Саме живе слово давало змогу відчути всю розпуку бездержавної нації, якій більшовицька москва мстилася за вічне прагнення волі.

Проте не менш важливими є й документи, які підтверджують усе сказане людьми, що вже дивилися в очі голодній смерті. Особливо ж вони цінні для встановлення кількості втрат українства в 1932—1933 роках. Скажімо, книга реєстрації на спецпоселенні Осокарівка в Казахстані за 1936 рік дає змогу не тільки переконатися в незламності депортованих сюди взимку 1933-го хліборобів Кубані, котрі вперто признавалися до своєї української нації, а й дізнатися про їхні втрати — з-понад десятків тисяч вивезених залишалося лише кілька тисяч... Скільки ж нащадків запорожців зі станиць Полтавської, Уманської, Іванівської, Незамаївської, Староджереліївської, Поповичівської, Канівської та інших загинуло в дорозі, скільки в казахському степу — поки що не встановлено.

Дуже важко визначити кількість жертв Голодомору і в Україні, бо ж далеко не скрізь збереглися навіть зафіксовані тоді свідоцтва про смерть невинно убієнних. А що вже казати про долю тих голодних, безіменні тіла котрих у кращому разі стягнули у величезні могили біля залізничних станцій, річкових портів чи прохідних великих будов на кшталт Дніпрогесу — інші ешелонами вивозилися, скажімо, з Конотопа чи Дніпропетровська в східному напрямку. А скільки ще виорюватимуться біля польових шляхів кістки невідомих жертв цього страхітливого злочину. Чиїсь же замулилися у водах Дністра чи Збруча, у поліських болотах, коли голодні українці намагалися вплав дістатися з «комуністичного раю» до капіталістичного світу за шматком хліба.

За рідкісним випадком збереглися матеріали про рух населення протягом 1920—1930-х років лише в окремих населених пунктах. І саме такі документи показують, наскільки неповна радянська статистика щодо втрат у період Голодомору-геноциду. Один з таких прикладів — Сенча Полтавської області. Щодо зазначених втрат у цьому населеному пункті, котрий у 1930-ті роки був районним центром, у Вікіпедії вказується про щонайменше 281 жертву. Але що можемо довідатися з аналізу руху населення за первинними документами, які збереглися в Державному архіві Полтавської області.

Всесоюзний перепис населення 1926 року зафіксував у Сенчі 3 322 особи. З того часу щороку тут збільшувалася чисельність мешканців — аж до 1932-го приріст коливався в межах 58—81 особа. Народжувалося по 128—152, а помирало вдвічі менше. Тож на початок 1932 року населення Сенчі сягнуло 3 669 жителів. І попри те, що тоді різко впала народжуваність і зросла смертність, на початку 1933-го загалом додалося ще 11 жителів.

Але в 1933-му все змінилося: народилося втричі менше до середнього в попередні роки, а тільки зафіксованих смертей виявилося майже у вісім разів більше. Скільки сенчан відійшло в засвіти без оформлення через сільську раду — ніхто не встановлював. Однак завдяки збереженим документам можемо констатувати, що втрати набагато більші, майже в чотири рази, бо мало б бути на час Всесоюзного перепису 1939 року 3 503 жителя, а виявилося тільки 2 555. З них народжених у 1933-му залишалося 22, у 1932-му — 31, у 1931-му — 42, 1930-му — 53,

1929-му — 50, 1928-му — 47, 1927-му — 51...
Якщо залишимо на природні втрати до 1932 року 10 відсотків, то все одно виникає закономірне питання: а де ще 458 дітей з 838 народжених у 1927—1933 роках — а це понад 45 відсотків?

Цей приклад непоодинокий. Скажімо, у Хоцьках Київської області нарахували до трьох тисяч жертв Голодомору-геноциду, з яких місцеві краєзнавці встановили імена майже 1 200. А свідоцтв про смерть за 1933 рік у Державному архіві Київської області — лише 643...

А що вже говорити про більшість сіл України, де не збереглося жодних записів актів громадянського стану?

