. З північно-східними союзами племен воював ще Святослав Ігоревич Хоробрий, який, вирушаючи у похід, попереджав ворога: «Іду на ви!» З ілюстрованої розповіді про східні походи київського князя 964—966 років розпочинається книга «30 війн із zаклятим сусідом», яку інформаційне агентство «АрміяInform» презентувало в Національній історичній бібліотеці.
1169 рік можна вважати початком мародерської традиції московитів
«У 964 році Святослав Ігоревич із військом попрямував до річок Оки та Москви, де серед боліт жили предки сучасних росіян — племена в’ятичів, які платили данину хозарам, — зазначає автор тексту Євген Букет. — Святослав Хоробрий приєднав ці землі до Київської Русі, змусивши в’ятичів платити данину йому».
Після цього військо князя, якого до боротьби зобов’язували життєві потреби Київської держави, рушило Волгою і захопило столицю Волзької Булгарії Великий Булгар (тепер у Татарстані). Підкорив Святослав і землі буртасів, тобто мордви, пограбував хозарське місто Керч у Криму. Згодом руси знищили хозарську столицю Ітиль та Семендер (тепер Махачкала в Дагестані).
Після розгрому основних хозарських центрів кочівницьке державне утворення Хозарський каганат, із залежності від якого слов’яни визволялися понад століття, припинив своє існування.
Святослав Хоробрий змусив багатьох предків сучасних росіян платити данину Київській Русі. Згодом, у 981—986 рр., син «запорожця на престолі», як називав князя Київського і всієї України-Русі Михайло Грушевський, Володимир Великий наново обклав даниною хозар, в’ятичів (предків росіян) і радимичів (предків білорусів).
У XII столітті син Володимира Мономаха та його другої дружини, доньки половецького хана, Юрій Долгорукий, названий так за те, що втручався у боротьбу за київський престол і міжусобиці на Русі, отримавши у володіння периферійну північно-східну Русь, із суздальським військом пішов війною на Київ.
Ключовим епізодом тієї війни стала оборона княжого міста — в травні 1151 року військо, що прийшло із Суздальської землі, центру сучасної росії, було розгромлене. Юрія Долгорукого вважають засновником — у 1147 році — москви та організатором Ростово-Суздальського князівства, ядра пізнішої московської держави. Жорстокий і лицемірний володар, якому з третьої спроби вдалося заволодіти княжою столицею, ніколи не був улюбленцем киян. Під час бенкету в київського боярина Петрила 15 травня 1157 року його отруїли. Після смерті Юрія Долгорукого кияни «суздальців — бояр і дружину — повибивали по містах і селах», а майно його розтягли. Похований ненависний киянам князь у Церкві Спаса на Берестові в Києві.
Автори видання у кожному з історичних нарисів проводять паралелі між війнами із zаклятим сусідом минулих століть і війною, розв’язаною путіним.
У XII столітті на Заліссі (те, що було «за лісом» відносно центральних областей Київської Русі) починається формування нового етносу зі своїм особливим суспільним ладом. «Його політичною основою був антикиївський союз північних князів із половцями», — наголошують укладачі видання.
У 1169 році володимирський князь Андрій-Китай Боголюбський, матір’ю котрого була донька половецького хана, зі своїм військом, у якому були й суздальці, й половці, пішов на Київ. Із літописів відомо, що загарбники кілька днів руйнували і грабували місто — «Поділ, і Гору, і монастир, і Софію, і Десятинну Богородицю». Церкви горіли, жінок і дітей вбивали, інших вели в полон. «І узяли вони майна багато, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… І був у Києві серед всіх людей і стогін, і туга, і скорбота». А через майже дев’ять століть і в Бучі, Ірпіні, Бородянці, Маріуполі, Херсоні…
Євген Букет нагадує слова літописця про те, що «суздальці так зруйнували у 1169 році Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року».
«Київський погром засвідчив остаточну втрату населенням Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. Відтоді Київ для них став настільки чужим, як який-небудь німецький чи польський замок», — додає автор видання. Він наголошує, що 1169 рік можна вважати початком мародерської традиції московитів, які грабували все, що бачили. Тоді ж Боголюбський викрав та вивіз з Русі-України ікону Матері Божої Вишгородської. Нині вона знана як «Володимирська ікона Пресвятої Богородиці» і вважається найбільшою святинею росії.
