Після мандрів у далекі світи чи в сусідню область і навіть після роботи люблю повертатися до своєї домівки. У передчутті легкого аромату улюблених парфумів у передпокої, спокою від корінців перечитаних і не перечитаних книжок на полицях, затишку рівного вогника свічки. А також надійного захисту від світу за її стінами, коли насуваються неприємності.
З усіх усюд люблю повертатися у свій дім. Але я ненавиджу дорогу до нього. Від аеропорту, спорудженого за останнім словом сучасної архітектурної та іншої науки, але в якому прибиральниці не навчені чистити унітази.
Мені пече, коли повертаюся потягом, в якому й досі безапеляційно наказують пасажирам: «Швиденько склали постєлькі та принесли їх до купе провідника!». І ще далеко від міста «милуєшся» його задвірками, захаращеними мотлохом, халабудами, смітниками, кількість яких дедалі збільшується, що ближче состав дістається центру. Мені щоразу хочеться запитати у відповідальних за цю сферу, чому вони вирішили, що приколійні території — саме те місце, куди слід викидати непотріб і виливати помиї?
Про реконструйований Центральний залізничний вокзал, його південне приміщення, підземні переходи, входи-виходи до платформ — годі казати. Складається враження, що ані замовник, ані проектанти й гадки не мали, що пасажири рушають у поїздку з валізами. А надто, прирікши подорожніх тягнути їх на собі. Невже не здогадуються, що вони — на коліщатах і потребують пандусів, які на вокзалі відсутні. Могли б стати в пригоді ліфти нового підземного переходу з виходами на платформи, але вони... замкнені. Та й про кіоски, якими негайно забудували цей перехід і які звузили його наполовину, — теж годі казати.
Те саме і в київській підземці. З дамською сумочкою нею пересуватися можна, а от із багажем, не кажучи вже, приміром, про велосипеди, дитячі чи інвалідні візки, — справжня катастрофа. Оскільки ні саме метро, ні вагони абсолютно до них не пристосовані, а ліфти й узагалі не передбачені. Та й пандуси на входах-виходах не скрізь облаштовано.
Справжній безлад створюють МАФи поблизу станцій метро, на зупинках громадського транспорту, які глава адміністрації Олександр Попов не тільки іншим ЗМІ, а й «Голосу України» зокрема, клятвено пообіцяв демонтувати. Після чого їх кількість зросла.
Продираючись крізь ряди торговців, коли йду з дому чи повертаюся туди, навіть не вміючи брутально лаятися, знаходжу такі слова на адресу всіх, хто влаштував ці базари. Бо базар є базар — з усіма наслідками, що звідси випливають: бруд, сміття, пацюки, а вранці та ввечері безупинний рух різних транспортних засобів та робітників. Що природно, бо у торговців своя робота: привезти, розкласти, відвезти. Але коли вони це роблять, то перехожим подітися немає куди.
Це ж треба так не любити Київ, щоб перетворити його на смітник! Як довго триватиме ця нелюбов? Довго, бо міська влада разом із депутатами Київради розповідають казочки про скривджених підприємців, які дають роботу іншим киянам, а вимога не торгувати там, де не належить, — це порушення якихось там їхніх прав! А чому в такому разі не йдеться про права киян, які теж мають право на цивілізоване життя? Чому цю проблему зуміли подолати, наприклад, у Вінниці, Дніпропетровську, інших містах, а в Києві — ні? Утім, чому столиця «не змогла» — не таємниця: ті, хто зобов’язаний долати, самі й контролюють цей бізнес. Але допоки?!
І насамкінець. КМДА оприлюднила інформацію: «Уже третій рік поспіль Київ перемагає у всеукраїнському конкурсі «Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку» (загалом змагалися 74 учасники. — Ред.). Директор департаменту міського благоустрою і збереження довкілля Сергій Садовий пообіцяв «докласти всіх зусиль, щоб здобути перемогу й наступного року». Ой, не лякайте нас, пане Садовий...
vpysanska@golos.com.ua