Тому й доводиться шукати різні первинні документи, які можуть підтвердити катастрофічну смертність українців, особливо дітей шкільного віку. Наприклад, подекуди збереглися окремі матеріали, які вказують на наявність учнів початкової школи в різні роки. Так, журнал першого класу Лозівської школи (тепер — у межах міста Ромни Сумської області) з вересня 1932 року фіксував до 38 учнів, у травні 1933-го — лише 22, з яких на 1 вересня 1933-го залишилося 20... Тобто ті самі 45 відсотків нестачі школярів.

У вересні 1932-го до перших класів Петриківського району Дніпропетровської області прийняли 1 737 дітей, до других — 1 275, третіх — 1 126. А коли восени 1933-го Петриківський район увійшов до складу Дніпропетровського, то в других класах там рахувалося вже тільки 867, у третіх — 695, четвертих — 693. Так, тільки у 3-х класах недорахуємося вже 1 883 учнів. Знову ж ті самі 45 відсотків дитячих втрат.

А серед архівних матеріалів Хацьківської семирічної школи (тепер — Черкаська область) знаходимо звіти про обхід окремих сільських вулиць. Більш як половина учнів 1926 року народження з сільського кутка Джулаї, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932—1933 років. У тому числі двоє близнюків з двору Джулаїв, що дав назву цій сільській околиці, Яків і Михайло.

Відтак 1 вересня 1933 року за парти в цій школі могло сісти тільки 111 першокласників 1925-го і 1926 року народження (чимало з них тієї осені також пішли в засвіти), хоч згідно з даними сільради в Хацьках 1925 року народилося 150 дітей, а 1926-го — 159.

Красномовно засвідчує про значні втрати учнів цієї школи потреба в підручниках. Так, на 1932—1933 навчальний рік їх замовляли для трьох перших класів по 140 комплектів, для других — по 126, для третіх — по 88, для четвертих — по 110. А вже на 1934—1935 навчальний рік Хацьківська семирічна школа замовляла для народжених у 1926-му і 1927 році лише 127 букварів. Для других класів тільки 94 комплекти, тобто для тих, хто прийшов до школи 1 вересня 1933 року. Для третіх — 83, тобто для тих, хто прийшов до школи вперше 1 вересня 1932 року, а для четвертих (тобто другокласників 1932-го) —78.

Саме завдяки аналізу наповненості початкової школи в 1932—1940 роках із урахуванням кількості народжених у 1924—1932-х і вдалося визначити дитячу смертність в УСРР під час Голодомору-геноциду — 3 500 000. А якщо врахувати дитячі втрати Кубані й Нижнього Подоння, де вони сягнули 500 тисяч, то не важко порахувати загальну кількість втрат майбутнього української нації — чотири мільйони невинних душ. І це без дитячих втрат українців на Слобожанщині, в Поволжі, в Казахстані... А там також гинули голодні українці — від немовлят до сторічних дідів.

Дитяча смертність, як і дорослих, встановлювалася з використанням новітніх методик підрахунку втрат від схожих катастроф у сучасному світі. Відтак незаангажовані на щедрі зарубіжні гранти українські науковці й визначили загальні втрати в УСРР у 1932—1933 роках у кількості 9 108 500 і на Північному Кавказі в 1 391 500 осіб. А разом, за підрахунками на сьогодні, — 10 500 000 українців. Усе це ретельно перевірялося досвідченими правниками, котрі долучилися до проведення історико-криміналістичної експертизи, яка виконувалася на доручення Генеральної прокуратури України ще від 2009 року. Крім того, за дорученням Служби безпеки України проведено низку комплексних судових експертиз.

А ситуація з визначенням чисельності жертв Голодомору-геноциду в Сенчі — це віддзеркалення тих процесів, які склалися й відбуваються нині в Україні. Тож встановлення імен всіх невинно убієнних Голодомором 1932—1933 років — святий обов’язок усіх нині сущих українців. Попри те, що, мовляв, не всі країни світу визнають цей злочин геноцидом, якщо ми не зійдемо з дороги правди й не погодимося на визначені нам москвою ще в горбачовську перебудову 3,5 мільйона жертв. Як би нас до цього не закликали деякі зарубіжні меценати й наші доморощені пристосуванці.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.