Після того, як київські князі Мстислав, Рюрик та Давид Ростиславичі постригли бороду послу Боголюбського, той у 1173 році вирішив провчити киян і провести каральну «спецоперацію». На Київ рушило 50-тисячне військо — володимиро-суздальські полки, а також Муромського, Рязанського, Туровського, Полоцького, Городенського князівств і Новгорода. Втім, 19 грудня 1173-го ворог був повністю розгромлений — одних перебили, інші потонули в Дніпрі. Євген Букет наголошує: «Це була настільки відчутна поразка, після якої північно-східні сусіди кілька століть боялися навіть думати про захоплення Києва».
Своє життя князь, який вважається основоположником московської держави, закінчив так само безславно, як і його батько Юрій Долгорукий. 29 червня 1174 року бояри, змовившись з людьми з найближчого оточення Боголюбського, забили його, про що є відомості в Іпатіївському літописі. Жорстокому князю завдали 45 ударів зі спини. «І рубали його мечами та шаблями, і рани списом йому нанесли», — каже хроніст. Коли вбивці попрямували до винного погреба відсвяткувати страту, князь прийшов до тями і почав тікати. Та месники пішли кривавим слідом і добили його. Люд кинувся грабувати княжі хороми, а тіло Боголюбського довго лежало на вулиці. Поховав його полонений у 1169 році киянин Кузмище.
кремль платив данину своєму суверенові до 1700-го
Автор детально описує литовсько-русько-московську війну 1368—1372 рр., коли українці в складі об’єднаного литовсько-руського війська ходили здобувати москву та спустошили її околиці. У травні 1500 року вже московські війська без оголошення війни розпочали наступ на східні землі Литовсько-руської держави і дійшли до Дніпра. Розпочавши війну, московський цар Іван III виправдовував її необхідністю «захисту» православних християн. Цинічна брехня про «захист» російськомовних в Україні є одним із способів маніпуляції суспільною свідомістю від початку нової російсько-української війни.
Окремий розділ автор присвячує десятилітній литовсько-московській війні 1512—1522 рр., у якій брали участь українські загони, а командував об’єднаним військом волинський князь Костянтин Острозький. У 1514 році один із найвидатніших полководців XVI століття, якого сучасники порівнювали зі стратегами античності, під Оршею розбив 50-тисячну московську армію, хоч і мав під своєю булавою значно менше воїнів.
Московити втратити 30 тисяч убитими, в полон було взято командувача їхньої армії, вісім воєвод, 37 знатних бояр та півтори тисячі дворян, захоплено трофеї. Битва під Оршею мала міжнародний резонанс, про неї сповістили спеціальні друковані брошури. Литві вдалося повернути Мстиславль, Кричев та Дубровно, а в 1517-му між ворогуючими розпочалися мирні переговори. Втім, воєнні дії тривали й у 1521 році. Війська Кримського ханства, з яким у Литви була союзницька угода, вторглися у московію — було взято Нижній Новгород, Владимир, Коломну, Рязань. 30 липня 1521 року союзницьке військо ввійшло в москву. Бояри, полякавшись, благали про мир, а за тиждень цар визнав свою залежність від кримського хана і погодився платити йому данину, яку раніше сплачував Золотій Орді.
У цьому поході, як свідчать джерела, з кримськотатарського боку брали участь і запорозькі козаки з отаманом Остафієм Дашкевичем.
У минулому кримські татари вчинили кілька погромів головного міста московщини. Найстрашніший стався 24 травня 1571 року. Тоді кримський хан Девлет-Герай знайшов москву покинутою государем Іваном Грозним. Сучасник тих подій Генріх фон Штаден описував катастрофу так: «Спочатку татарський хан наказав підпалити потішний двір великого князя — Коломенське — в одній милі від міста… На другий день він підпалив Земляне місто — цілком усі передмістя… За шість годин вигоріли начисто і місто, і Кремль, і Опричний двір, і слободи… Лихо, що спіткало москву, було таким, що жодна людина у світі не змогла б такого уявити! Татарський хан повернувся назад у Крим з безліччю грошей та майна і багатьма сотнями тисяч бранців». Число загиблих московитів під час нападу Девлет-Герая перевищило 120 тисяч. Російський історик Карамзін наводить цифру —800 000. Він пише, що посли кримського хана вказували Іванові Грозному: «Так говорить тобі цар наш: «я скрізь шукав тебе, у Серпухові й у самій Москві; хотів вінця з голови твоєї, але ти втік із Серпухова, втік із москви — і смієш хвалитися своєю царською величчю, не маючи ні мужності, ні сорому!. Знову піду до тебе… якщо не зробиш чого вимагаю, і не даси мені клятвеної грамоти за себе, за дітей і внучат твоїх».
