, що буде, коли прокинуся.
У російських новинах бачу, що їхні солдати йдуть нас звільняти, або доводити, що ми — не країна. Але я тут народилася та живу 30 років. Нас нема від кого звільняти! І доводити нам нічого не треба. Ми просто мирні жителі, які просто хочуть жити у своїй країні.
Ще сьогодні чула, що Росія не могла інакше, бо її могли атакувати. Зазвичай, коли бояться нападу, то зміцнюють кордони. А напад ВИПРАВДАТИ НЕ МОЖНА. Як би зараз не викручували історію, що би не відбувалося в минулому. Війна йде зараз, і виправдання цьому немає. Це військове захоплення території. Колись так напала Німеччина...
Нині одна надія на нашу армію. Солдати стоять. Ми віримо у них. У них за плечима сім’ї та діти, все мирне населення. Відступати нема куди. Ми віримо, що вони втримають оборону і не пустять загарбників до міст...
Сподіваюся і Вірю».
А вже зовсім скоро Ольга і Тарас самі стали захисниками. Молода жінка — кухарем, її чоловік — водієм. Вони служили разом, в одній бригаді, яка захищала Сєвєродонецьк.
...21 червня подружжя загинуло. Українські підрозділи зазнавали тоді тяжких втрат. Ольга і Тарас разом зі своїми однополчанами до останнього подиху виконували наказ командира.
Вони кохали один одного та мріяли про довге і щасливе життя разом. Але понад усе вони любили свою Україну. Тому, коли підступний ворог прийшов на їхню землю, вони не могли не піти її боронити.
Їхні матері пишаються своїми дітьми: вони виростили і виховали справжніх воїнів-патріотів, янголів-охоронців. Ними пишаються вдячні земляки. Світла пам’ять Олі і Тарасу! Доземний уклін за наше життя!
Кіровоградська область.
Фото з відкритих джерел.
