Павло ГАЙДУЦЬКИЙ: «Треба не говорити про реформи, а проводити їх»

— Відповісти на це запитання має тільки влада. Я можу сказати одне: Україна сьогодні впритул наблизилась до порога, за яким вибору немає, а сумніви і вагання — це шлях у глухий кут. Альтернативи реформам немає, хіба що одна — дефолт. Але така альтернатива нікого не влаштовує. Залишається одне — проводити реформи.

— Є кілька умов або заповідей, якщо хочете, які мають бути, щоб реформи здійснювались.

Перша — віра керівництва держави в реформи і політична воля до їх здійснення.

Друга — компетентна і наполеглива команда урядовців, науковців та фахівців.

Третя — висока відповідальність керівництва держави і команди.

Для глави держави чи уряду тут є момент істини, про який колись сказав «батько економічного дива в Сінгапурі» Лі Куан Ю: «Якщо не робитимеш реформ, можеш виграти вибори, але програє держава; якщо робитимеш реформи, можеш програти вибори, але виграє держава». Тому нинішнім провідникам і треба визначитись.

І не важливо, чи вимагає цього МВФ або Світовий банк, чи є на це гроші чи немає, чи є війна чи немає. До речі, Вінстон Черчілль якось сказав, що під час Другої світової війни у Великій Британії реформ було проведено набагато більше, ніж за довоєнні 30 років.

Крім того, треба не говорити про реформи, а проводити їх. Має бути менше популізму, а більше практичних дій, менше піару, а більше результату. На жаль, у попередні роки стільки говорили про реформи, що треба не один десяток років наполегливо працювати, щоб виконати обіцяне.

Від реформ марно чекати вдячності або овацій. Це приходить із роками, і то, якщо все зроблено правильно — в інтересах людей. Ще Петро Столипін зрозумів: здійснення реформ — це самопожертва. Це варто пам’ятати тим, хто думає проводити реформи, і прагне заслужити лаври. Але без реформ відбудеться деградація як політика, так і держави.

— Безперечно. На час проголошення незалежності України аграрне виробництво головним чином було зосереджено в колгоспах і радгоспах. Це ще сяк-так трималося при командно-адміністративній системі. Хоча і тоді СРСР, маючи найбільші у світі площі чорноземів, закуповував найбільше зерна. Парадокс, але факт.

З переходом до ринкових умов існування колгоспів і радгоспів було приречене. Вони постали перед вибором: або реформа, або банкрутство. Третього не було. І Леонід Кучма вибрав шлях реформ. Завдяки цьому сектор народногосподарського комплексу, який давав 70% виробництва, врятували від неминучого банкрутства. Мета аграрної реформи — трансформація колективних та державних сільськогосподарських підприємств у приватні структури ринкового типу.

Аграрна реформа — дуже масштабна справа. Вона торкнулась долі десятків тисяч сіл та господарств і мільйонів селян. Водночас вона була найбільш заполітизована. Комуністи і соціалісти добре розуміли, що після приватизації землі й колгоспів вони втратять на селі останній оплот. Так воно й сталося.

Тому укази глави держави не один раз прагнули заветувати на засіданнях Верховної Ради. Але нічого не вийшло, бо вони мали відповідне законодавче підґрунтя. А скільки бруду було вилито на Леоніда Кучму особисто, і на тих, хто безпосередньо займався реформою? Але що робили б «захисники» колгоспів і радгоспів, якби господарства почали масово банкрутувати? Зрозуміло, звинувачували б президента, уряд, парламент в усіх гріхах. Але ми цього не допустили, бо прагнули захистити людину — селянина.

— У тому, що ми опирались на відомі у світовій практиці базові установки, за якими здійснювалась більшість успішних реформ.

Перше. Грунтовно вивчили зарубіжний досвід, особливо постсоціалістичних країн, які випереджали нас на три—п’ять років. Особливо цінним був досвід колишньої НДР, Чехії, Словаччини, Угорщини. У сільському господарстві цих країн було багато кооперативів та держгоспів (аналог наших колгоспів і радгоспів), які тамтешня влада на початку 90-х років минулого століття дуже швидко перетворила на товариства з обмеженою відповідальністю.