Іван IV змушений був клястися у вірності кримському ханові, який вивішував на вулицях москви нагайку в науку іншим, і платити йому данину, яку й посилали московські володарі щороку своєму суверенові до 1700 року(!). А в 1574-му, аби задобрити й турецького султана, Іван IV відмовився від царського титулу і титулу спадкоємця Другого Риму (Константинополя), омріяної Візантійської імперії. Відтоді й до смерті в 1584 році Іван Грозний іменувався, як й його предки — московський великий князь.
Царство шакалів триває до тих пір, поки не піднімуться на ноги леви
Похід на москву, її облога й штурм військами українського гетьмана Петра Сагайдачного та силами королевича Владислава в 1618 році, внаслідок чого цар михайло романов підписав невигідну для себе мирну угоду, а Річ Посполита отримала білоруські й українські землі, втрачені в попередні війни — Смоленську, Чернігівську й Новгород-Сіверський, усього 29 міст, нагадує, що «царство шакалів триває до тих пір, поки не піднімуться на ноги леви». Тоді ж король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право зайняти московський трон, цар романов відмовився від титулів князя Чернігівського, Сіверського, Смоленського та Лівонії, а Київ став резиденцією гетьманського полку і центром козацької України.
Презентоване видання нагадує, що українські козаки (козаками й сьогодні ми з гордістю і захопленням називаємо захисників України від дикої московської орди) не раз били й перемагали царські війська. Як наприклад — у Смоленській війні, що почалася у 1632-му. У квітні 1634 року в бою під Щелкановим легка кіннота кошового отамана і гетьмана Війська Запорозького Тараса Трясила у складі коронного війська вщент розбила московську армію.
«Цвіт московської кінноти, що відбув походи 1654-го і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву… Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці Москва затремтіла за свою власну безпеку; у серпні з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль», — так описує події 1651 року російський історик Сергій Соловйов після переможної битви українського гетьмана Івана Виговського під Конотопом.
Велика московська армія (за різними даними, 100 000 і 150 000) вторглася в Україну після підписання Іваном Виговським Гадяцького договору про повернення козацького гетьманату до Речі Посполитої. Велике князівство Руське, як і Велике князівство Литовське, мало стати суб’єктом Речі Посполитої і відмовитися від московського протекторату.
І хоч у Конотопській битві загинуло щонайменше 30 тисяч московитів, а 15 тисяч потрапили в полон, у тому числі сам Пожарський, десятки знатних воєвод, а залишки окупаційної армії тікали, аж п’ятками світили, Виговський через чвари і непродумані дії козацької старшини не зміг повторити подвиг Сагайдачного і піти на москву. Повернення України в коло європейських народів довелося відкласти до нашого часу, проти чого знову з усією люттю виступила москва.
Книга знайомить читача з Чигиринськими походами гетьмана «обох берегів Дніпра» Петра Дорошенка, гайдамацькими війнами Пилипа Орлика, розповідає про етапи радянсько-української війни 1919—1921 років, повстанський опір українців совєтам, війну ОУН і УПА проти червоних окупантів. Є тут і розділ, присвячений, за словами Євгена Букета, Великій визвольній війні, що розпочалася з російського вторгнення 20 лютого 2014-го в Крим.
Автор, проводячи історичні паралелі, наголошує, що чимало підрозділів ЗСУ носять нині імена визначних діячів минулого, які є символами нескореності й мужності української нації. Третій окремий полк спецпризначення названий іменем князя Святослава Хороброго, 40-ва окрема артилерійська бригада Сухопутних військ ЗСУ — іменем Великого князя Вітовта, 43-та окрема артбригада ЗСУ — іменем гетьмана Тараса Трясила. У вересні 2014 року була створена Литовсько-польсько-українська бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького, а з 24 серпня 2018-го ім’я князя з Волині отримала і 30-та окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ. Бійці 58-ї окремої мотопіхотної бригади пишаються тим, що їхній підрозділ носить ім’я гетьмана Івана Виговського, а їхні побратими з Першої бригади оперативного призначення Національної гвардії України тим, що отримали почесне звання Президентська імені гетьмана Петра Дорошенка. В нашому славному війську є підрозділи: «Холодний Яр» — названий так на честь історичної місцевості, уславленої повстанцями, імені кошового отамана Петра Калнишевського, славетних лицарів УНР — полковника Петра Болбочана, генерал-хорунжого Марка Безручка та генерал-хорунжого Юрія Тютюнника.
Керівник презентованого проекту — Віталій Саранцев, ідея — Тетяна Мороз та Євген Букет, інфографіка — Сергій Поліщук.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.
