Війська УНР біля Михайлівського собору в Києві (березень 1918 року).
Ключову роль у державному управлінні та захисті України від агресора відіграє разом із військом і громадянським суспільством вищий законодавчий орган влади — Верховна Рада. Ідея парламентаризму на українських теренах сягає давніх часів, а його становлення та розвиток тісно пов’язані з процесами державотворення.
Окремі дослідники вважають, що про передумови українського парламентаризму можна говорити, починаючи зі скіфської доби, представники якої залишили на Правобережжі Жаботинське, Мотронинське, Немирівське, Пастирське, Плискачівське, Трахтемирівське городища, а на Лівобережжі — Більське, Книшівське, Коломацьке, Люботинське, Полковомитівське, та традиції найпростіших форм представницького правління.
Прихильники іншої версії кажуть про витоки парламентаризму, починаючи з часів Києво-Руської держави (в історичних джерелах сучасники називали цю державу Русь або Руська земля), та такі інститути, як віче, боярська рада і феодальні з’їзди.
І третя версія щодо зародження українського парламентаризму — це доба Козаччини (XVI—XVIII століття), коли на основі давніх вікових традицій, правових звичаїв народо-
владдя та самоврядування українське козацтво створило козацько-старшинську організацію суспільно-політичного життя, яка заклала підвалини модерної Української козацької держави.
Кандидат історичних наук В’ячеслав Іванов зазначає, що «Генеральні ради та старшинські ради козацької України на певних етапах за своєю компетенцією наближались до тогочасних європейських станових парламентів (обмеження влади гетьмана, виконання законодавчих та контрольних функцій, регулярність зібрань тощо»
Класичний варіант парламентської діяльності українське суспільство отримало у роки Української національної революції та визвольних змагань 1917—1921 років у формі Української Центральної Ради.
«Ой, там зібралися під прапори, під соняшні ще й сині»
Українську Центральну Раду (УЦР) — представницький орган українського народу, а після проголошення УНР — перший парламент — було створено 17 березня 1917 року.
Наприкінці зими до України дійшла звістка про початок у Петрограді 23 лютого (8 березня) Лютневої революції і зречення 2 (15) березня престолу російським імператором Миколою II.
Падіння самодержавства спричинило в Україні бурхливе піднесення національно-визвольного руху. Після 200 років бездержавності й утисків українців в російській імперії — «тюрмі народів» українці стали домагатися національно-культурних прав і автономії.
Уже в перші дні революції з відозвою «До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів» звернувся Тимчасовий український революційний комітет Петрограда. У місті з нагоди Шевченківського свята проходить 25-тисячна маніфестація українців, на яку студенти й вояки вийшли із синьо-жовтими прапорами.
Та все-таки епіцентром українського національного життя стає Київ. У місті проходять десятки зборів, мітингів, маніфестацій та з’їздів. 16 березня 1917-го тут відбувся День свята революції.
На велелюдну маніфестацію окремою колоною прийшли представники українських організацій, як писав Павло Тичина, під соняшними ще й синіми прапорами. Того ж дня на Думській площі (нині Майдан Незалежності) демонтували пам’ятник колишньому прем’єр-міністру росії Петру Столипіну.
Засновниками Української Центральної Ради, спочатку як громадської організації, виступили представники партій та громадських об’єднань. УЦР стає керівним органом українського руху.
Головою УЦР було обрано Михайла Грушевського, який на той час перебував у москві, а заступниками стали Федір Крижанівський, Дмитро Дорошенко та Дмитро Антонович.
Уперше засідання Центральної Ради Михайло Грушевський очолив 28 березня. Дорогою до Києва з москви, десь під Брянськом, зайнялося купе потяга, в якому до рідного міста повертався професор. За п’ять хвилин вагон згорів повністю і знищив книжки, стародруки, навіть одяг, які голова УЦР віз із собою.
