Ми — таки країна всепереможної свободи слова! Щоправда, цим від деяких пір пишаються здебільшого політики: можна молоти язиками скільки влізе, не переймаючись тим, що за сказане в порядних людей заведено відповідати.
А також чиновники, котрі за скоєні неблаговидні вчинки, відверте зловживання владою, корупцію, а то й не дуже прикрите злодійство не бояться бути покараними. Навіть за умови, що факти їхньої «діяльності» оприлюднені в ЗМІ. Ці відбуваються штампом: мовляв, у нас — свобода слова, то нехай журналісти голосять про свої Химині кури...
Можна б і посміятися, якби не було так сумно. Але проблема куди глибша, ніж це може здатися. Поясню. Читачі, звичайно, звернули увагу на низку критичних публікацій, у яких ішлося про варварське знищення самобудами території київського Гідропарку. Не буду нині посилатися на природоохоронне законодавство: ця територія є рекреаційною і належить до природного ландшафтного заповідника «Дніпровські острови». Тож про капітальне будівництво, вертолітні майданчики і злітно-посадкові смуги для гідролітаків, заклади громадського харчування і багатомісні готелі не може йти мова.
Але «мова» не тільки йде: нахабні підприємці конкретно уривають ласі шматки, загрібаючи гроші у власні кишені та ділячись доходом з тими, хто заплющує очі на це. Редакція неодноразово зверталася до КМДА, правоохоронних органів, зокрема, до Дніпровської екологічної прокуратури з вимогою втрутитися у ситуацію та навести лад у цій справі.
Але прокурори-екологи ігнорують виступи газети. Проте уважні читачі продовжують стежити за розвитком подій, швидше — за їхнім... не розвитком. Вони запитують у листах: «Чи журналісти вже скисли, що не домагаються від правоохоронних органів реакції на критику?»
Домагаємося. Поки що — без результату. Приміром, редакція надіслала критичні матеріали «Чому зухвало знищують київський Гідропарк, або Чи така вже безсила Дніпровська екологічна прокуратура?» («Голос України», 11.06.2013) та «Самобудам не місце в Гідропарку» («Голос України», 11. 07.2013) на ім’я Генерального прокурора України Віктора Пшонки. На що одержали відповідь за підписом начальника відділу захисту інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин Ігоря Грабця про те, що запити редакції надіслані дніпровському екологічному прокурору, котрому доручена... перевірка викладених у критичних матеріалах фактів. Але ж саме про бездіяльність цієї структури і йшлося у критичних виступах газети!
У відповіді зазначалося, що Генеральна прокуратура взяла під контроль хід перевірки та зобов’язала дніпровського екологічного прокурора повідомити редакцію про її результати. Минули всі передбачені законодавством терміни, упродовж яких редакція мала б отримати відповідь, але цього не сталося.
Ми намагалися з’ясувати долю запитів у самій Генеральній прокуратурі. З величезними (без перебільшення!) зусиллями спробували дістатися по телефону до пана Грабця. Автор цих рядків дізналася немало цікавого, зокрема: співробітники всіх підрозділів, не вміють вітатися та називатися, грубіянять, як то кажуть, на рівному місці, розповідають, що прокуратура не дає довідок по телефону (йшлося про дуже «таємний» номер телефону пана Грабця), і навіть перепитували, чи вчилася автор у... школі? І, не слухаючи самої суті питання, радять написати запит. Зрештою дісталася прес-служби, яка покликана усіляко сприяти і допомагати журналістам в одержанні інформації як письмово, так і усно.
Я переговорила з кількома співробітниками прес-служби — тетянами, даринами, надіями, мар’янами, витягнути прізвища з яких мені не вдалося, і всі вони, як заведені, наполягали: «Пишіть запит». Та про що ж запит?! Про те, що на попередній ми не одержали відповіді і знайти бодай якісь його кінці у прокуратурі не вдається? Зрештою вирішила звернутися до керівника прес-служби, якщо його підлеглі неспроможні мені посприяти. Прошу номер телефону в працівниці, яка назвалася Дариною. «Ні, не прийнято, я вам сама зателефоную і скажу його номер», — сказала вона. Натомість за певний час — дзвінок від керівника прес-служби Дніпровської екологічної прокуратури Тетяни Тихончик: «Мені передали, що маю вам подзвонити. Що ви хотіли?» Після запевнень, що від неї я нічого «не хотіла», з’ясувала: Дніпровська екологічна прокуратура мала надіслати редакції відповідь на критичні матеріали, але не надіслала. Втім, моя телефонна візаві запевнила, що її відправлено.
Перевіривши всі вхідні документи і не знайшовши відповіді, телефоную пані Тихончик та прошу скинути на електронну пошту чи надіслати відповідь звичайною. На що почула: «Напишіть нам листа». Та про що ж листа? «А про те, щоб ми надіслали вам листа!» Ох...
Заради справедливості скажу, що не тільки Генеральна прокуратура відгороджується від преси прес-службами, а й міністерства, відомства, департаменти та інші державні структури, котрі замість того, щоб сприяти журналістам, вибудовують паркани: «Надішліть листа, запит, чи прохання». Є, звісно, питання, для розв’язання яких потрібні і час, і запит. Але ж здебільшого йдеться про термінову інформацію для читача. Одержати її законним шляхом і по телефону практично неможливо.
У зв’язку з цим усе-таки цікаво: навіщо Генеральній прокуратурі (та й іншим прокуратурам і державним відомствам теж!) прес-служби? Принаймні таке запитання у мене виникає щоразу, коли на телеекрані з’являються милі юні створіння з майорськими, а то й підполковничими погонами (і коли встигли дослужитися?) та повідомляють практично одне й те саме: «Відкрите кримінальне провадження...» І оце увесь їхній обов’язок?
І насамкінець. Намагаючись з’ясувати питання, про яке йшлося вище, я щоразу представлялася за усією формою, як належить у таких випадках. І мало чого добилася. Мої переговори, чи то пак — перекидання м’ячика: «напишіть запит» від однієї служби до іншої тривали впродовж майже двох місяців. А хотіла з’ясувати лишень те, чому Генеральна прокуратура не відповіла на запит редакції? І скажу, що чиновники від журналістики таки перемогли: редакції довелося знову і вкотре звертатися до Генпрокурора Віктора Пшонки із запитом про... запит.
А як бути пересічному громадянинові, котрий телефонує до охоронців його прав, як то кажуть, з вулиці? І гадати не варто: ніяк!
vpysanska@golos.com.ua
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Цей причал для човнів, катерів і яхт, котрий незаконно спорудило ТОВ «Д. И. А. Девелопмент», прихопивши земельну ділянку, а точніше — шматок берега Дніпра, який належить громаді Києва (між вулицею Раїси Окіпної і Броварським проспектом, що поблизу станції метро «Лівобережна»). Та зась: за височенний металевий паркан можуть пройти лише ті, кому належать розкішні плавзасоби... Після наших критичних публікацій «вивчити питання» та розібратися з порушниками природоохоронного законодавства пообіцяла Дніпровська екологічна прокуратура («Голос України», 17.07.2013). А також повідомити редакції про вжиті заходи. Та відповіді газеті прокуратура не надіслала: мабуть, досі «вивчає питання».