Друге. Передусім опирались на наукові розробки. Наші вчені аграрники-економісти ще з кінця 80-х років активно досліджували можливості реформи і розробляли варіанти перетворення колгоспів і радгоспів на приватні структури ринкового типу, а також паювання землі та майна. Потім ці напрацювання лягли в основу указів Президента і законів України.

Третє. Реформа мала яскраво виражену соціальну спрямованість. Можливо, хтось хотів «прихватизувати» колгосп чи радгосп «оптом у свою вотчину, залишивши мільйони селян за бортом». Знаю, що були такі, і чимало, особливо у приміських зонах, щоб потім «банкувати» землею. Цього не можна було допустити. Історично правильний шлях — це паювання землі і майна колгоспів і радгоспів селянам. Земля має належати тим, хто живе і працює на ній, і тим, у чиїх предків цю землю свого часу забрали. Пізніше було запроваджено оренду цих паїв у селян новоствореними господарськими структурами та обов’язковість орендної плати. В цьому полягала потужна соціальна складова реформи.

Четверте. Нарешті була надана суттєва державна підтримка реформованим господарствам. Було списано борги перед державою; запроваджено: фіксований податок; повернення ПДВ селянам на інноваційні програми; пільгові кредити; 30-відсоткова компенсація вартості придбаної вітчизняної техніки; субсидований державою лізинг техніки; бюджетні дотації на інноваційні програми; формування інфраструктури аграрного ринку; підтримку соціального розвитку.

Тобто аграрна реформа — це не просто паювання землі, як хтось хоче це подати. Це був цілий комплекс узгоджених взаємодоповнюючих заходів. І так треба діяти під час здійснення кожної реформи.

— У тому, що аграрна реформа відбулась, — велика заслуга аграрної академії. Важко пригадати ще приклад того, як галузева наука так активно включилась в модернізацію галузі. Хто б що не казав. Було непросто, навіть самим собі, як кажуть, «наступити на горло». Адже в аграрній академії теж не все було однозначно. У справжній науці так не буває.

Особливо хотів би відзначити Інститут аграрної економіки, який взяв на себе основний тягар наукових і нормативних розробок. Велика заслуга в цьому була тодішнього директора Петра Трохимовича Саблука. Я не знаю іншого наукового закладу, який би так послідовно і наполегливо займався адаптацією галузі до ринкових умов. Наука тоді підставила плече владі у цій важкій справі. Для Леоніда Кучми така підтримка була дуже важливою. І треба віддати йому належне: Президент покладався на науковців, фахівців, довіряв їм, радився з ними.

— Сьогодні можна констатувати: аграрна реформа, яку вважали найбільш ризикованою, суперечливою і заполітизованою, вдалася і дала позитивні результати. Замість колгоспів та радгоспів на селі утвердились приватні структури ринкового типу. Практично повністю були збережені земельні й майнові комплекси новостворених господарств.

Після 1999 року в сільському господарстві, за винятком кількох неврожайних років, виробництво постійно зростало. У цьому році аграрний сектор — єдина галузь в економіці, яка дала приріст виробництва — понад 7%. Галузь за обсягами виробництва нарешті вийшла на рівень 1990-го та вдвічі перевищила рівень дореформеного 1999 року. Жодна інша галузь не має такої позитивної динаміки. Виробництво зерна уже три роки поспіль перевищує 60 мільйонів тонн. Високі показники ефективності галузі: частка прибуткових підприємств зросла з 15% у 1999 році до 80%. За підсумками року очікується 10 млрд. гривень прибутків і 10% — рентабельність. Все це — результат реформи.

Аграрний сектор України впевнено вийшов на зарубіжні ринки і навіть зайняв лідируючі позиції. Вітчизняні аграрії виробляють найбільше у світі насіння соняшнику та соняшникової олії, посідають 4-те місце з виробництва картоплі, 5-те — кукурудзи, 9-те — яєць, 10-те — пшениці. Частка аграрного сектору в загальноукраїнському експорті перевищила 26 відсотків і продовжує зростати. Сільське господарство дає майже 9% ВВП країни. Але за обсягами кредитування, інвестицій в основний капітал, прямих іноземних інвестицій, прямої бюджетної підтримки частка галузі набагато менша.

