Автор після закінчення історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка майже 40 років викладав історію в Житомирській гуманітарній гімназії № 23 — одному з найкращих навчальних закладів України, асоціативному члену ЮНЕСКО.
«Поштовхом до написання цієї книжки став теперішній напад Москви на Україну, — пише Дмитро Шилюк у вступному слові. — Трагедією українців є те, що ніхто не знав і не знає правди про цю злочинну державу. Щоб дати правдиву інформацію, потрібно написати багато томів. У цій розвідці наведена лише невелика частина матеріалів...»
Як підтверджують наведені в книжці документи, війна України з Московією розпочалася не в 2014-му з нахабної анексії Криму та окупації частини Донбасу. І навіть не із 1654 року — від Переяславської ради, де Богдан Хмельницький підписав тимчасове перемир’я, але ті документи московити знищили й проголосили добровільне приєднання. А на тисячу років раніше.
Насамперед, певне, потрібно замислитися над тим, яке походження мають московити, котрі тепер називають себе Велика Русь і старшим братом України. Ще древні та багато пізніших європейських науковців зауважили, що на території, де нині Росія, ніколи не жили слов’яни. Найрадикальніший погляд на етногенез росіян виклав київський шляхтич Духінський, пише Дмитро Михайлович. Він твердить, що москалі не належали не тільки до слов’ян, а й до індоєвропейців узагалі. За даними американського українознавця О. Дражиньовського, українці і росіяни належать до зовсім різних антропологічних типів і не є «братами по крові».
У Х столітті київський князь Святослав Великий узяв ті землі під свою владу і зробив осадою (колонією) Київської держави. Відомий літописець Нестор (не всі його рукописи москва відкриває для істориків) зазначив, що тамтешні племена — чудь, весь, меря, мурома, черемиш, мордва, перм, печери, ям, литва, порсь, нарва, ліб — платять данину Київській Русі.
Територію тоді називали країна Моксель, або Московія. Навіть литовські історики писали: у жилах московських народів тече щонайменше 80% фіно-татарської крові. Підтверджень тому багато. Навіть назва столиці Москва фінською мовою означає «каламутна вода».
Московський історик В. Ключевський вважає, що Московська держава народилася в 1169 році. Це тоді, коли суздальський князь Андрій Боголюбський (син Юрія Долгорукого і половчанки) напав на Київ і зруйнував його. Київ тоді вже мав церкви, школи, архіви, але він був дуже ослаблений у війні з південними народами.
Тож не тільки українці, а й цілий світ має знати, що північно-східний сусід — то є злодій, котрий поцупив собі не тільки історію Київської Русі, а і її назву. Адже, за слов’янським правописом, їхня назва є прикметником. У відповідь на запитання: «Чий ти?» — московити відповідали: «Руський!» Хоча за етнічним походженням їх би треба назвати уральцями або алтайцями.
Тож назвавши себе Росією, або Великою Руссю, Московія тим самим стверджувала себе спадкоємцем і продовжувачем Київської Русі.
Влада московитів, як свідчать історичні джерела, завжди була дуже жорстокою. Так, цар Іван ІV любив брати участь у страті непокірних: він сам здирав пасмами шкіру з живих людей, відрубував різні частини тіла.
Катерина планово знищила Запорозьку Січ. Своїм указом вона ліквідувала посади гетьмана, сотників, старшин, а на їхнє місце поставила присланих з Московії чиновників, щоб керували в українських містах і містечках. Землю, що належала козакам, роздарувала своїм фаворитам. Заборонила українські мову, школи, церкви. А в церкві при хрещенні заборонила давати дітям українські імена: Олесь, Тарас тощо.
Такі царські традиції збереглися в московських володарів і до наших днів. Але, хоч як дивно, московський народ завжди своїх правителів любив, захоплювався ними.
