Протягом 2013 року з ініціативи президента Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого Валентини Стрілько резонансно відбулися регіональні науково-практичні конференції з проблем національно-патріотичного виховання дітей і молоді. Генеральним інформаційним спонсором всеукраїнської акції виступила парламентська газета «Голос України».

Одним із активних учасників конференцій був доктор педагогічних наук професор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова академік Юрій Руденко (на знімку). Він 40 років досліджує проблеми відродження і розвитку української національної системи освіти. У доробку науковця — понад 500 навчальних програм, монографій, посібників. Широкому загалу освітян, громадськості відомі його книжки «Українська козацька педагогіка і духовність», «Виховання національно свідомої особистості», «Основи сучасного українського виховання», «Виховання патріотизму в учнів і студентської молоді» (2010) та ін.
— Юрію Дмитровичу, яке, на вашу думку, місце посідає ідея національно-патріотичного виховання в суспільному житті, сучасній українській педагогіці?
— Здобувши державну незалежність, наш народ понині переживає складний, суперечливий перехідний період, який позначається на стані розвитку культури, науки і освіти. Є багато чинників, які гальмують процес творчого відродження і розвитку національно-патріотичного виховання підростаючих поколінь. Тому, на жаль, статус цієї доленосної проблеми, рівень виховання в дітей і молоді любові до України має бути значно вищим. Якщо в перші роки незалежності патріотичне виховання бурхливо і успішно розвивалося, то нині воно перебуває в стані глибокої кризи.
— Як видно з вашого наукового доробку, наш народ має багату спадщину патріотичного виховання. 
— Річ у тім, що український народ вважається педагогічно обдарованим. Маємо багатющу спадщину народної, тобто етнічної педагогіки. Торік ми відзначили 25-річчя творчого відродження козацької педагогіки. Століттями виховувалася патріотично налаштована молодь засобами рідної мови, фольклору, національної символіки, численних народних мистецтв тощо. Маємо блискучу плеяду європейського рівня класиків педагогіки О. Духновича, К. Ушинського,  М. Драгоманова, Г. Галагана, психологів І. Сікорського, В. Янева, Я. Яреми та ін., ідеї яких переважній частині педагогів-практиків не відомі.
За останні 10—15 років МОН і НАПН України не зробили істотних системних змін, реформ у галузі освіти і виховання. На державному рівні цілеспрямовано і в комплексі не досліджуються, не пропагуються і не реалізуються вітчизняні здобутки. За державний рахунок не перевидаються твори класиків. Правлять бал високопосадовці, які навіть не знають української мови і культури. Криза в вихованні поглиблюється і тим, що похапцем запозичуються окремі частини, блоки освітньо-виховних систем інших народів, і при цьому не враховуються, нехтуються культурно-історичні, національно-духовні засади — національний характер, світогляд, самобутнє мислення, ментальність українців.
— Які саме «національні родзинки» забезпечують високу ефективність патріотичного виховання дітей і молоді?
— У педагогіці діє непорушний закон: виховання любові до Матері і Батька, національних цінностей і святинь найбільшою мірою сприяє вихованню любові і пошани до всіх Матерів і Батьків, національних цінностей і святинь інших народів. Таким чином, діти і підлітки мають отримати максимум знань про рідну природу, героїзм народу і видатних предків, про визначні наукові відкриття й інші здобутки українців.
— Які стереотипи, штампи існують в мисленні багатьох керівників освіти, прорахунки в розв’язанні завдань виховання глибокого патріотизму?
— Вважаю, необхідно застосовувати в щоденній роботі наукові терміни, поняття «українське національне відродження», «український патріотизм», «виховання українського патріотизму», «національно-патріотичне виховання», які підкреслюють і розкривають україноцентричність патріотизму.
На жаль, багато управлінців, науковців і педагогів-практиків стереотипне висловлювання «загальнолюдські та національні цінності» трактують по-різному, ненауково, суперечливо. Частина з них, наприклад, підкреслює вищість, пріоритетність загальнолюдських цінностей перед національними.
— Нині вельми поширеною є думка, що в період глобалізації та інформатизації суспільного життя чим раніше діти починають вивчати іноземні мови, тим краще. Юрію Дмитровичу, як це вивчення позначається на стані патріотичного виховання?
— Це та проблема, над якою мало хто глибоко замислюється. А тим часом батькам, педагогам, чиновникам від освіти необхідно знати, що класики вітчизняної і зарубіжної педагогіки Я. Коменський, Ф. Дістервег, К. Ушинський, Б. Грінченко, Г. Ващенко, С. Русова, О. Потебня та ін. переконували, що дошкільнята та учні початкової школи повинні вивчати тільки рідну мову (крім випадків, наприклад, для філологічно обдарованих чи для тих, для яких рідна і державна мова не збігаються). Історичний досвід і класики педагогіки переконливо довели, що в ці вікові періоди малята масово не повинні вивчати дві-три мови, бо це суперечить нормальному природному розвитку — інтелектуальному, моральному, духовному, зокрема, патріотичному вихованню. Так, К. Ушинський доводив, що тільки здібні діти можуть вивчати другу мову з 7—8, а переважна частина — з 10—12 років.
А в нашому суспільстві, ослабленому культурно, морально і духовно, вони ще з колиски змушені засвоювати, як правило, українську і тенденційно поширену російську, а діти національних меншин — ще й материнську. Зі слів міністра освіти і науки п. Табачника береться твердий курс (не підтверджений жодними науковими аргументами) на вивчення з 2 класу другої європейської мови. Враховуючи, що кожна мова містить у собі окремий національний зміст і є носієм та творцем окремого національного способу мислення (отже, український спосіб творення дійсності, розвитку культури гальмується і витісняється), можна твердити, що в нас формуються не українські патріоти, а якісь «поліглоти»-космополіти... То чому нас дивує, що більше половини молоді прагне покинути Україну? Відповідальність за таку драматичну ситуацію лягає насамперед на МОН України і НАПН України.
— Що насамперед треба робити, аби в країні активно почався процес докорінного поліпшення національно-патріотичного виховання?
— Передусім необхідно кожному освітянину, науковцю і педагогу-практику, а насамперед керівному складу профільного міністерства та академії педнаук глибше усвідомити історичну відповідальність за долю підростаючих поколінь, за нарощення морального, інтелектуального і духовного потенціалу суспільства. Слід створити, зокрема, творчу групу з представників МОН і НАПН, провідних учених і вчителів, яка б узагальнила результати проведених цього року з ініціативи Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого науково-практичних конференцій і підготувала проект документа щодо вдосконалення національно-патріотичного виховання дітей і молоді. 
Із цим документом треба звернутися до парламенту, який має прийняти закон України про виховання українського патріотизму, і до уряду про створення відповідної державної програми, яка б фінансувалася з бюджету.
Є нагальна потреба надрукувати масовим тиражем твори класиків вітчизняної педагогіки, а також книжки, навчальні посібники про найвизначніші перемоги українців за волю, про видатні відкриття, винаходи співвітчизників, здобутки земляків світового рівня в різних галузях життя тощо.