Перепоховати Ватутіна можуть на Лук’янівському військовому кладовищі, поруч з могилами загиблих під час Другої світової війни.

За словами депутата Київради Володимира Прокопіва, після відповідних рішень Мінкульту та Кабміну перепоховання протягом одного дня може провести місцева влада.

9 лютого, після багатьох спроб активістів знести пам’ятник «видатного сталінського полководця», який опосередковано прославляє й ініціатора Голодомору-геноциду 1932—1933 років та Великого терору 1937—1938 років садиста Сталіна, монумент у центрі Києва нарешті демонтували і під об’єктивами десятків фотокорів вивезли вантажівкою.

Так через десятиліття карма наздогнала воєначальника, на совісті якого сотні тисяч загиблих «чорносвитників». Про «чорнопіджачників», «чорнопіхотинців», «чорнобушлатників», як явище під час визволення окупованих німецькими загарбниками територій СРСР, в радянський час було заборонено писати і говорити. Адже жахлива правда про те, як сталінські генерали кидали в бій, на вірну смерть, нашвидкуруч мобілізованих, ненавчених, неспоряджених і 16-річних і 65-річних чоловіків, розвінчувала міфи про Велику Вітчизняну.

Під час форсування Дніпра восени 1943 року, участь у якому брав Перший Український фронт, очолюваний Ватутіним, до бойових дій масово залучали «чорну піхоту» з українських сіл і міст.

Під час невдало спланованої Ватутіним і Жуковим Букринської операції армія зазнала величезних втрат. Упродовж півторамісячної битви за Київ, за даними українських істориків Володимира Кучера та Петра Чернеги, на Першому Українському фронті загинули майже 647 тисяч бійців. Інші дослідники називають меншу цифру — 400 тисяч. Інколи звучать і більші цифри — 1 мільйон та навіть 1,5 мільйона полеглих.

Дніпро за десятиліття змінив русло, і встановити кількість загиблих під час його форсування вже неможливо. Історик Тарас Нагайко зазначає: «Одна з жінок згадувала, що навесні 1944 року, коли скресла крига, то поспливало дуже багато трупів молодих хлопців у вишитих сорочках. Вона вважає, що це були мобілізовані з Полтавщини. Вона їх ідентифікувала за вишивками. Разом з учнями й із дорослим населенням ходили та складали трупи, присипали їх землею».

Букринська операція, у плануванні якої брав участь Ватутін, не лише одна з найкривавіших битв у Другій світовій війні, а й один із найбільших військових злочинів.

29 лютого 1944 року під час об’їзду військ уродженець села Чепухіного (нині Ватутіне Білгородської області рф) біля сіл Милятин і Сіянці Рівненської області потрапив у засідку вояків УПА й отримав поранення. Упродовж півтора місяця він перебував у київському госпіталі, де й помер 15 квітня. На початку своєї кар’єри член РКП(б) з 1921 року брав участь у бойових діях проти повстанської армії Нестора Махна й підрозділів УНР.

Як зазначає дослідник Сергій Єкельчик, похорон генерала у 1944 році, можливо, був найбільшим у воєнний час у СРСР. Прощання тривало три дні. Поховання воєначальника в Маріїнському парку, поблизу будівлі Верховної Ради УРСР та спорудження у 1948-му, до 30-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки, помпезного надмогильного пам’ятника заклало передумови культу «героїчного генерала» ще тоді.

Особливого змісту цей культ набув у 60-х паралельно з міфом про «Велику Перемогу». Офіційна радянська пропаганда зображала Ватутіна «видатним полководцем», у 1965 році йому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. В Україні та СРСР створюють музеї Ватутіна, його іменем називають населені пункти (місто Ватутіне на Черкащині) та вулиці. До пам’ятника у Києві приходять офіційні делегації і радянська молодь.

Пропагандистський дим приховує той факт, що Ватутіна поховали у вівтарі величного храму, зруйнованого більшовиками у 1930-х роках. «До 1917-го в парку і біля Олександрівської церкви ховати померлих було заборонено, — зазначає історик Олександр Кучерук. — У час Української революції 1917—1921 років в палацовому парку на початку листопада 1917-го з’явилася перша могила, згодом там поховано було кілька тисяч осіб, найбільше в час більшовицького терору січня-лютого 1918 року». Тоді під час терору, влаштованого командиром Червоної армії РСФСР Муравйовим, який видав наказ «про безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції» (російської), відбулися масові розстріли.

«Червоний Хрест зафіксував понад 5 тисяч вбитих, значна частина з яких похована у парку. Серед розстріляних троє членів тогочасного парламенту Української Центральної Ради. Місце основної спільної могили можна досить точно локалізувати. Поруч з Олександрівською церквою було поховано малолітнього гетьманича Павла Скоропадського. Локація втрачена», — додає Олександр Кучерук.

Є в парку і масові поховання жертв більшовицького наступу 1919 року, і більшовицьких вояків, що брали участь у придушенні антибільшовицького повстання отамана Зеленого, спецгрупи, що прибула з росії для вивезення з України продовольства і була знищена у вересні 1921 року повстанцями неподалік Фастова. Ховали тут і компартійних діячів.

«1934 року з поверненням столиці з Харкова до Києва і розташуванням у колишньому царському палаці тогочасного республіканського парламенту ВУЦВК у парку демонтовано Олександрівську церкву, одночасно ліквідовано більшість могил, покладено бруківку і асфальт. Залишено лише дві спільні могили та могилу А. Іванова (одного з учасників антидержавного січневого заколоту).

Під час Другої світової війни надгробки на тих могилах було демонтовано, а після війни встановлено, два з яких не збігаються з місцями поховань», — наголошує історик. За його словами, в період Української революції 1917—1921 років та подальші роки на території парку, переважно в північно-західній його частині (в бік будинку Верховної Ради та Маріїнського палацу) було поховано від 2 до 3 тисяч осіб у спільних та особистих могилах.

«Доцільно було б з використанням сучасних методів геолокації та на підставі документальних свідчень, збережених фотографій уточнити місця могил і по тому ухвалити рішення про меморіалізацію некрополя або перенесення могил у відповідніше місце», — каже Олександр Кучерук.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.