На тому історичному засіданні вирішують «почепити національний прапор на будинкові міської думи на тім місті, де був раніше царський вензель». Історичними стали й слова Грушевського, який після 100-тисячної української національної маніфестації 1 квітня у «Свято Свободи», де люди щиро вітали Цент-ральну Раду й вимагали «стати всім на велике діло», написав — «...українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила над масами», яка «їх рухає і підіймає».
19-21 квітня відбувся Всеукраїнський національний конгрес, який проголосив Українську Центральну Раду верховною владою в Україні та обрав 115 делегатів до неї. Конгрес перетворив УЦР з київської на загальноукраїнську організацію, надавши їй легітимного статусу парламентського представництва українського народу.
Головою переобрали Михайла Грушевського, а його заступниками — відомого письменника Володимира Винниченка і літературознавця Сергія Єфремова.
Майже одразу Центральна Рада приступила до питання національного відродження — у Києві та в регіонах виникають численні ініціативні групи, які розпочинають українізацію суспільного життя: освіти, науки, культури, діловодства, армії.
Водночас представники майже півтора мільйона українських військових зібралися на I Всеукраїнському військовому з’їзді, де майже одностайно висловили підтримку Центральній Раді та ухвалили рішення про утворення Українського генерального військового комітету, який очолив Симон Петлюра.
23 червня УЦР прийняла Перший Універсал «До українського народу, на Україні й поза її сущому», в якому проголошувалась автономія України.
Третім Універсалом (20 листопада 1917 року) проголошується створення УНР: «І ми, Українська Центральна Рада... оповіщаємо «Однині Україна стає Українською Народною Республікою».
Документ визначив, що адміністративно це «Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».
Четвертим Універсалом від 22 січня 1918 року УНР проголошена «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Закон «Про громадянство в УНР»: обов’язок боронити державу від ворогів
Українська Центральна Рада проводила активну законотворчу діяльність. Одні з перших було прийнято закони «Про народну армію» і про 8-годинний робочий день (січень 1918 року).
Уже наступного місяця УЦР у Коростені, куди парламент та уряд переїхали після захоплення Києва більшовицькими бандами Муравйова, затвердила Тризуб як державний герб УНР, прийняла перехід на григоріанський календар (новий стиль) та середньоєвропейський поясний час.
У Житомирі 1 березня 1918-го було ухвалено закон «Про грошову одиницю УРН» — національною грошовою одиницею оголошено гривню, а розмінною — шаг.
Наступного дня було ухвалено закон «Про громадянство УНР», а слідом — закон «Про реєстрацію громадянства УНР». Згідно з цими конституційними актами громадянином Української Народної Республіки вважалася особа, яка народилася, постійно проживала на території України та отримала свідоцтво про належність до громадян УНР. Подвійне громадянство виключалося.
Громадянам республіки надавалася вся повнота громадянських і політичних прав, водночас вони були зобов’язані коритися законам держави, боронити її від ворогів і підтримувати в ній добрий лад, свободу, рівність і справедливість. Закони регламентували порядок вступу до громадянства і виходу з нього, визначення громадянства жінок і дітей, одержання свідоцтва про громадянство, складання обов’язкової присяги («приречення») громадянина УНР.
Символічно, що 6 березня УЦР ухвалила закон про поділ України на землі, а у першій половині квітня відбувся III Український Далекосхідний з’їзд у Хабаровську, на якому проголошено створення органів самоврядування українців (місцевих громад і Окружних рад) на чолі з Далекосхідною Крайовою Радою та її виконавчим органом — Українським Далеко-
східним Секретаріатом, який очолив Юрій Глушко-Мова. Як то кажуть, нашого цвіту по всьому світу.
9 квітня 1918 року УЦР у Києві ухвалила Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), яка стверджувала республіканську форму державного правління з парламентським режимом, та призначила вибори на 1 травня до головного представницького органу — Українських Установчих Зборів. Цим найважливішим законодавчим актом УЦР засвідчила прагнення європеїзувати українське суспільно-політичне та соціально-економічне життя країни.
Останній і найважливіший етап розвитку парламентаризму — це період незалежності України.
Фото надано автором.
