На знімку: одне з графіті Софії Київської.

Вважається, що слов’янська писемність постала завдяки просвітителям і провідникам християнства рівноапостольним Кирилу і Мефодію. Справою життя цих апостолів, які жили в часи, коли стверджувалося, що молитися Богові можна лише трьома «священними мовами» — єврейською, грецькою та латиною, стала проповідь Євангелія слов’янським народам зрозумілими їм словами.

Є кілька версій походження Кирила (мирське ім’я Костянтин) і Мефодія, що народилися у IX столітті. Найпоширеніша версія говорить про грецьке коріння братів, але деякі дослідники переконують, що просвітителі — із слов’ян, бо не лише чудово володіли слов’янською, а й народилися у візантійському місті, де мешкало тоді чимало носіїв цієї мови. Втім, для сьогодення важливіше те, що Кирило і Мефодій, канонізовані православною церквою, стали хрестителями українських земель.

Першим християнським проповідником на берегах Дніпра вважається апостол Андрій Первозванний, який на київських горах поставив хрест, там, де нині Андріївська церква.

Другий легендарно відомий місіонер на землях Русі — учень апостола Петра, Римський Папа Климент I, що був у Херсонесі між 90 і 100 роками н. е. Тут і зазнав мученицької смерті за поширення християнського віровчення.

Відомо про хрещення Русі-України князем Аскольдом у 860 р., за Ігоря в Києві вже існувала церква святого Іллі, де частина його дружинників у 944 р. виголошувала присягу. Після смерті князя його дочка Ольга охристилася близько 955 року, а нині, як і Володимир Великий, причислена до лику святих і шанується як рівноапостольна. У IX ст. християнство поширювалося на Русь також із заходу, через Волинь і Галичину, завдяки Кирилу і Мефодію та їхнім учням.

Приблизно у 862-863 рр. просвітителі на основі грецької, істотно змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему, створили слов’янську абетку — глаголицю і кирилицю. Ця абетка, названа на честь свого творця, котрий витратив на Божу справу «три місяці і все життя, бо просвіщати народ без письмен його мови однакове, що намагатися писати на воді», поширилася серед східних і південних слов’ян та стала основою багатьох сучасних слов’янським мов.

За своє життя Кирило і Мефодій переклали багато богословських книг з грецької на старослов’янську, зокрема Старий Завіт, і, поширюючи християнство, самі писали оригінальні твори, відкривали школи.

Діяльність апостолів заклала підвалини для виникнення слов’янських літературних мов і книговидання. Одна з найвідоміших збережених до наших днів книг, написаних у скрипторії Святої Софії у Києві кирилицею, — Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр.

«Ця книга писалася для новгородського посадника Остромира і його дружини Феофани, доньки Володимира Великого й Анни Візантійської і яка була названа на честь своєї бабусі, знаменитої красуні-імператриці Феофано (Феофани), — зазначає доктор історичних наук Надія Нікітенко. — В Остромировому Євангелії є післямова, з якої відомо, де і на чиє замовлення створена книга». Ця знана намолена книга, наша національна святиня, нині перебуває в росії.

\На основі кирилиці, стверджують дослідники, створено абетки чорногорської, македонської, білоруської, болгарської, сербської, російської мов. У слов’янській спільноті розцвіла милозвучна, впізнавана нині у всьому світі українська мова, багата і різноманітна українська художня, наукова література, що стала невід’ємною частиною всесвітнього інтелектуального простору.

І хоч рпц урочисто вшановує святителів Кирила і Мефодія, її ієрархи, тісно пов’язуючи релігію і політику, все ще заперечують право українського народу на власну церковну культуру з правом молитися рідною мовою, бо український народ намагаються «перевдягнути» у росіян.

Цікаво, що в середньовічній пам’ятці «Житії Костянтина» про святого Кирила, творця слов’янської абетки, є розповідь про те, як, їдучи в Хозарію на релігійний диспут у 860-861 рр., він завітав до Криму. Тут просвітитель побачив русина і Євангеліє, писане руською мовою. «Там же знайшов Євангеліє і Псалтир, написані руськими письменами, а також розмовляв з носієм тієї мови. Порівнявши її зі своєю мовою, розрізнив букви приголосні й голосні, і, творячи молитву Богу, незабаром почав читати і викладати (їх), і багато хто дивувався йому», — цитує давню пам’ятку кандидатка історичних наук, авторка численних досліджень про Крим Раїса Іванченко.

