Нині мало хто навіть з істориків згадує, як 1940 року проводилася помпезна акція переселення українських сімей на необжиті простори Приамурського та Алтайського країв. Як поплатилися трударі-хлібороби за свою довірливість. Адже ніхто й гадки не мав, що за солодкими обіцянками влади приховано цинічний намір — знищити тих, хто не помер у тридцять третьому. Очевидцем тих подій був Дмитро Пожар із села Набоків Городищенського району. Тоді йому виповнилося 10 років.
Обіцянки-цяцянки
— Переселення було обґрунтовано пропагандою так, що спокусилися навіть ті, хто жив у достатку, не кажучи вже про бідноту, — розповідає Дмитро Карпович. — Адже переселенцям після приїзду на місце обіцяли видати з держскарбниці по тисячі карбованців. Тоді це були величезні кошти, на які можна було прожити більше десяти років і нічогісінько не робити. У колгоспах люди заробляли за трудодень від 10 до 25 копійок, а тут такі гроші! Крім того, кожній сім’ї обіцяли нові чотирикімнатні будинки з різьбленими віконницями, знімки яких друкувалися у газетах «Правда» та «Известия». Ще кожна родина мала отримати одну корову та одну свиню — і все це безплатно!
У центральних газетах друкувалися «відгуки» українських селян, які раніше переселилися на Далекий Схід. Мовляв, там заможне життя і жодних тобі податків! На той час українські селяни були обкладені величезними податками на м’ясо, молоко, яйця, картоплю. Це був ще один мотив для переселення.
Була ще й хитрість, що збивала з пантелику. На переселення не брали куркульських сімей як «глитайське плем’я». Мовляв, переселення селян — це державна нагорода.
Тож піддалася спокусі райського життя і моя малограмотна мама. Та й як не повірити, якщо її рідний брат — бухгалтер колгоспу, сім’я якого не знала злиднів, — у списку переселенців стояв першим. У селі говорили, що Петро — грамотна людина, добре живе та хоче пожити ще краще. Тож і набралося переселенців цілий список.
Оскільки люди виїжджали назавжди, дозволялося брати все, окрім живності (там же видадуть безплатно!). Ми свою козу віддали старенькій сусідці. Мама зібрала буквально все, що можна було взяти. Прихопила навіть заслінку від печі.
Цілий тиждень формувався ешелон переселенців району імені Петровського (так тоді називався Городищенський район), які виїздили на Далекий Схід. І скільки було радості, коли дорослі отримали паспорти, яке то було свято — громадянин СРСР!
Цілий тиждень нас під музику духового оркестру поселяли у вагони. Нарешті рушили на схід. На нашу сім’ю з чотирьох душ із харчів був лише мішок картоплі та два казани смальцю.
Ніхто не знав, куди ми їдемо і скільки це триватиме. Вже через 20—25 днів відчули першу «турботу» держави, коли у більшості закінчилися продукти. Збували деякі пожитки, щоб нагодувати дітей. Їхали переважно вночі, а вдень стояли на запасних коліях. Люди боялися відійти, бо поїзд міг рушити будь-якої миті...
Поневіряння переселенців
Після більш як тридцяти діб їзди, прокинувшись вранці, переселенці побачили, що чотири вагони стоять на забур’янених коліях, а паровоза та решти вагонів немає. На дрезині приїхало якесь начальство, зібрало старших і пояснило, що ми — в Омській області, і тутешні степи нічим не гірші від далекосхідних. На третій день прислали машини.
Для поселення наш дядько Петро вибрав найбільше село, найближче до міста. Їхали туди цілий день. У так званому селі не було ні доріг, ні вулиць, ні огорож, ні дерев, ні звичних для українців хат із горищами. Це були односкатні халупи, вкриті в 3—4 ряди дерном (земля з травою) і з трьома-чотирма вікнами. Будівлі розкидані на пустирі хаотично, всього хат із тридцять.
На другий день голова колгоспу зібрав тутешніх жителів і запропонував їм узяти на постій до весни якусь з прибулих сімей. Скоро сибірська зима, а у переселенців — ні палива, ні харчів, ні обіцяної грошової допомоги. Тож мій дядько, який на другий день став бухгалтером колгоспу, домігся, щоб усім сім’ям видали по дві вівці. А чим їх годувати? Кажуть: ідіть у степи, заготовляйте корм вівцям, а собі бур’ян, щоб було чим опалювати...
Люди, які нас прихистили, спочатку нам співчували, бо самі були виселенцями ще з царських часів. А коли дізналися, що ми переїхали добровільно, уже не співчували, а вимагали плати за житло, за паливо та інше.
Дядько пішов більш як за 100 кілометрів у район, щоб домогтися обіцяних благ. Хай уже не хату, то хоч корову. Виявилося, що районна влада нічого не знає про обіцяне державою! Коли дядько показав свою газету «Правда» за травень 1940 року, де декларувалися пільги для переселенців, у їхній місцевій «Правді», датованій тим само днем, про це не було ані слова!
У чоловіків забрали паспорти на військовий облік — і не повернули.
Напівголодне життя ускладнювала відсутність палива. Невдовзі випав сніг і ми не встигли заготовити достатньо польового бур’яну. І в піч пішли найцінніші для мами дерев’яні речі: верстат та всі допоміжні механізми. Ми рятувалися від холодної смерті...
Утеча
Мати почала думати, як нам покинути це «заможне» життя. А нагода була така. Щороку навесні та восени це село виїздило в Омськ на закупівлю всього необхідного. На ці базари їхали сім’ями. Наш дядько виділив один транспорт для поїздки двох вдовиних сімей нібито на базар. За місяць до того жінки позбували за безцінь найдорожчі речі, щоб назбирати грошей на квитки до України. Я ловив ховрахів, шкурки яких приймали по 50 копійок, і майже повністю заробив на свій квиток.
Коли приїхали на рідну Городищину (в чім були), до нас ішли й ішли люди. Ніби ми повернулися з того світу. І кожен нам щось приносив — хто ложку, хто миску. Ми обсадили бабусин город, а сусідка повернула нашу козу.
Сільський голова допитувався: хто дозволив повернутися, казав, що не прийме у колгосп. А через два тижні почалася війна...
Отак скінчилася наша мрія про заможне життя. Від інших переселенців з нашого села, яких повезли на Далекий Схід, не було ні слуху ні духу. І навіть похоронки на чоловіків, яких у тих краях забрали на війну, приходили чомусь у Набоків...
Володимир ЧОС, краєзнавець.
Черкаська область
Фото з родинного архіву героїв публікації та Володимира Чоса.
Дмитро Пожар сьогодні.
Сім’я переселенців знову вдома. Ліворуч сестра Варвара, мати Любов Василівна і він — Дмитро Пожар. Набоків, 1947 рік.
