Ми часто пишемо про переселенців внутрішніх, справедливо вважаючи, що земляки, які рятуються від війни в Європі чи за океаном, і краще захищені, і уваги мають достатньо. Насправді ж їм без нас сонце світить у півсили, а нам без них дихається не на повні груди. Тож варто час від часу «перекидати місток за горизонт», згадувати добрим словом наших біженців і... отримувати корисну інформацію.
Через Польщу до Ірландії
Після «сто першої» тривоги та чергової неспокійної ночі у метрополітені адвокат Людмила Шурпо залишила столицю. В якийсь момент спина відмовилася тулитися до холодної мармурової стіни, нерви припинили служити механізмом захисту від стресів, а мозок попросив перепочинку. За Київ точилися бої, городяни манівцями вибиралися на львівську дорогу й прямували далі.
З пригодами жінка доїхала до Хмельниччини, далі дісталася Варшави (жила в центрі для біженців), потім у Гданськ... На Балтійському морі було добре. Але невелика квартира, в яку добросерді поляки з турботою селили українців, стала «рукавичкою». Коли поряд із тобою виживають люди, які не можуть собі дати ради (наприклад, сім’я з маленькими дітьми), швидко замислюєшся: «А може, я вийду з цієї теплої хати, ускладню собі завдання, але полегшу долю менш пристосованим?».
Літак до Дубліна переніс від близьких нам за мовою і побутом братів-поляків у інший світовимір — у культурний простір англосаксів із підвищеними ставками на самореалізацію. У Польщі, принаймні в перші місяці війни, ніхто не вимагав від біженців знання мови, працевлаштування чи складання перспективного плану на перебування в чужій країні. Ірландія — гостинна, але вільними, як вітер, тут мають право почуватися лише лепрекони (чарівники з міфології), кудлаті вівці та рожеві конячки. Кожен ірландець, який прагне суспільної поваги, мріє заробити собі на хліб простою працею.
Графство Клер
У підсумку Людмила Шурпо дісталася міста Лісдунварна на березі Атлантичного океану. І вперше за чотири місяці змогла спокійно обміркувати своє становище.
«Серед українців-біженців до Ірландії ми були першими. На всю процедуру реєстрації особи та поселення витратили кілька годин, — розповіла жінка. — Нам із подругою до вечора першого дня вже й кімнату в готелі надали. А згодом, дуже швидко, і весь пакет допомоги. Для тих, хто прибуває з України сьогодні, ця процедура може розтягнутися на місяці...».
Зі слів Людмили, у графстві українських біженців мало не стільки ж, як і корінних жителів. Українська з російською конкурують на вулицях з англійською. Ірландцям, зрозуміло, не треба свого Краматорська чи навіть Тернополя. Тому подолання «мовного перевалу» за встановленими правилами інтеграції у нову спільноту — важливий критерій. Інтелектуальні, добре оплачувані посади — перспектива для тих, хто візьме мовну висоту. Та передусім перепустка в світ «своїх людей» — це бажання працювати. А добра англійська — вже бонус, можливість орендувати якісніше житло чи автомобіль, пити густіше пиво. Бо садівники, посудомийники, вантажники, котрим руки і м’язи потрібні більше, ніж мовні навички, Ірландії потрібні так само, як і продавці в крамницях або вихователі. До речі, тут нашим дипломам про вищу освіту, схоже, довіряють. Потрібно лише знати мову на належному, відповідному до заявленого в дипломі, рівні. Тож Людмила Євгенівна нині вчиться. Багато, по п’ять-шість годин на день.
Мова і добробут
«Мені одразу сказали, що можуть витратити на моє навчання тисячу євро, — розповіла киянка. — Ще є соціальні виплати і... кілька місяців на працевлаштування. Поступово допомога зменшується, тож хочу встигнути вивчити мову і набути потрібного соціального досвіду, щоб отримати пристойну посаду до того, як закінчаться ці гроші. Відвідую різні курси — волонтерські, адаптаційні для біженців, ірландської державної школи за оксфордською програмою. А ще намагаюся тримати себе у формі — ходжу плавати в басейн, відвідую арт-гурток, працюю за фахом. А дехто нічого не робить. Утім, більшість одразу шукає роботу, будь-яку. Хоча різниця між невисокою зарплатою і стандартною соцдопомогою незначна... Але ми, українці, активні за своєю натурою люди».
Дражлива тема
Тема повернення додому дражлива, зізнається Людмила. Її не порушують взагалі. Спершу всі хотіли повертатися, щойно визволять рідне місто, припинять стріляти... Нині на швидку перемогу не сподіваються і, якщо доведеться, зазимують тут... Лише одна жінка з її знайомих, одеситка, чесно зізнається, що планує залишитися в Ірландії. Бо... її чоловік — британець із Лондона. Його в Одесу до дружини пускали, а їй в Англію чомусь візи не давали. Тому зустрічаються вони в Лісдунварні...
«Вони точно переможуть!»
Про підприємливість українців та їхню вдячність за гостинність. Людмила розповідає: поселившись у готелі (в цьому конкретному мешкають понад 250 осіб), наші люди засумували без... роботи. «Садівники» взялися впорядковувати клумби, прибирати територію, щось саджати-сіяти. Компанія беручких до роботи жіночок випросилася на прибирання океанського пляжу і найближчого лісочка. Там дівчата з України, на очах у здивованих таким ентузіазмом ірландців, взялися чистити узбережжя: зібрали чималий віз сміття, видобули з двометрової глибини кілька мішків памперсів (на знімку)... Після того ірландці написали на сторінці в Фейсбуці: «Ми були в захваті від уміння українців дістатися самих глибин і виконати роботу так, як ніхто не зумів би. Вони точно переможуть у цій війні!».
Щоб подякувати господарям, наші зробили те, що до війни їх годі було вмовити зробити, — об’єдналися і здружилися. А зблизившись, згадали, що гарно співають, танцюють, за потреби можуть дати концерт. На одному з таких побувала пані Посол України в Республіці Ірландія Лариса Герасько. А коли наші виконували гімн, навіть сліз не стримала, сказала: «Ви потрапили в дуже добрі руки. Більше нічого не бійтеся!».
Цікавий факт. Жителі в Клері, мабуть, як і всі ірландці, цінують речі їхньої родини, громади, яких торкнулася історія. Приміром, у готелі може стояти й фарбуватися з року в рік двохсотлітня тумбочка, а на нове в магазині ніхто й не гляне. Може, через цю патріархальну добру вдачу ірландців так люблять у світі?! І саме в Ірландію звідусіль їдуть у відпустки! А не в Рязань...
«Найбільше мене вражає ірландська привітність, — зауважила Людмила. — Приміром, у їхньому кліматі, прохолодному і вологому (у середині липня повітря в графстві прогрівається вдень лише до 15 градусів), в українців починається депресія. А місцеві, коли сонце не виглядає з-за хмар, якщо на душі похмуро й безрадісно... ще більше усміхаються. Вони завжди звертаються до всіх з усмішкою, розпитують про життя-здоров’я, співчувають! Через цю шляхетну небайдужість до ближнього, до українців, через «Everything will be fine!» та «I’m so sorry!» на кожному кроці і ми стали більш чуйними та навчилися усміхатися. Якби не це, не знаю, як довго б ховалися зі своїми спогадами кожен у своєму кутку! Коли чуєш, як тобі кажуть «нам подобається турбуватися про вас!», хочеш відповідати взаємністю. Ми, українці, відчуваємо такі речі глибоко».
Фото надано автором.