Щоб люди не дізналися правду, історію України та Московії почали фальшувати ще з часів Петра І. Так, у 1718-му московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря — всі папери, зібрані впродовж 700 років. Усі інші атрибути та архіви України-Руси, пише історик Дмитро Шилюк, посилаючись на віднайдені джерела, були пограбовані вщент і вивезені до Москви.
Після третього поділу Польщі, в 1795 році, до Москви було вивезено всі архіви Литовсько-Руської держави — 600 томів.
Так триває вже понад тисячу років — від давніх часів і донині. Лише один приклад: в Україні немає жодних документів ані про Любарську чи Чуднівську битви на території нинішньої Житомирщини, внаслідок яких було підписано дуже позитивний для України Слободищенський трактат. І цих паперів нема — певне, вони в Москві, але для нас вони недоступні — тому що
Росія в тих битвах не вийшла переможцем. Так що житомирські історики, встановлюючи минуле свого краю, беруть потрібні документи в архівах Польщі. З давніх-давен Москва вміла тільки наступати й привласнювати собі чуже. Не тільки землі, підприємства, врожаї та трудівників, а й історію та культуру.
Дмитро Шилюк наводить у книжці цитату з досліджень Дмитра Левицького: «...Чужинець забрав не лише стародавнє ім’я України, не лише скреслив її з мапи Європи, ... а й низка українців або уродженців України: Лисенко, Боровиковський, Рєпін, Крамськой, Ярошенко і багато інших — стали «представителями русского искусства».
Московський народ за наказом своїх правителів завжди радо йшов загарбувати, поневолювати, обкрадати сусідні народи. Навіть класик російської літератури Федір Достоєвський писав: «Там, де стала московська нога — є московська земля».
На підтвердження цього є тисячі фактів. Коли в 1918 році офіцер червоної армії М. Муравйов узяв Київ, за кілька днів там було знищено 5 тисяч осіб тільки за те, зо розмовляли українською мовою, носили український одяг або мали у своїй оселі портрети Тараса Шевченка. За те саме тоді ж 10 тисяч було знищено в Одесі.
Московська диктатура в 20—30 роках ХХ століття нищила українців голодомором. Тодішній уряд направив до України 30 тисяч своїх уповноважених, щоб відбирали продукти. Ще в 1931-му, пише Д. Шилюк, посилаючись на документи того часу, люди в селах Житомирщини вже опухали від недоїдання. Найбільше під час голодомору вмерло селян у Бердичівському районі — 29%, Любарському — 30%, Чуднівському — 27%, Дзержинському (нині Романівському) — 25%.
Багато горя завдали українцям і репресії. Так, тільки в 1937—1938 роках лише в Новоград-Волинському районі на Житомирщині (це зазначено в тодішніх протоколах) виявлено 1300 «ворогів народу». Це були, як правило, вчителі, директори шкіл, священики.
Загалом в області в ті роки було заарештовано 120 викладачів вишів і технікумів (57 із них засуджено до вищої міри покарання), 1123 вчителі та 18 завідувачів райвідділів освіти, 12 музичних працівників, 27 журналістів (з них для 11 була вища міра). У ті роки на Житомирщині постраждали від червоного московського терору 25,5 тисячі жителів області, з них 18,8 тисячі розстріляли.
За неповними даними, від 1917-го до 1980 року в області репресували 85 тисяч осіб. Лише 10 жовтня 1938-го за одну ніч у підвалі НКВС розстріляли 408 осіб — ніби за належність до Польської організації військової.
приводу цього українські науковці писали: «Більшовизм за 25 років добився більше, ніж царі за 300. Він знищив цвіт народу, його інтелігенцію». Ця цитата теж наведена в книжці.
Ліквідувати багато українців московській владі допомогла і Друга світова війна. Досить згадати хоча б Корсунь-Шевченківську операцію 1943 року для визволення від окупації Києва. За документами тих часів, пише Дмитро Михайлович, форсувати Дніпро проти німецьких танків і гармат тоді кинули тисячі мобілізованих зі щойно визволених територій хлопчаків від 15 років та старших чоловіків до 52-х. Їм не дали ні зброї, ні одягу, не проводили навчання.
