Честь генерала Смирнова

Коли збирався у відрядження до Смирнового, зазирнув до нашої «не переписаної» історії. Тієї, що у повній відповідності до вимог «Короткого курсу ВКП(б)», який знову набуває в Україні популярності... Хотів вивчити бойовий шлях 18-ї армії, але що тут вивчиш, коли у радянських військових енциклопедіях — лише загальні фрази: «У червні—липні 1941 року 18-та армія у взаємодії з іншими військами фронту вела оборонні бої на кордоні з Румунією, в серпні — на півдні Правобережної України, у вересні — на лівому березі Дніпра».

Можна знайти і загадкові рядки: «Сформована в червні 1941 року на базі управління Харківського військового округу і військ Київського особливого військового округу. До неї було включено 17-й стрілецький корпус (96-та та 60-та гірськострілецькі дивізії, 164-та стрілецька дивізія)...» Далі — ще корпуси і дивізії, яких би вистачило на кілька армій. До речі, сусіди зліва та справа, 9-та й 12-та армії, були ще більше насичені військами.

Зверніть увагу на слова «у червні» та «гірськострілецькі». Саме вони визначають подальший хід трагічних подій навколо 18-ї армії. «У червні» — це коли командування Харківського ВО повним своїм складом, як і колеги з інших семи округів, кинули велетенську територію буквально напризволяще. Ще 13 червня! Тобто за 9 днів до 22-го. Хоча війна, якщо вірити «Короткому курсу», була «несподіваною».

Звісно, гірськострілецькі дивізії не потрібні в степах України. А ось щоб «прошити» Карпати й увірватися на Угорську рівнину — такі дивізії потрібні. Планувалося, що вони наступатимуть, а не оборонятимуться...

Однак війна почалася не тоді і не так. По-перше, згоріли на землі літаки двох згаданих дивізій, що мали прикривати 18-ту армію. Пам’ятається, один запорізький ветеран, який на початку війни був саме під Чернівцями, пригадував сотні літаків, що палали просто на аеродромі. Друга проблема — топографічні карти. Адже ніхто не збирався форсувати річки у власному тилу, а довелося. А війська без карт і авіації — легка здобич противника.

Але найлегшою та здобич стає, коли затерзані 1937—1938 роками командири більше бояться не ворога, а власної ініціативи.

Доля 18-ї армії не раз висіла на волосині. Лише диво, інтуїція та витримка командувача армією врятували її від долі 12-ї та 6-ї армій, які потрапили до відомого Уманського котла.

Цій армії довелося форсувати Прут, потім Дністер, двічі — Південний Буг, зазнавати страшних втрат на переправах від авіації противника. Однак їй вдалося зберегти свій кістяк, поповнюватися резервістами і забезпечувати хоч якийсь бойовий порядок, можливий у тих умовах. 19 серпня 1941 року 18-та та 9-та армії Південного фронту залишили Херсон, переправившись через Дніпро...

Здавалося б — ось порятунок! 18-та армія зайняла рубежі на Лівому березі на ділянці від селища Горностаївки (тоді села) — райцентру Херсонської області, до села Янчекрак (сьогодні — Канівське) Василівського району Запорізької області. Дивізії армії висунуті на схід, штаб армії — у селі Михайлівка (тепер райцентрі Запорізької області).

Тоді страшна тінь Уманського котла нависла не лише над 18-ю армією, а над усім угрупуванням військ в Україні. 10 серпня 1941 року під Уманню 103 тисячі радянських бійців опинились у полоні, як і обидва командувачі арміями, 12-ю — генерал Павло Понедєлін і 6-ю — генерал Іван Музиченко, 5 командирів корпусів, один — дивізії, ще три комдиви загинули. Ділянка фронту в зоні відповідальності обох армій була відкрита.

Отже, гітлерівці просто рухалися на схід з перервами на відпочинок, харчування і обслуговування техніки. Хто в цьому сумнівається, може ознайомитися з хронікою: Кривий Ріг здали 15 серпня, Миколаїв — 16-го, Нікополь — 17-го, Херсон — 19-го. Біля Дніпропетровська наче зав’язалися бої, але резервна армія із трьох дивізій, нашвидкуруч сформована, не могла справитися з гітлерівцями. 25 серпня вона не тільки залишила місто, а й дозволила противнику створити плацдарм на Лівому березі. Хтось скаже, що за Миколаїв і Херсон 18-та чи навіть 9-та армії відповідали. Так, але коли ударом з півночі їх могли загнати в котел, арміям залишалося тільки відступати.

