У Новоукраїнці їх називають «гості нашого міста». «Біженці» звучить дещо образливо. Адже нам — тим, хто вдома — цього не зрозуміти. Ми не надягали їхнє взуття і не проходили їхні дороги. Дороги, які вели від рідного дому, під обстрілами, повз зруйновані міста і села, повз повні безпорадності очі тих, хто залишався...
Під одним дахом
Дві родини з дітьми (на знімку), які знайшли прихисток у місті завдяки небайдужим новоукраїнцям, залишили Сєвєродонецьк в березні.
«Полишили все, бо треба було рятувати родину від постійних обстрілів. Спершу вагались, але коли в усі п’ять будинків, які були поряд, влучили рашистські снаряди, сумнівів не залишилось», — розповів Володимир.
До Новоукраїнки вони з двома дітьми приїхали, дослухавшись поради товариша, з яким Володимир працював на підприємстві у Сєвєродонецьку.
— Він сказав: «Тут дуже хороші люди, тут допоможуть...» І справді, ми просто шоковані теплою зустріччю і турботливим ставленням до нас у громаді, — поділився приємними враженнями чоловік. — Нам надали будинок для безплатного проживання, дівчата-волонтери постійно підтримують із нами зв’язок, допомагають із вирішенням і гуманітарних, і побутових питань. Нас забезпечили всім найнеобхіднішим. Дали пральну машину, холодильник, посуд — усе задарма...
Його дружина Світлана розповіла про те, що вони навіть допустити не могли, що все затягнеться так надовго. До війни чоловік працював на великому, потужному підприємстві, яке виготовляло гідравліку для сільгосптехніки.
Мав ще й інші захоплення, які приносили дохід у родину — майстерно виготовляв ножі різної складності, працював тренером і суддею з більярдного спорту та мав ще багато інших навичок, які робили його затребуваним у мирному житті. Як уточнила дружина: «Він має 17 професій: машиніст бульдозера, грейдерист, зварювальник, слюсар, водій... А ще займався виготовленням гідравліки високого тиску. Обслуговував комбайни John Deere, New Holland, трактори, бурові станції... Добре володіє ковальською справою. Тож чоловіка як висококваліфікованого фахівця завжди цінували».
Поєднало пологове
Але війна змінила звичний устрій життя, плани і сподівання. З минулого вони взяли з собою двох дітей та ще куму і подругу — Інну з сином Владиславом. Уже на новому місці, в Новоукраїнській музичній школі, хлопець готувався до вступу в Хмельницький фаховий музичний коледж імені Владислава Заремби.
Зі своєю майбутньою подругою, з якою вони і сьогодні ділять усі життєві проблеми та разом згадують довоєнне життя, Світлана познайомилась у пологому відділенні, де народжувала донечку, а Інна — сина. Відтоді потоваришували, поріднилися. Діти теж заприятелювали. Тож і тепер, коли лихо нагрянуло в Україну, вони разом долають труднощі.
Опанували нове, але мріють про рідне
У будинку родини платять лише за світло. Жінки радо і з гордістю показують дбайливо доглянутий город — навесні вони встигли засадити його та вже зібрали доволі непоганий урожай овочів. А ще у їхній спільній садибі радують посаджені ними квіти. Володимир теж без справи не сидить. Їм радо допомагає господар дому Микола, який живе навпроти, а баба Оля приносить молоко. Майже одразу після приїзду поселенці встановили на вулиці туалет, обладнали літній душ, звели альтанку. Нині допомагають волонтерам в облаштуванні інших будинків для переселенців. І мріють про повернення до рідної домівки.
«Як закінчиться війна, повернемось додому, але лише в тому разі, якщо це буде Україна, — зауважують жінки. — Все відбудуємо...»
Новоукраїнка
Кіровоградської області.
Фото автора.