«Зброю відберете у ворога!» — сказали їм командири і погнали в Дніпро. Очевидці кажуть, що Дніпро тоді було червоне від крові. У тій війні фашистська Німеччина втратила 7 мільйонів своїх громадян. Радянський Союз — 47 мільйонів, з яких дві третини були українцями. От якою ціною дісталася нам перемога.
Багато запитань нині виникає не тільки у зв’язку з цим. Скажімо, всі знають, що червоний радянський прапор перемоги над Рейхстагом у травні 1945 року піднімали М. Єгоров та М. Кантарія. А про те, що там були ще два українці — Олексій Берест і Петро Щербина, чомусь ніхто не знає.
Так, у 1945-му було підписано довгожданий мирний договір із підкореною Німеччиною. Але потяг до війни, до нових захоплень територій у московитів не згас. У книжці наведено список московських бойових дій від 1169 року. Ось останні з них:
— 1945 — війна проти Японії;
— 1956 — інтервенція в Угорщину;
— 1979 — початок війни в Афганістані;
— 1995 — початок війни в Чечні.
До загарбницьких дій, пише Д. Шилюк, належить і війна проти Молдови в Придністров’ї, війни проти Грузії, Абхазії та Осетії, сучасна війна проти України.
А якщо додати до цього ще й радянський закон про освіту від 1989 року, де вчителям російської мови в Україні платили на третину більше, ніж таким самим вчителям математики, фізики, хімії, історії — політика держави-диктатора стає зрозумілою.
А український народ виявився мужнім, сильним і терплячим, пережив усе це. Звитяги додавали козацька слава, віра, любов до рідної землі, її синього неба і золотої ниви.
Тож чи варто дивуватись, що в московитів, зрештою, луснуло терпіння. Не стало терпіння, доти ці «прокляті хохли» або виздихають, або повтікають у Європу — і вони пішли на нас війною.
Ракетами і бомбами б’ють не тільки по нашому війську, а й по житлових кварталах, школах, дитячих садках, лікарнях. У Другу світову війну фашисти, що їм протистояла вся Європа, так не робили.
«Наша мета — знищити всіх українців і зрівняти їхні міста і села з землею», — заявляють москалі-військові у квітні — і знову спрямовують зброю на музеї та дитячі садки.
Світ повинен розуміти, що Україна захищає не тільки себе, а й усю Європу, пише Дмитро Шилюк, і Україні потрібно надати всю необхідну військову допомогу, поки не пізно, допоки ця чума не захопила інші країни.
І ще одне: історик Дмитро Шилюк переконаний: історію Московії потрібно вивчати ще в школах в усіх країнах Європи і не тільки, як нині вивчаємо історію Стародавніх Греції чи Риму. Такі знання допоможуть протистояти злу, навчать берегти свої кордони, звичаї і культуру.
Книжка Д. М. Шилюка «Московія — перед судом історії» — суто документальна. Вона базується на архівних даних та статтях місцевої преси. Саме там — усупереч цензурі — було опубліковано багато промовистих фактів.
Автор працював не сам — йому допомагали матеріали, віднайдені місцевими краєзнавцями: Георгієм Мокрицьким, заслуженим журналістом України, членом національної спілки краєзнавців; Русланом Кондратюком, провідним науковцем державного архіву Житомирської області; Геннадієм Махоріним, кандидатом історичних наук, доцентом; Нестором Думанським, учителем української мови Житомирської гімназії № 23; активістом «Просвіти» та Гельсінської спілки. Багато допоміг і Володимир Сергійчук — наш земляк, професор, доктор історичних наук.
Історію не потрібно переписувати, зазначають науковці. Потрібно тільки віднайти те, що ховали від нас віками, і добре вивчити його — заради світлого майбутнього нашої держави.
Людмила НАТИКАЧ,заслужений журналіст України.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
