Він запрацював у перших числах березня минулого року. Вирішили готувати традиційну українську страву вареники: ситно, смачно і що важливо — можна доставити на передову і у спеку, і в мороз. Зрештою, не лише на передову: смак тернопільських вареників знають і ті, хто ховався у підвалах Чернігова, Маріуполя, Попасної, інших міст.

У десанті не лише тернопільці. Багато переселенців: з Харкова, Донеччини, Херсона, Запоріжжя... Свою історію розповідає Ірина Хащенко з Попасної.

— Місто почали обстрілювати у березні. 13 днів я з невісткою й онуками сиділа у підвалі. Один з під’їздів склався у нас на очах. Виїжджали кількома легковиками, за кермом — подруги моєї невістки, які до цього їздили лише по місту. Коли добралися до Слов’янська і діти побачили кіоски з продуктами, то з усіх сил помчали щось купити поїсти. Без сліз про це не можу згадувати.

Як і про те блаженство, коли прийняла душ після двотижневого сидіння у підвалі та дороги. Завдяки волонтерам добралися до Ковеля. У приміщенні 24 особи. Тоді ми згадали про хлопців з 44-ї тернопільської бригади. Коли ще до великої війни вони були у Попасній, мої діти їм допомагали: приходили покупатися, попрати речі. Зателефонували їм. Так ми з невісткою, онуками і батьком невістки опинилися на Тернопільщині. Живемо у приміському селі Великий Глибочок. Звідти приїжджаю ліпити вареники. Коли зайшли у будинок, там були лише диван і шафа, але люди принесли все: меблі, одяг, продукти... Я їм так вдячна, словами не передати. Квартири наші розгромлені, повертатися немає куди, і коли подруги мене запитують, як далі бути, що з компенсацією, я відповідаю: «Спершу Перемога, а тоді все інше».

Ірина Гниляк плаче, коли згадує про сина, невістку і маленьку внучку, які не можуть виїхати з її рідного села поблизу Енергодара на Запоріжжі. Окупанти беруть відбитки пальців, вимагають документи і їхні, і тих, до кого їдуть, і все одно не випускають. Син жив у Маріуполі, втікав від війни у 2014-му і ось тепер. Запитує: «Скільки можна?». Ірину вивезли волонтери: вона онкохвора, перенесла важку операцію, без гормонів не обійтися. У Тернопільській обласній клінічній лікарні її поставили на ноги, і вона одразу приєдналася до кулінарного десанту. Зізнається, що праця хоч трохи відволікає від важких думок про рідних, які залишились в окупації.

І таких щемливих історій Леся Глинська знає багато. За цей час приїжджі та місцеві зріднилися, допомагають один одному, моляться разом. Ось жіночки з Харкова, які також ліпили вареники і вже повернулися додому, передали «Новою поштою» торт з вдячністю за тепло, яким їх тут оточили. Василь Кожуховський з Києва, котрий також уже повернувся додому, передав ножі — те, що потрібно на кухні. Спочатку приїжджі були замкнуті, занурені у свої біди-проблеми, але згодом відтанули, повеселіли.

Пані Леся очолює ОСББ двох будинків по вулиці Львівській. Коли почалася війна, багато мешканців, які працюють за кордоном, безплатно поселяли у своїх квартирах приїжджих. Вона їх також залучала до свого десанту, створила групу у Вайбері. Приміщення надає власник кафе Юрій Леськів. Його працівники Володимира Стефанко, Галина Феник, Галина Михальчишин, Мирослава Юрик, крім основної роботи на кухні, допізна варять вареники, охолоджують їх, складають у відра і заливають смальцем зі шкварками. Пан Юрій, у якого син також пішов на фронт добровольцем, доставляє готову продукцію своїм транспортом до логістичних центрів, а вже звідти їх везуть на передову. Розігріти вареники хлопці можуть в окопі на саморобних світильниках, які також передають волонтери. Картоплею, цибулею, борошном, салом допомагають фермери, благодійний фонд «Карітас» та інші добрі люди. Багато допомагають парафіяни церкви святого Пантелеймона-цілителя.

До процесу приготування вареників щодня залучені десятки волонтерів. Одні чистять картоплю, інші цибулю. Товчуть її чоловіки, тут потрібна сила. Тісто замішують також чоловіки.

Комп’ютерник із Харкова Михайло Поленок та професор тернопільського Західноукраїнського університету Володимир Горин можуть дати фору багатьом жінкам у замішуванні тіста, воно виходить пружне, гладеньке.

У багатьох «десантників» на фронті є рідні: сини, зяті, племінники... Кожен вкладає у вареники часточку свого серця, тепло своїх рук. А раптом і до сина потрапить зліплений мамою вареник.

А якщо й до синів інших матерів, то «На здоров’я, хлопчики!». Ви нині всі наші сини, бо захищаєте нас, рідну країну. У ці дні робота йде веселіше, бо присмачені вареники ще й колядками.

«Нова радість стала...» Дасть Бог, засяє і над Україною звізда ясна, прийде довгоочікувана Перемога.

Тернопільська область.

Фото автора.