«Веселе» волевиявлення 1946 року

Усі розуміли, що перші повоєнні вибори тут будуть складні. Секретар ЦК КП(б)У Хрущов — Сталіну, 31.12.1945: «У зв’язку з наближенням дня виборів у Верховну Раду Союзу РСР українсько-німецькі націоналісти у низці районів західних областей УРСР намагаються перешкодити проведенню підготовки до виборів і намагатимуться в деяких місцях зірвати проведення виборів 10 лютого 1946 року.

Я вважав би необхідним на час підготовки виборів розосередити частину військ Прикарпатського та Львівського військових округів у селах, уражених українсько-німецькими націоналістами.

Прошу Вас наказати командувачу військами Прикарпатського військового округу тов. Єрьоменку й командувачу військами Львівського військового округу тов. Попову надати допомогу своїми військами... щоб ми могли тимчасово поставити військові підрозділи в найнебезпечніших населених пунктах і паралізувати можливість бандитських проявів і під час підготовки, і в день виборів...»

Хрущов одержав, що просив. Уже в січні 1946 року в «проблемних» областях стояло понад 3500 гарнізонів (20—30 солдатів у кожному), а всього — більш як півмільйона бійців регулярної армії, не рахуючи сил НКВС. Завдяки цьому на виборах забезпечено 100-відсоткову явку і 99,9 % голосів за «блок комуністів і безпартійних». Це коштувало жертв з обох сторін: тільки УПА втратила в тій виборчій кампанії понад 4 тисячі бійців убитими.

Війна на власній території — непроста річ. Треба пояснити, з ким воюємо. У січні 1946 року генерал армії Єрьоменко та член військради ПрикВО генерал-полковник Мехліс видали спеціальну інструкцію для Політвідділу 38-ї армії: «Роз’яснити всьому особовому складу, що бандерівці є німецько-фашистськими шпигунами та терористами... і тим самим розпалити ненависть і підняти лють для винищування цих банд.

Особливо роз’яснити, що населення західних областей є нашим, радянським, і будь-які образи, заподіяні цивільному населенню, тільки на руку підлим бандитам.

При роз’ясненні особовому складу... зазначити, що війська забезпечуються командуванням усіма без винятку належними харчовими продуктами, і тому суворо забороняється робити будь-які заготовлення продфуражу, а також чинити усякого роду побори та приймати подарунки від місцевого населення для військ».

Останній пункт був дуже важливий, але мало допомагав. Ось документ 1946 року: «В Олеському районі мають місце факти мародерства. Наприклад, 9 січня одна з військових частин (не встановлено до цього часу, яка саме), перебуваючи в с. Підгірцях, у гр. Скрипи Софії, чоловік якої в 1941 році пішов до Червоної Армії, зруйнувала стодолу, шукаючи зброю, й забрала особисті речі: чоботи, білизну, 220 крб. грошей, шкільні зошити і ін.». Таких скарг на армію від місцевих органів радянської влади документально зафіксовано десятки. Але не все доходило нагору. Бо начальник Політуправління ПрикВО генерал-майор Л. Брежнєв доповідав Хрущову лише про поодинокі випадки: «У деяких гарнізонах 38-ї армії виявили 3 випадки мародерства та грабежу. Червоноармійці Павлюк і Шладарідзе зі складу гарнізону в селі Пороги... пограбували гр-ку Гутник. Під час грабежу вони видавали себе за бандитів, а Павлюк допускав антирадянські висловлювання».

Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко на нараді з питань підготовки до виборів у західних областях (лютий, 1946) казав:

«Потрібно добитися в кожному селі, щоб наші люди ночували не тільки там, де є гарнізон, а й там, де немає гарнізону. Це питання політичне. Що виходить на практиці? От село за 10—15 км від райцентру, їдуть туди години півтори, у сільраді побудуть години дві, а далі виявляють турботу, щоб їхати назад... У селі ж залишається сільський актив, вони розмовляють між собою. Що діється, чому ніхто не ночує в селі? У чому ж річ? Кажуть, що радянська влада міцна, і справді, розбили німців, японців, більшовики сміливі люди, але чому не ночують? Оунівців бояться? Кажуть, що вони паршиві бандити, а самі бояться! Потрібно не ставити себе в смішне становище перед місцевим населенням, це ганьба, треба закінчувати із цим «весіллям» — їздити то туди, то сюди!»

