Хоч м’яса більше, та худоби — менше

Проблема не нова. Вже й не пригадати такого року, коли б влада на місцях не намагалась не тільки привернути до неї увагу, а і спробувати вирішити. Два роки тому обласна рада також затвердила програму розвитку агропромислового комплексу на наступні п’ять років. Одним із основних її завдань було довести споживання продуктів тваринництва до обґрунтованих норм. Аби краще зрозуміти, що це означає, звернімось до відповідної постанови Кабміну (див. таблицю).

Тож загалом виходить 53 кілограми. Для порівняння варто сказати, що в країнах-лідерах ця цифра (без урахування сала, субпродуктів та ковбас) наближається до 150 кілограмів. Тож майже легендарна любов українців до сала — це, швидше, міф, аніж правда. Бо до межі у 55 кілограмів на рік ми поки що лише тягнемось. А для хмельничан, враховуючи те, що виробляє тваринницька галузь краю, і ця цифра залишається зависокою. То що ж треба зробити, щоб усього було вдосталь?

Та що вже тільки не робили. За кошти обласної ради купували породистих бугаїв, щоб поліпшити генофонд стада. Хоч і не так багато, та все ж будували і реконструювали ферми та комплекси. В департаменті агропромислового розвитку кажуть, що це допомогло за два роки збільшити середньодобові прирости великої рогатої худоби на 3 відсотки, а свиней — на 16. І як результат — у всіх категоріях господарств зупинено спад і досягнуто збільшення у виробництві молока та м’яса.

Тож і вал тваринницької продукції за цей час збільшився майже на третину. Якщо два роки тому на одного жителя виробляли м’ясопродуктів на 2077 гривень, то тепер — на 2709.

Все добре. І м’яса торік виробили більш як 68 кілограмів на кожного подолянина. В Ізяславському і Полонському районах називають навіть показники у 73 та 75 кілограмів. Здавалося б, ці показники істотно наближають нас до країн, де стіл споживачів значно ширший і доступніший. Але... Є одне доповнення — це цифра у живій вазі. Тобто показник, начебто, і зростає, але на стіл він не потрапляє. Мало того, навіть ця цифра позитивно змінювалась не скрізь. Приміром, у Новоушицькому та Шепетівському районах вона навіть впала на чотири — шість відсотків.

Та покупцеві всі ці цифри маловідомі й незрозумілі. Про стан галузі він судить насамперед по тому, чим заповнений прилавок, і скільки доводиться платити за кілограм сала, яловичини чи курячих ніжок.

На жаль, тут похвалитись нічим, бо цифри зростають ще стрімкіше, аніж виробничі показники. Найдешевшу свинину чи сало вже важко знайти менше як за 45 — 50 гривень за кілограм. За м’ясо без кістки доведеться заплатити на 20 — 30 гривень більше. Для людей не тільки з мінімальними, а й з тими, що нині вважаються середніми доходами у три—чотири тисячі гривень, це вже дорогувато. Тож і споживаємо ми менше м’ясних продуктів, ніж у більшості країн не тільки через їхній дефіцит, а ще й через малу доступність.

Як вчить нас класична економіка, щоб харч був дешевим, його має бути багато. Тож можна припустити, що зростання виробничих показників позитивно позначиться і на гаманцях споживачів. Але в житті стикаємось з іншим. З початку року виробництво м’яса в області зросло на 12 відсотків, а лише в жовтні, за офіційною статистикою, сало подорожчало на 11 відсотків. На шість — сім відсотків зросли ціни на м’ясо птиці та яловичину. При цьому як покупці, так і продавці припускають: це не межа. Новорічно-різдвяні закупи стануть ще однією формальною причиною для підйому цінової шкали. Так відбувається з року в рік.

Аграрії затрудняються дати відповідь. Нинішнього року практично не працювали державні та місцеві програми підтримки галузі, в тому числі підтримки вирощування та збільшення поголів’я в господарствах населення. Через важкі інфляційні процеси тваринники заговорили і про збитковість виробництва яловичини. Тож від неприбуткового товару вирішили позбавлятись. У результаті в господарствах Волочиського та Полонського районів з початку року вибуло більш як по тисячі голів худоби. Від трьохсот до дев’ятисот голів втратили ще у чотирьох районах. Щоправда, є і такі, що спрацювали з позитивною динамікою. Але сподіватись на те, що такі тенденції втримаються, важко.

Чимало районів провалили цьогорічні завдання з виробництва м’яса, молока, чисельності поголів’я великої рогатої худоби, свиней. Але чи означає це, що там погано працювали?

— У районі є господарства, де власними силами, без будь-якої фінансової підтримки намагаються відновлювати і розвивати відгодівельні комплекси. Але одного ентузіазму для цього замало. Підтримка, якщо не фінансова, то хоча б на законодавчому рівні, обов’язково потрібна. Приміром, сьогодні в однакових податкових умовах перебувають і рослинництво, і тваринництво. Та очевидно, що і затрати, і терміни очікування результатів істотно різняться. Таких прикладів чимало. Тож ми у районі звернулись до асоціації голів сільських та селищних рад із проханням висловити свої пропозиції щодо необхідних змін до податкового та земельного кодексу, аби у такий спосіб підтримати галузь.

Розповідає, як в одному із сіл підприємці поставили на відгодівлю чотириста бичків. Це дало роботу трьом десяткам людей. Усі відчули, що село просто почало оживати. Але всі проблеми, пов’язані із відродженням виробництва, лягли на плечі самих виробничників. Скільки вони зможуть самотужки нести цей тягар?

Якщо він виявляється непідйомним для потужних інвесторів, то що казати про селянина, котрий вносить вагому лепту в м’ясний раціон українців. В області саме в особистих господарствах виробляється майже половина загального валу м’яса і понад дві третини молока. Та з початку року в їхніх хлівах поменшало на п’ять тисяч голів корів та понад вісім тисяч свиней. Цілком вірогідно, що далеко не всі господарі вирощували цю худобу для продажу. Але те, що кожен із них годував свою родину, дітей, а то ще й онуків, поза сумнівом. Тепер усі вони потягнуться за покупками на базар чи в магазин. І на одну свинячу ратицю автоматично зросло число претендентів. То що ж дивуватись, що порося швидше прибавлятиме у ціні, ніж у вазі.

У багатьох райдержадміністраціях та сільрадах давно зрозуміли, що загальними програмами з прискорення розвитку галузі проблему не вирішити. Як не розставляй райони по рейтингах, як не тасуй проценти приросту поголів’я, це не допомагає ані будівництву нових ферм, ані створенню тваринницьких комплексів, ані масовому нарощуванню стада. На місцях пробують шукати свої шляхи. Приміром, з’явились такі поняття, як селоутворюючі підприємства, чи ідеї акумулювання коштів у сільських радах для того, щоб заснувати місцевий кооператив. У кожній такій ідеї є своє раціональне зерно. Тепер справа за малим — кинути його у родючий грунт, доглянути і зібрати урожай, тобто отримати гарного кабанчика чи бичка. А поки цього не сталось, так і будемо рівняти нашу живу вагу, тобто шкіру та кості, до чужоземних соковитих окороків, апетитних баликів і дієтичної телятини.

 

Хмельницька область.