В Опішні завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг-2013». Про своєрідну прелюдію до цього дійства, що давала старт найбільш довгограючим проектам, «Голос України» вже повідомляв. Загалом же в його рамках відбулося десять (!) повноцінних конкурсів і презентаційно-виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, показували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті й бодіпейнтингу (художнього розпису на тілі). Апогеєм масштабного дійства став Національний фестиваль гончарства.
«Я прийшов додому»
Не лише тому, що на ньому «роздавали слонів», себто нагороди переможцям. Певно, найбільшим подарунком для багатьох учасників і гостей фесту стали відвідини цього неповторного дійства, що за формою нагадувало ярмаркове, а за змістом, національним колоритом і, власне, українським духом було набагато глибшим. Адже, як сказав на відкритті фестивалю відомий поет Іван Драч, «України не може бути без Опішні». Він пригадав, що колись давно купував у присутнього на святі опішнянського патріарха, живого класика вітчизняного гончарства Василя Омеляненка глиняних коня і лева.
«Тепер у мене того коня хоче забрати внучка, — повідомив поет. — А лева нікому не віддам, бо без нього дуже тяжко жити на білому світі: якщо сам не вмієш загарчати, треба, щоб хоч лев загарчав коло тебе». А знаний академік-літературознавець Микола Жулинський похвалився двома народними іграшками, які щойно купив тут для свого внука. І пожалкував, що в часи його дитинства таких іграшок ніде не можна було придбати. «Слава Богу, що тепер є змога, — зазначив пан Микола. — Бо ж у таких творіннях людських рук закодована наша українська доля».
Найзворушливішим моментом фестивалю стало оголошення внука видатного українського митця, одного з фундаторів нашого національного стилю Василя Кричевського Василя Лінде-Кричевського почесним громадянином Опішні та вручення йому в. о. селищного голови Світланою Педченко відповідного свідоцтва. При цьому пан Василь зауважив, що від хвилювання забув усі слова, які хотів сказати українською мовою, а говорити перед громадою по-англійськи йому як новоспеченому опішнянину тепер не можна. Потім усе ж згадав три, певно, найголовніших слова: «Я прийшов додому». Звісно, не з порожніми руками. Бо ж і цього разу привіз із-за океану в Опішню документи та художні твори родини Кричевських.
Таїна етноренесансу
Серед них — такі унікальні, як лист свого знаменитого діда, Василя Григоровича, до сина, оригінал його ілюстрації обкладинки книги Михайла Грушевського «Історія України», акварельна картина класика. На запитання власкора «Голосу України», чи не шкода розлучатися з такими цінними родинними реліквіями, пан Лінде-Кричевський відповів: «У наших помешканнях їх щоразу бачили б тільки кілька чоловік. Тут же ці документи і твори відкриті для всіх. Зрештою, в Опішні ж є «іменний» будинок Василя Кричевського, в якому нещодавно відкрили музей нашої мистецької родини. Тож ті реліквії також повернулися додому».
До речі, й цього року найпрестижніше творче змагання професійних художників-керамістів — ІНТЕРСимпозіум за участю митців із семи країн — мало дуже дотичну до творчості Василя Кричевського тематику, оскільки присвячувалося етноренесансу (нагадаємо, що він був ще й одним із найавторитетніших дослідників наших мистецьких витоків, мав чи не найбільшу колекцію українських старожитностей) і еволюції глечика. Однак, як повідомив «Голосу України» автор ідеї та фундатор «Здвигу», директор Інституту керамології НАН України, доктор історичних наук Олесь Пошивайло, Гран-прі журі вирішило не присуджувати. Бо якихось вражаючих відкриттів не помітило.
До того ж частина митців трохи розслабилася, поєднавши творчий процес із відпочинком на природі, й просто не встигла випалити свої роботи у печах, а сирі у буквальному значенні слова твори, згідно з умовами симпозіуму, взагалі не розглядаються. Першу премію за справді оригінальний твір одержав кераміст із Хорватії Младен Іванчек. А от серед майстрів ковальського мистецтва Гран-прі здобула єдина учасниця-жінка Емілія Сидор зі Львова. Ця заслужена нагорода знайшла її зовсім не за ознакою статі. Своїм металевим «Таїнством» із розширеним підзаголовком «П’ятеро безсмертних, які споглядають створення світу» тендітна молода жінка таки вразила не лише кремезних колег-чоловіків, а й мистецтвознавців, усіх відвідувачів фесту.
Краса з бабусиної скрині
Найбільш видовищним стало суперництво майстрів бодіпейнтингу, котрі художньо розписували дівочі тіла, серед яких за традицією був і один юнак. Тут також визначали своїх переможців, але переможених не було, бо усіх без винятку здолала Її Величність Краса в гармонії з високим змістом. Адже йшлося про бодіпейнтинг гончарський, у якому художники прагнули привернути увагу сучасників до пракоренів цього воістину народного ремесла. Водночас не менший ажіотаж серед глядачів викликала цьогорічна новація фестивалю — показ старовинного одягу з запасників Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні живими моделями. Їхні тіла при цьому залишалися максимально закритими, та від такої краси також не можна було відвести погляду. А на очах бабусь, які все те носили в далекій юності, зблискували сльози...
Дехто з глядачів перепитував, із якого будинку моди приїхали згадані моделі, на що вони з гордістю відповідали: «Ми — звичайні опішнянські дівчата і хлопці, а цей одяг — зі скринь наших бабусь і прабабусь». Ще однією цікавинкою фестивалю стало відкриття на подвір’ї Центру розвитку духовної культури мистецької вежі, створеної художником-керамістом Юрієм Мусатовим. За словами Олеся Пошивайла, вежа ця з гострим шпилем заввишки близько п’яти метрів є однією з найвищих керамічних скульптур в Україні. Власне, щось собі до смаку в Опішні знайшли всі відвідувачі «Здвигу-2013», які цілий тиждень насолоджувалися високим мистецтвом і водночас підспівували-підтанцьовували самодіяльним і професійним артистам, жартували, веселилися, відпочивали від буденної суєти. А найголовніше — відчували себе українцями.
Полтавська область.
А вам подобається мій розпис?
У мене також щось вийде.
Академік Микола Жулинський вибирає народну іграшку для свого внука.
Такий він, одяг із бабусиної скрині.
Тіло як доказ любові до гончарства.
Фото автора.