А під час виборів у багатьох селах районні уповноважені змушували членів виборчих комісій підписати протокол до закінчення голосування, щоб відвезти в район, доки не стемніє — боялись повстанців. Селяни казали: «О, вхопили ті скриньки, як чорт грішну душу, — і потаскали!»

12.01.1946 секретар Львівського обкому КП(б)У з пропаганди Мазепа писав секретареві обкому Грушецькому про стан справ в Олеському районі: «Перевірка показала чимало помилок і пропусків виборців у списках. А по с. Ожидів зовсім не занесли до списків виборців 3-х глухонімих. І районний прокурор вважав це за нормальне і правильне».

Секретар Львівського міськкому КП(б)У Н. Чупіс — Грушецькому, січень 1946-го: «У Шевченківському районі виявлено такий політичний промах. На 71-й виборчій дільниці, де прикріплена парторганізація табору №275, усе обладнання та художнє оформлення дільниці зроблено руками полонених німців... тоді, як парторганізація нараховує понад 90 комуністів. Користуючись безконтрольністю, полонені німці, природно, внесли свій смак у виготовлення кабін. Гасла, плакати і навіть портрети вождів партії й уряду писалися руками полонених німців. Розкривши такий обурливий факт, бюро Міськкому партії зробило відповідні висновки».

Донесення начальника Станіславівського ОУ НКДБ про настрої населення 25.01.1946: «У с. Підпечари агітатори роздали громадянам, які виходили із церкви, брошури «Сталінська Конституція СРСР». Громадяни по дорозі додому порвали ці брошури й покидали на вулицях».

Сексоти зафіксували тодішній типовий жарт, що гуляв поміж громадянами. Жарт простий. Хто-небудь питав у вузькому колі: «Голосування ж таємне — а що буде, як Сталіна не виберуть?» І всі сміялися, бо знали — виберуть, куди ж він подінеться!

Тов. Бакланов, секретар Старосамбірського РК КП(б)У, розказував товаришам, як у нього на виборах вкрали скриньку: «Там були член райкому, заворгінструкторского відділу, військком і ще дві особи — скільки потрібно людей, щоб сидіти над цією скринькою? Дали її людям о 4-й годині, а о 8-й годині — немає скриньки! Ті вийшли зі скринькою і — у ліс — ну просто бандити!»

«Агент «Мудров» повідомив, що в с. Антонівка Токмацького району проводилися передвиборні збори. Коли почали обирати президію, то один з виборців, Козак Федір, 55 років, висунув кандидатуру божевільної людини... а коли почали голосувати за висунутих кандидатів, то ніхто не хотів голосувати ні «за», ні «проти».

Чим можна було тоді підкупити виборця-західняка? Агітатори казали: «Ви віддайте свої голоси своїм комуністам, і ми, нетутешні, одразу поїдемо до Москви і більше ніколи не повернемось!» Спостерігачі від УПА фіксували, що така агітація діяла іноді ефективно.

Деякі передвиборчі технології були добре продумані й втілені з блиском. 28.01.1946 начальник Дрогобицького ОУ НКВС О. Сабуров доповідав Д. Коротченку про цікаву «оперативну комбінацію» (документ великий і його легше переказати). Отже, в селі Бронниця Дрогобицького району — 900 виборців, але більшість — симпатики УПА. Якось уночі в село ввійшла рота чекістів, переодягнених бандерівцями «із сотні Скиби». Вони ходили по хатах, де їх щедро наділяли продуктами й теплим одягом. При цьому люди казали: на нас тиснуть, змушують іти на вибори, що робити? Проінструктовані чекісти відповідали, що тут порятунку нема, краще йдіть і слухняно голосуйте, бо навіть при таємному голосуванні енкавеесники дізнаються, хто з вас голосував «проти», і всіх поженуть у Сибір.

Після цього лжебандерівці влаштували невелику показову перестрілку з «енкавеесниками» і відступили до лісу. А через кілька днів у село прибув секретар Дрогобицького райкому партії і на зборах привселюдно заявив, що в селі вже дуже багато симпатиків радвлади, і назвав саме тих, хто тієї ночі ділився хлібом з «партизанами». Секретар подякував їм і поїхав, а село лишилося в сумнівах: адже цих людей знали як своїх, а тепер кому вірити? Про те, що все це — спецоперація НКВС, звісно, ніхто не здогадувався.