Мова, як і культура, на думку краєзнавці і письменниці Любові Сердунич, витворилася із життя. «Нарід без власної автентичної культури зникне (Девід Лейн). А в української нації є чим пишатися. Тож потреба відроджувати національний дух актуальна, як ніколи. Але без знання наших джерел не збережемо народної душі. У нас же є все своє. Бо, забуваючи рідне, втрачаємо власне обличчя, дух, українську ідею, чесноти, якими віддавна захоплюється світ і які повинні нас порятувати», — зазначає діячка. Вона, спираючись на давні хроніки і літописи, доводить, що українська писемність виникла задовго до IX ст.

Такої ж думки і Віктор Кирунчик, автор «Таємниці матриці укрів-русів», який писав, що один з ключів до історії — українська лінгвістика, українська мова. «Нині виявляється, що мова стає найбільш «страшним» свідком історії, недаремно панувало (і панує) прямо-таки навіжене бажання знищити її. І, зауважте, не в усіх, а лише у... Ви їх «мир» пізнаєте духом», — пише автор видання.

Він наголошує, що «найдавнішими проявами письма нашої мови можна вважати знайдені глиняні таблички у декількох інгульських похованнях району Великого Каменя, а коли з’ясувалося, що знайдене письмо пов’язане фонетично із сензаром (попередник санскриту), то стало зрозуміло, що укрівська (українська) мова — одна з найдавніших, і це значить, що ми — автохтони.

Відомо й те, що так звана черняхівська культура — територія Скіфії-Скитії, мала древнє письмо, в якому нараховано понад 100 знаків, про нього згадував ще болгарський чорноризець-монах Храбр (відбірний воїн) у ІІ ст. н. е. Він у своїй праці «Про письмо» вказує, що слов’яни писали римським і грецьким письмом у побуті, але мали алфавіт і своє «старе, священне письмо», яке було «в тайні». Це було книжне письмо власовиця (або курилиця)».

Дослідник «бере у свідки» академіка О. Потебню, ученого-сходознавця О. Пріцака, які у своїх роботах говорять про давність української мови, хоч і називалася вона по-різному. Омелян Пріцак, наприклад, пише про знайдений ним в одному із каїрських архівів лист київських купців, які пишуть у Хозарський каганат (середньовічна держава 650-969 рр. — Авт.): «Спілкуємося ми київською мовою, ханаанською!».

Науковці досі не дійшли спільної думки, яким було докириличне письмо русичів-українців. За однією з версій, це була руниця — подібна до ієрогліфів система рисок і паличок, у якій кожен знак означав не літеру, а буквосполучення-склад.

Певне уявлення про письмо язичницького часу дають відкриття низки глеків і мисок черняхівської культури (існувала у лісостеповій та степовій частині України, на території Бєлгородської та Курської областей рф, у Молдові та частині Румунії).

За часів Антії-України великого розквіту набула українська писемність (буквиця, Іванове письмо). Численні археологічні знахідки вказують на те, що українці-анти III-VIII ст., окрім свого рідного, знали старогрецьке письмо й латину. (За Є. Махно.)

Дехто вважає, що русичі використовували грецький алфавіт, до якого додали кілька своїх знаків. Київські князі Олег, Ігор, можливо, ще й Аскольд підписували договори з греками, очевидно, «своєю» мовою.

У стародавньому Києві користувалися і Софійською абеткою. Це система знаків для письма, віднайдена українським ученим-істориком Сергієм Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору.

Багаторічні дослідження графіті у Софії та інших храмах княжої доби доктора історичних наук Вячеслава Корнієнка незаперечно свідчать, що давній Київ не лише розмовляв, а й писав давньоукраїнською мовою, що має багато спільного з мовою сучасною.

Фото ІА "Погляд"