По-моєму, Україна дивиться на Болонський процес, тобто на єдиний європейський освітній простір через паркан. За ним життя зовсім не схоже на наше.
Реформа галузі освіти передбачає два стратегічні завдання: поліпшення системи керування ВНЗ та істотне підвищення якості послуг, які вони надають. Щоб реалізувати перше, почали активно й часто бездумно оптимізувати мережу шкіл і ВНЗ. Але швидко поламати створене поколіннями радянських людей не вдалося. Замість формування системи освітніх округів (створення великих і сильних навчальних шкіл-центрів замість декількох слабких) відомство «порекомендувало» місцевим владним структурам уважно придивитися насамперед до малокомплектних шкіл. Благо, демографічна ситуація була (і, на жаль, залишається) не на користь цих закладів. Сьогодні батьки постійними і грамотно організованими протестами дещо приборкали чиновників. Ті з оглядкою намагаються догодити начальству — за три роки закрили близько 340 шкіл замість запланованої тисячі. А вузівську оптимізацію просто ганебно провалили. Укрупнення декількох регіональних вишів не береться до уваги...
У профільному міністерстві голосно кричать про успішну реалізацію державних програм «Шкільний автобус» тощо. Мовчать тільки про те, що їх заслуга в забезпеченні транспортом сільських дітей і в комп’ютеризації класів мінімальна. За три роки закуплено понад 1,2 тис. автобусів, за які з виробниками ніяк не розрахується держава. А гуманітарна допомога з Китаю допомогла Міносвіти на 60 відсотків виконати план з комп’ютеризації шкіл.
До слова
За даними опитування студентів, проведеному торік фондом «Демократичні ініціативи», тільки 37 відсотків респондентів вважають, що завдяки кредитно-модульній системі підвищилася об’єктивність оцінювання їх знань викладачами.