26 вересня з котлом під Лубнами—Лохвицею було покінчено. До 700 тисяч бійців і командирів п’яти радянських армій потрапили у полон. Гудеріан рушив назад до Смоленська, а Клейст, уже на чолі 1-ї танкової армії, посунув на Маріуполь—Бердянськ. Війська Південного фронту, які тоді очолював генерал Рябишев, отримали звістку про початок 500-кілометрового маршу Клейста 27 вересня. Навіть одну із частин спішно завантажили на станції Пришиб під Михайлівкою, щоб переправити до Павлограда.

Варто зазначити, що ще 30 серпня гітлерівці форсували Дніпро і в районі Каховки, чим створили серйозну загрозу Криму. Та й війська 9-ї і 18-ї армій уже відступили від початкової лінії на Лівобережжі. Смирнов ще зачепився за Кам’янку-Дніпровську, але в цілому війська двох армій утримували лінію лише трохи західніше Мелітополя.

Радянське командування намагалося полегшити становище кримської групи військ, що відбивала атаки 11-ї армії Манштейна в районі Перекопу. Тому і 9-та, і 18-та армії отримали команду перейти в наступ у районі села Веселе. Це змусило Манштейна призупинити наступ на Крим і перекинути сюди війська.

Змотані у важких оборонних, а потім і наступальних боях, обидві армії Південного фронту не лише не змогли пробитися до Каховки, а й потрапили в пастку, що стала можливою через нездатність командування фронту (та й Ставки) зупинити Клейста біля Павлограда чи південніше. 18-та армія (і деякі частини 9-ї) найкоротшим шляхом рушила з Михайлівки на Токмак і далі на Чернігівку. Саме сюди гнав свої танки і Клейст.

Місце замикання нового котла обране не випадково. Це Приазовська височина, звідки витікають майже всі помітні річки краю — Конка, Молочна, Берда... Хоч і голий степ навколо, але тут багато глибоких ярів, річечок і річок, і прорватися важко.

Смирнов почав прорив з Чернігівки на Попівку, Олексіївку, Вершину Другу, Водяне (тепер Титово) і Десятиріччя Жовтня — саме на той незвичний для Запоріжжя конгломерат сіл у верхів’ях Берди. Метою генерала, який уже знав, що таке переправи через великі ріки, було вийти на водорозділ Конки і Берди. Та й німецькі генерали вміли читати карту. Під селом Вершина Друга 7—8 жовтня зав’язався страшний бій. Як розповіли мені завуч і вчителька історії Смирновської дев’ятирічки Олена Мойшевич і Світлана Фещенко, люди понад добу сиділи у погребах. Бійці, щоб прикритися від авіації, палили солому — для утворення димової завіси. Прорив не вдався — хоч полягло під селом багато бійців, один полковий і три бригадні комісари 18-ї армії. Командувач спробував використати ще один водорозділ — між Бердою і низкою дрібніших річок південніше Попівки. Є багато свідчень, що Сталін надіслав за Смирновим спеціальний літак, але старий вояка, ще поручик царської армії, відмовився від шансу врятуватися самому. Наказав залишити техніку і транспорт, прориватися дрібними групами. І ті групи таки прорвалися! Залишки дев’яти дивізій зібралися на схід від місця прориву під командування начальника штабу армії генерала Колпакчі. 65 тисяч бійців таки потрапили в полон, було втрачено й 125 танків. Після цього гітлерівці швидко дісталися Таганрога і увірвалися в Крим.

Під Попівкою закінчилося везіння генерала Смирнова. Прориваючись з групою у 15 бійців через дорогу — на п’ять кілометрів південніше села, він потрапив під вогонь. Бійці на чолі з командармом рушили в останню атаку, де генерал і загинув. Хоча є документальне свідчення Курила, водія генерала Смирнова, ніби той, під загрозою полону, застрелився...

Генерал Хубе оцінив мужність противника. І поховав Смирнова з усіма почестями. Німецькі солдати пройшли маршем перед могилою генерала і встановили тут камінний хрест. Після війни відбулося перше перепоховання в селі Смирнове, а в 1970-ті — друге. Свідки стверджують, що тіло генерала Смирнова виявилося нетлінним. Одні пригадують приїзд на церемонію дружини, інші — дочки.

На могилі мужнього солдата Андрія Кириловича Смирнова тепер гранітний пам’ятник. На місці його першого поховання — у посадці при шляху з Полог на Андріївку—Бердянськ встановлено пам’ятний знак. Також їх встановлено в місцях загибелі генерала Титова і чотирьох комісарів. Усім їм встановлено вже згадувані бюсти у Смирновому. Там цілком міг би бути й бюст тодішнього бригадного комісара Леоніда Брежнєва. Але він під час боїв ще під Первомайськом, у смузі 18-ї армії, перевдягнувшись у цивільне, автомобілем рушив до Дніпропетровська. Хоча це вже зовсім інша історія...

Запоріжжя—Смирнове.