Брав участь в ООС, з 24 лютого 2022-го бився на фронті у найгарячіших точках Донбасу. Під час ворожого обстрілу дістав поранення. Нині перебуває на реабілітації. Травмованого бійця разом з іншими побратимами, яких не вдалося успішно прооперувати, відправляють на лікування до братньої Литви.

Подружжя Євгена та Оксани Полячкових живе у невеликому селі Петраківка Катеринопільської громади Звенигородського району. Разом уже 15 років. Євген працював на будівництві. Оксана (на знімку з дітьми) вивчилася на кухаря-бармена, але за фахом працювати не довелося.
— На нашому весіллі, — пригадує 35-річна жінка, — моя хрещена мати побажала нам з Євгеном «діточок, як у небі зірочок». Ці слова, напевно, полинули аж на небеса... Всіх дуже любимо. Ні в кого нічого не просимо. Розраховуємо лише на свої сили.
Першим у Полячкових народився хлопчик Любим. Оксана почула це незвичайне ім’я від своєї матері, Любові Миколаївни. Воно їй дуже сподобалося. Тепер Любиму 14 років, і він найперший помічник у великій родині. Поки батько воював на фронті, хлопець замінив його по господарству: вміє на тракторі город обробити і машину водить. «Будь-яка техніка — то його стихія!» — з гордістю каже Оксана.

Другим з’явився на світ Женик. Третім — Віталик. А Оксані хотілося донечку... І вона народилася — їх співуча пташечка Марічка. За нею — сестричка Юлечка. Потім — Юрась, Володик, Соломійка, Саник, Вероніка. Найменшому Колику лише два місяці.

— Назвали синочка на честь мого рідного брата, — ділиться Оксана. — Коля ще у 2014-му пішов воювати, три роки був в АТО. І коли моєму чоловікові 2019-го почали надходити повістки з військкомату, він не заховався за дітей. Сказав:

«Служив строкову й зараз піду, якщо мене потребують в армії. Хто замість мене захищатиме моїх дітей?» Підписав контракт на три роки. У листопаді 2021-го мала завершуватися його служба на Донеччині. Та про повернення додому не могло бути й мови. Всі відчували, що назріває щось більше, ніж локальні сутички з ворогом. Контрактників відпускали лиш у короткотермінові відпустки.

...Перші дні та місяці пекельних зіткнень із рашистською навалою на сході країни були найтяжчими. Легендарна 30-та механізована бригада імені князя Костянтина Острозького, на прапорі якої після «першої» війни з’явилася відзнака «За мужність і відвагу», знову опинилася в епіцентрі боїв. Попри ураганний вогонь ворожих «Градів» бійці бригади героїчно тримали свої позиції, не дозволяючи озвірілій орді прорвати оборону. В одному з таких боїв Євген Полячков доправляв на передову боєприпаси. Коли ж із побратимами впритул наблизилися до своїх, знову загриміла ворожа артилерія і снаряди зі свистом лягали праворуч і ліворуч, попереду і ззаду.

Тоді залізо машини та молитви матерів урятували всіх трьох від неминучої загибелі. Поранених, але живих, їх негайно передали бойовим парамедикам. Після зупинення кровотеч та накладення шин на множинні осколкові переломи бійців відправили до шпиталю.

Почалися госпітальні «мандри». У великих військових шпиталях для поранених не вистачало місць. Євгена Полячкова переводили з одного медичного закладу до іншого. Й у кожному оперували. Роздроблена осколками рука опухла й «не хотіла» зростатися. Після кожного безуспішного оперативного втручання її знову формували, наново «складали», фіксували металеву пластину, кололи антибіотики. П’ять операцій! Скільки потрібно мужності, стійкості, терпіння, аби витримати цю «реабілітацію». Врешті поставили апарат Ілізарова й пообіцяли, що разом з іншими пораненими відправлять на лікування до Литви.

Тим часом вдома без господаря було нелегко. Оксанина мати, Любов Миколаївна, залишила роботу й допомагала дочці з дітьми та великим господарством. Жило подружжя у батьківській хаті, побудованій ще років шістдесят тому. Оселя негазифікована, й на обігрів потрібно чимало дров. Старші хлопці, Любим та Женик, змалку вміють орудувати сокирою та пилою. Тож це їх турбота — нарубати дров, затопити грубку. Аби прогодувати велику сім’ю, Полячкови тримають свиней, по кілька сотень курей, гусей, качок. Була й корова, та захворіла, й довелося розпрощатися з годувальницею.

Тепер Оксана збирає гроші, щоб купити хоч якусь «лиску». Втім, коли вдасться це зробити, невідомо. Адже повесні неждано-негадано підмило колодязь — і з’явився ще один клопіт. Потрібно було негайно купувати бетонні кільця, аби зміцнити стіни колодязя. «Саме повернувся після чергової операції Женя, — продовжує Оксана. — Ми з матір’ю забороняли йому опускатися у колодязь, адже це глибоко, небезпечно. Тим більше з пораненою рукою... Та де там! Він нічого не боїться. Спустився, обдивився сам, що там і як на дні. Почистили, де обвалилося. Купили 11 кілець, а треба ще 22. У нас дуже глибокий колодязь».

— Невже вам як багатодітній родині воїна ЗСУ ніхто з влади не пропонував допомоги: газифікувати будинок чи зробити ремонт? — запитую Оксану.

— За три роки — ніхто, — відповідає. — Навіть дрова, на які передбачено пільги, купували за повну вартість. Дев’ять тисяч гривень — одна машина. Щоправда, якось із селищної ради привезли продуктові набори, а волонтери — два поролонові матраци. То ми один лишили собі, а другий надіслали братові Колі на фронт. Взимку у бліндажах хлопцям було дуже холодно. Втім, — додає Оксана, — допомогу ми не дуже й виглядаємо. Як я вже казала, покладаємось на себе. Головна радість і втіха — наші діти. Вони дуже дружні, працьовиті та добрі. Старші доглядають за молодшими. Найменшенького Колика з рук не спускають — розважають, самі купають — дуже люблять братика...

Запитала Оксану, чи присвоєно їй звання матері-героїні. Як відомо, удостоюють цим високим званням жінок, які народили і виховали до восьмирічного віку п’ятеро й більше дітей. Враховується також особливий внесок жінки в освіту, виховання високих моральних якостей дітей, розвиток творчих здібностей. У Полячкових з одинадцятьох дітей — шістьом більш як вісім років. Всі вони, як розповіли вчителі місцевої школи, працьовиті, чемні й відповідальні. Однак почесної державної відзнаки Оксану Володимирівну чомусь ще не удостоїли.

...Поки тривала «епопея» з колодязем, Євгена Полячкова знову викликали до Житомира, у госпіталь. Може, вже знімуть апарат Ілізарова, котрий йому до біса набрид, ділиться боєць. Оксана додає, що чоловік знову рветься на фронт, «до своїх», але кістка на правій руці у нього досі не зрослася. «Женя каже, що так надивився на операції, що вже сам знає, як усе робити й зашити...»

Подружжя знову прощається. Діти, мов грона винограду, облипають батька. Оксана не дозволяє собі плакати. «Будуть сльози потім, від радості. Коли закінчиться війна і ми привітаємо нашого татка-воїна з Перемогою!»

Черкаська область.
Фото з архіву родини Полячкових.