Наша держава раз у раз організовує спеціальні поїзди, аби вивезти загрожених чужинськими бомбами й ракетами та холодомором, як і варварством «визволителів», у безпечні місця. Від Ворскли й Дніпра до Тиси, Сяну й Західного Бугу розміщуються мільйони наших біженців на українських теренах, а ще мільйони подалися за державний кордон, особливо жінки з малечею. Хто з єдиною кровинкою, а хто з двома-трьома дітками заповнили всі вокзали прикордонних і далеких від рідної землі європейських міст.
У гірській Колочавській територіальній громаді на початку війни знайшли прихисток кілька тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Із часом багато хто з них повернувся додому або виїхав за кордон, але ще сотні людей через бойові дії в їхніх регіонах досі змушені залишатися на Верховині. Тут неймовірно красиво, але зима в горах — сувора і довга.
Треба бачити цю дивовижну картину, коли маленькі карапузи намагаються допомогти своїм матерям тягнути валізи з найнеобхіднішим у цій страдницькій дорозі або ж смирно сидять на них у геть запруджених коридорах вагонів, що мчать на захід. А назавтра в той самий Перемишль знову прибуде кілька пасажирських потягів із Києва, Львова, Одеси, Запоріжжя… І полегшено зітхають молоді жінки, що їхні дітки в безпеці, а ті здивовано й допитливо озираються на невідомі їм краєвиди.
Зовсім іншими були почуття й очі українських матерів та їхніх дітей 90 років тому, коли вони пробували шукати порятунку від голодної смерті за межами УСРР. На захід не могли пробратися, бо стріляли в спину радянські прикордонники, а багато потонули в Збручі чи Дністрі. З росії Сталін наказав виганяти голодних українських біженців ще з червня 1932 року, оскільки, мовляв, вони своїм «скигленням» розкладають тамтешні колгоспи.
І чи не першими потрапляють під цей удар голодні українські діти, яких виловлюють по російських містах і відправляють до УСРР. Скажімо, в липні 1932 року зібраних на вокзалах москви маленьких прохачів хліба — замість нагодувати — відсилали до Києва, а з Калуги — до Конотопа… Бо ж вони, бачите, нібито не розуміють російської мови.
А коли через кілька місяців, після вивезення всього зерна з УСРР, мільйони голодних українців вирушили до багатих на продовольство російських і білоруських міст, а кубанці — ще й у Закавказзя, то тиран всіх народів Сталін просто заборонив їм виїзд з УСРР і Північного Кавказу, прирікаючи на голодну смерть. А тих, хто зумів пробратися через загороджувальні загони чекістів, заарештовували й під конвоєм вивозили назад. Для них це було вироком смерті, як і тим, хто не дочекався на якийсь харч з «братніх» росії чи білорусі.
Ми й досі не знаємо точної кількості цих жертв, чим негайно скористалися заангажовані на московські наративи ще з часів горбачовської «перестройки» офіційні науковці, намагаючись утвердити в суспільній свідомості кількість втрат українців у 3,5 мільйона осіб. Тим паче, що таким дослідникам ще й доплачують із спеціальних закордонних грантів.
Виправдовуючись нібито знищенням усіх документів у 1941 році в Києві, вони придумали методику підганяння потрібних цифр для того, щоб обґрунтовувати визначені ще 1989-го показники втрат для України. А всіх, хто апелює до документів, що збереглися в наших архівах, самопризначені нарциси (академічні демографи й окремі історики) звинувачують у нефаховості й маніпуляціях.
Так, спроби встановити втрати дітей через наповнення обов’язкових тоді початкових класів у 1932—1940 роках, оголошуються цими «метрами» абсурдом, оскільки такий підхід руйнує схему одержання визначеного за межами України результату.
Але це означає, що ми не повинні вірити уповноваженому бюро Зінов’ївського міськпарткому, котрий уже в лютому 1933 року свідчив: «На 50% спорожніли школи. На школярів жалко дивитися, діти бліді й жовті».
Чи владі Петриківського району Дніпропетровської області, де порівняльна таблиця кількості учнів початкових класів зафіксована ось так:
А чому ми не повинні вірити вчительці першого класу Хацьківської семирічки Смілянського району тодішньої Київської області, яка подвірним обходом улітку 1933 року виявила, що більше половини можливих учнів з одного сільського кутка Джулаї, яких хотіли мобілізувати семирічними до школи, не пережили Голодомор 1932—1933 років. І на клаптику паперу ця вчителька так і записала про тих майбутніх школярів, котрі вже відійшли у засвіти: «Помер 33-го року».
І чому автор цих рядків має не довіряти своєму вчителеві історії з Ружинської середньої школи на сучасній Житомирщині Василю Лукичу Заморському, першокласнику Хейлівської семирічки 1932 року, котрий згадував, що
1 вересня 1933 року до другого класу прийшло трохи більше половини його однокласників?
Зрештою, як тоді сприймати розрахунки Держплану УСРР від 15 вересня 1931 року з реальною кількістю дітей, що мали прийти восьмирічними 1 вересня кожного року до першого класу по всій Україні? Адже ця методика дає можливість переконатися, що 1939 року, скажімо, восьмирічних дітей мало б бути 772.111, а тодішня статистика виявила їх тільки 509.456. Питання: а де ж 262.655?
Подібні питання виникають і щодо інших дитячих вікових груп (0—14), які зазнали втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років.
Отже, згідно з розрахунками Держплану УСРР, в 1931 році (ця методика використана й щодо народжених у 1932—1933 роках) дитячі вікові групи 1932—1933 років (0—14) у 1939 році мали налічувати 10.763.751 осіб, а було 6.595.527. Таким чином, втрати становили щонайменше 4.168.224 дітей.
Бездержавна Україна не змогла тоді ці невинні душі врятувати, бо москва свідомо їх нищила, як це робить і сьогодні, аби зникла з політичної карти світу окремішня українська нація. І про це там мріють з часів Переяславської ради 1654 року, а особливо від «вражої сучки» Катерини ІІ, котра, вириваючи булаву в останнього гетьмана Кирила Розумовського, повеліла «делікатним способом» українців зросійщити.
Тож уже через сто років після царський міністр Валуєв просторікував, що українців нібито «нє било, нєт і нє может бить», а нинішній правитель росії путін блудить про якийсь «єдіний народ», при цьому хоче нас і далі «денаціоналізовувати».
Але ми вже маємо власну державу, яка незалежно від росії вирішує долю своїх громадян, насамперед дітей. Щоб останні не були депортовані до країни-агресора, де їх по-справжньому денацифікують, змусять у майбутньому йти завойовувати для неї чужі землі, як це роблять сьогодні багато українців на службі в москви, стріляючи ракетами й снарядами по рідних домівках, де ще живуть їхні батьки, брати й сестри, або ж руйнуючи могили своїх предків на сільських цвинтарях.
Українських дітей рятують, аби вони змогли здійснити свої мрії і прославити українство, як це вдалося синам нашої нації, котрі народилися у вільному світі. Наприклад, Мирон Куропась (1932) став першим помічником президента США з питань національних меншин, а Михайло Яримович (1933) узяв активну участь в організації польоту американських астронавтів на Місяць.
Тож Україна сьогодні рятує своїх дітей для їхнього майбутнього на рідній землі й у всьому світі.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