Не менш важливі й соціальні наслідки реформи. Мільйони селян стали власниками земельних та майнових паїв, отримали право здавати їх в оренду і отримувати орендну плату. Торік така плата перевищила 10 млрд. гривень. Окремі селяни вилучили свої земельні й майнові паї для самостійного господарювання в різних формах.

— Ви праві. Зроблено далеко не все, не повністю. Тому актуальність аграрної реформи аж ніяк не знизилась. За рекордних урожаїв зерна останніми роками проблем у селян не поменшало, і особливих радощів у них не відчувається.

Не стихають дискусії й навколо реформи. Окремих політиків, та й аграріїв, ще не покинули сумніви: чи потрібна була реформа? Хтось досі в ілюзіях, що колгоспи можна було зберегти в ринкових умовах. А хтось навпаки -хотів їх прибрати до рук, і хазяйнувати як на своєму підсобному господарстві.

Бракує адекватного реагування і на процеси, які є наслідком «творчого» використання бізнесом можливостей реформи. Що маю на увазі?

Свого часу ми намагались будь-що не допустити фактичного подрібнення земельних масивів та майнових комплексів господарських структур. Тобто не допустити так званої «парцеляції». І цього не допустили. Понад 80% земельних і майнових паїв залишилось в оренді у приватних господарських структурах, створених на базі КСП.

Але згодом вийшло все навпаки — вийшла латифундація. Майже 30 агрохолдингів нині володіють 10% ріллі України. Серед них є такі, що мають по кілька сотень тисяч гектарів. Чому так сталось? І чи на користь це справі? Відповіді на це запитання досі немає.

І справа формально не в агрохолдингах. Головне питання — чому ця практика досі не унормована законами? Адже цей процес несе не лише позитиви, а й ризики. А якщо завтра якийсь агрохолдинг розпадеться, збанкрутує, тоді що: селяни і села залишаться напризволяще? Одне слово, запитань багато.

Є проблеми і в організації аграрного ринку. Як 10 років тому, так і сьогодні ще не вдалося надійно захистити його ні від контрабандного імпорту (особливо м’ясопродуктів), ні від монополізованого трейдерами експорту (особливо насіння соняшнику). Велика частина продукції продається за непрозорими каналами і схемами. Біржовий ринок так і не зміг піднятись до європейських стандартів і масштабів. Від цього втрачають насамперед селяни. Ціни на сільськогосподарську продукцію залишаються заниженими, диспаритет цін продовжує зростати.

Останніми роками серйозно застопорилась система державної підтримки аграрного сектору. Скоротились обсяги бюджетної підтримки, кредитування, інвестиції. Знову заговорили про скасування фіскальної (податкової) системи державної підтримки, яка виявилась найбільш ефективною. Натомість зросла кількість корупційних схем з бюджетними подачками. Дійшло до того, що у 2013 році селяни взагалі відмовлялись брати бюджетні дотації. У світовій практиці — це нонсенс.

Фактично зупинилось оновлення матеріально-технічної бази аграрного сектору. З придбаної техніки лише четверта частина вітчизняна, решта — імпорт. Потужний аграрний ринок збуту сільськогосподарської техніки та великий потенціал вітчизняного сільгоспмашинобудування так і не вдалось «зістикувати». Швидше навпаки — вони розходяться «як у морі кораблі». Лізинг теж занепав.

Належної уваги не приділяється соціальній сфері села. Державна підтримка розвитку сільських територій практично відсутня. Село дуже зачекалось уваги держави, бізнесу і підприємництва. Розмов і декларацій тут вдосталь, а конкретних справ бракує. В нинішніх умовах село і аграрний сектор заслужили на більшу увагу з боку держави. Істотним зростанням виробництва та експорту продукції, збільшенням податкових надходжень аграрії довели важливість галузі в економіці країни.

Сьогодні перед аграрним сектором України відкриваються ще ширші перспективи. І не так на продовольчому, як на енергетичному ринку світу. Це великий шанс для України та її аграрного сектору. Його треба сповна реалізувати. Отож, як кажуть селяни: «Боже, поможи».